2015.06.10 № 6-348цс15 ВСУ: віндикація при нікчемності договору

Позов про повернення майна (віндикація), переданого по недійсному правочину, за правилами реституції може пред’являтися тільки стороні недійсного правочину.
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 червня 2015 року м. Київ
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
у справі за № 6-348цс15
Положення статей 215, 216 Цивільного кодексу України застосовуються лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним, тому вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.
Отже, реституція є правовим наслідком недійсності правочину і cпособом захисту цивільних прав, який може бути застосовано до відносин зобов’язального характеру, за умови якщо спір виник між сторонами недійсного правочину (договору).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:

Головуючого Романюка Я.М.,
Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,
Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л.,
Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах держави в особі Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, комунального підприємства «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» до приватного підприємства «Транспортні логістичні системи», ОСОБА_1, треті особи: комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна», Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування реєстрації права власності на нежитлові приміщення та зобов’язання звільнити приміщення, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2012 року заступник прокурора Святошинського району м. Києва звернувся до суду з указаним позовом. Позовні вимоги обґрунтував тим, що між Фондом приватизації комунального майна в Святошинському районі м. Києва та приватним підприємством «Транспортні логістичні системи» (далі — ПП «Транспортні логістичні системи») був укладений договір купівлі-продажу нежитлових приміщень НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3 (групи приміщень НОМЕР_4), з НОМЕР_1 по НОМЕР_5 (групи приміщень НОМЕР_6) загальною площею 68, 40 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1, який у судовому порядку був розірваний у зв’язку з неналежним виконанням умов договору ПП «Транспортні логістичні системи».
У подальшому щодо зазначених приміщень був укладений договір купівлі- продажу між ПП «Транспортні логістичні системи» та ОСОБА_1 (договір купівлі — продажу від 22 липня 2011 року та акт прийому-передачі приміщень від 6 вересня 2011 року).
Позивач вважав, що договір купівлі-продажу від 22 липня 2011 року є недійсним, оскільки укладений на підставі договору купівлі продажу, який був розірваний за рішенням суду. Крім того, на порушення п. 1.5. договору купівлі – продажу від 22 липня 2011 року представник продавця не надала гарантії в момент укладення договору, що зазначені нежилі приміщення не знаходяться в спорі та відносно них відсутні будь-які права та обтяження. Реєстрація даного правочину була здійснена всупереч п. 1.1 Інструкції проведення державного реєстру правочинів, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України №86/5 від 18 серпня 2004 року. Всупереч зазначеній Інструкції реєстратор належним чином не здійснив перевірку поданих на реєстрацію документів та вніс до державного реєстру зазначений правочин від 26 квітня 2010 року.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 3 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2014 року, позов задоволено. Визнано недійним договір купівлі-продажу від 22 липня 2011 року, укладений між ПП «Транспортні логістичні системи» та ОСОБА_1.
Зобов’язано ОСОБА_1 звільнити приміщення НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3 (групи приміщень НОМЕР_4), з НОМЕР_1 по НОМЕР_5 (групи приміщень НОМЕР_6) загальною площею 68,40 кв.м. (в літері «а») за адресою : АДРЕСА_1 та повернути комунальному підприємству «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва» (далі — КП «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва»).
Скасовано в державному реєстрі прав запис про право власності на ім’я ОСОБА_1, проведений комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна» (далі — КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна») 14 вересня 2011 року на вказані нежилі приміщення.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої на апеляційної інстанцій залишено без змін.
У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ПП «Транспортні логістичні системи» просить скасувати рішення суду першої, ухвали апеляційної та касаційної інстанцій, та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову прокурора Святошинського району м. Києва відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 216, 387, 388 Цивільного кодексу України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення прокурора ОСОБА_3 на заперечення заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом встановлено, що 16 квітня 2010 року між Фондом приватизації комунального майна в Святошинському районі м. Києва та ПП «Транспортні логістичні системи» був укладений договір купівлі-продажу нежитлових приміщень НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3 (групи приміщень НОМЕР_4), з НОМЕР_1 по НОМЕР_5 (групи приміщень НОМЕР_6) (в літері «а») загальною площею 68,40 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1. За актом прийому – передачі проданого приміщення від 4 березня 2011 року вказане приміщення було передане у власність ПП «Транспортні логістичні системи».

Рішенням Господарського суду м. Києва від 8 червня 2011 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21 липня 2011 року договір купівлі – продажу зазначених приміщень, укладений між Фондом приватизації комунального майна в Святошинському районі м. Києва та ПП «Транспортні логістичні системи» був розірваний у зв’язку з неналежним виконанням ПП «Транспортні логістичні системи» умов договору купівлі – продажу від 16 квітня 2010 року, а саме у зв’язку з тим, що ПП «Транспортні логістичні системи» не сплатило вартості зазначених у договорі купівлі – продажу нежитлових приміщень.

За результатами перевірки, проведеної прокуратурою Святошинського району м. Києва, встановлено, що акт прийому-передачі від 4 березня 2011 року, відповідно до якого зазначені приміщення переходять у власність ПП «Транспортні логістичні системи», є підробленим, у зв’язку з чим 30 січня 2013 року за даним фактом прокуратурою Святошинського району м. Києва відкрито кримінальне провадження за частиною другою статті 366, частиною п’ятою статті 191 Кримінального кодексу України.

22 липня 2011 року щодо зазначених приміщень був укладений договір купівлі-продажу між ПП «Транспортні логістичні системи» та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_7. По акту прийому – передачі приміщень від 6 вересня 2011 року ПП «Транспортні логістичні системи» передало ці нежилі приміщення покупцю ОСОБА_1 без будь-яких претензій. В державному реєстрі прав запис під номером НОМЕР_8 в книзі про право власності на ім’я ОСОБА_1 був проведений КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна» 14 вересня 2011 року на нежилі приміщення НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3 (групи приміщень НОМЕР_4), з НОМЕР_1 по НОМЕР_5 (групи приміщень НОМЕР_6) ( в літері А) загальною площею 68,40 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер НОМЕР_9.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що договір є недійсним, оскільки ПП «Транспортні логістичні системи» відчужило нежитлове приміщення 22 липня 2011 року, тобто після розірвання в судовому порядку договору купівлі-продажу від 16 квітня 2010 року. Отже, відповідно до вимог статті 388 Цивільного кодексу України, коли визнається недійсним договір купівлі-продажу від 22 липня 2011 року, необхідно зобов’язати ОСОБА_1 звільнити спірне приміщення та повернути його КП «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району міста Києва».

Разом з тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, від 28 травня 2014 року, від 24 грудня 2014 року та від 28 січня 2015 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 216, 387, 388 Цивільного кодексу України посилається у своїй заяві ПП «Транспортні логістичні системи», суд касаційної інстанції виходив із того, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 Цивільного кодексу України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 338 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203, 215, 216, 387, 388 Цивільного кодексу України.
Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Стаття 216 Цивільного кодексу України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Разом із тим суд касаційної інстанції, підтримавши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій, як способу захисту порушених прав статей 215, 216 Цивільного кодексу України, не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Отже, реституція є правовим наслідком недійсності правочину і cпособом захисту цивільних прав, який може бути застосовано до відносин зобов’язального характеру, за умови якщо спір виник між сторонами недійсного правочину (договору).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Відповідно до частини першої статті 388 Цивільного кодексу Укаїни, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Судами встановлено, що ПП «Транспортні логістичні системи» продало 22 липня 2011 року нежитлові приміщення після розірвання в судовому порядку договору купівлі-продажу від 16 квітня 2010 року, відповідно до пункту 1.2 якого право власності до покупця (ПП «Транспортні логістичні системи») переходить з моменту сплати повної вартості нежитлових приміщень та державної реєстрації цього договору.

Таким чином, оскільки ПП «Транспортні логістичні системи» не сплатило повної вартості зазначеного нерухомого майна, до нього не перейшло право власності на зазначені нежилі приміщення, а відповідно власником даних приміщень залишалась територіальна громада Святошинського району м. Києва, яка зазначені приміщення ОСОБА_1 не продавала, а тому, майно вибуло з володіння власника поза його волею.
А отже, суди попередніх інстанцій обгрунтовано застосували положення статей 387, 388 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин.

Таким чином, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 3 квітня 2014 року, ухвала апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2014 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року підлягає скасуванню у частині задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22 липня 2011 року, укладений між ПП «Транспортні логістичні системи» та ОСОБА_1, посвідчений 22 липня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву приватного підприємства «Транспортні логістичні системи» задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 3 квітня 2014 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2014 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору-купівлі продажу від 22 липня 2011 року скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.
Відмовити заступнику прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах держави в особі Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, комунального підприємства «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» в задоволенні вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22 липня 2011 року.
В іншій частині вказані судові рішення залишити без змін
Рішення Верховного Суду України є остаточним і може бути оскаржено тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк

Судді Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема