2015.07.06 № 5-75кс15 ВСУ: право на захист кримінальний процес

 П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

Відмова ВСУ у задоволенні клопотання про виклик на засідання для дачі пояснень призвела до непропорційного обмеження права на захист.
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

6 липня 2015 року                                                                                                        м. Київ

Відмова Верховного Суду у задоволенні клопотання про виклик на засідання для дачі пояснень призвела до непропорційного обмеження права засудженого на захист.

Верховний Суд України у складі:

головуючого      судді-доповідача Канигіної Г.В.,

суддів:                 Барбари В.П., Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М.,  Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Короткевича  М.Є., Коротких О.А., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Охрімчук Л.І., Пивовара В.Ф.,  Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редьки А.І.,  Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Скотаря А.М.,            Терлецького О.О., Шицького І.Б., Школярова В.Ф.,  Яреми А.Г.,

при секретарях:   Тімчинській І.О., Волевач О.В.,

за участю:                    прокурора Генеральної прокуратури України

                              Курапова М.В.,

засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції,

захисника ОСОБА_2,

розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом,

установив:

Апеляційний суд Дніпропетровської області вироком від 16 грудня  2005 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, судимого 24 квітня 1992 року Дніпропетровським обласним судом за частиною другою статті 81, частиною другою статті 84, частиною другою статті 118, частиною четвертою статті 117, статтею 42 Кримінального кодексу України 1960 року (далі – КК              1960 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк десять років, звільненого 3 серпня 2001 року по відбуттю строку покарання, визнав винуватим у вчиненні злочинів, передбачених пунктом 9 частини другої  статті 115, частиною другою статті 152, частиною другою статті 153, частиною першою статті 187, частиною другою статті 185 Кримінального кодексу України (далі – КК), та призначив покарання за: пунктом 9             частини другої статті 115 КК у виді довічного позбавлення волі;                частиною другою статті 152 КК у виді позбавлення волі на строк десять років; частиною другою статті 153 КК у виді позбавлення волі на строк сім років; частиною першою статті 187 КК у виді позбавлення волі на строк п’ять років; частиною другою статті 185 КК у виді позбавлення волі на строк три роки.

На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі.

Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь держави 70 гривень             54 копійки судових витрат за проведення судової експертизи.

Вирішено питання про речові докази.

Суд визнав ОСОБА_1 винуватим та засудив за те, що він 22 червня  2005 року приблизно о 16 годині в стані алкогольного сп’яніння на автобусній зупинці, розташованій на відстані 15 метрів від повороту на автодорогу Зеленодольськ – П’ятихатки з автодороги Кіровоград – Запоріжжя Апостолівського району Дніпропетровської області, побачивши               ОСОБА_3, примусив її зайти до лісосмуги неподалік зупинки, де, діючи повторно, з погрозою застосування фізичного насильства спочатку зґвалтував потерпілу, а потім задовольнив статеву пристрасть неприродним способом.

Після цього, приблизно о 16 годині 10 хвилин, на тому ж місці         ОСОБА_1 вчинив напад на ОСОБА_3 та з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя та здоров’я потерпілої, заволодів належними їй ювелірними виробами на суму 375 гривень.

Із метою приховання злочинів, вчинених щодо ОСОБА_3, у засудженого виник намір на умисне протиправне заподіяння смерті ОСОБА_3, для чого він правою рукою обхватив її за шию і з силою стиснув, внаслідок чого потерпіла втратила свідомість і впала на землю.

Під час падіння у ОСОБА_3 із піджака випав мобільний телефон марки «Самсунг Х-100» вартістю 879 гривень. Скориставшись тим, що потерпіла перебувала без свідомості, ОСОБА_1 таємно викрав цей мобільний телефон.

Із метою доведення до кінця свого наміру на вбивство ОСОБА_3, приблизно о 16 годині 15 хвилин на тому самому місці засуджений відірвав один кінець шнура від парасольки, що належала потерпілій, обв’язав його навколо шиї ОСОБА_3, затягнув вузол та підвісив потерпілу на дереві.

У результаті дій ОСОБА_1 настала смерть ОСОБА_3 від стискання органів шиї петлею.

Верховний Суд України ухвалою колегії суддів Судової палати з кримінальних справ від 18 квітня 2006 року касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 залишив без задоволення, а вирок апеляційного суду – без зміни.

Касаційний розгляд відбувався без участі засудженого, оскільки суддя-доповідач постановою від 27 березня 2006 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про його виклик у судове засідання.

14 квітня 2006 року засуджений ОСОБА_1 звернувся із заявою до Європейського суду з прав людини (далі – Суд), у якій зазначав, що під час провадження у справі щодо нього були порушені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).

Рішенням Суду у справі «Чопенко  проти України» від 15 січня              2015 року, яке набуло статусу остаточного 15 квітня 2015 року, констатовано порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю доступу до захисника на початку розслідування та можливості брати участь у засіданні суду касаційної інстанції.

У заяві засуджений ОСОБА_1 порушує питання про перегляд вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня 2005 року та ухвали колегії суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 18 квітня 2006 року щодо нього на підставі пункту 4                частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України               (далі – КПК) у зв’язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень Верховним Судом України засуджений у заяві посилається на рішення Суду у справі «Чопенко проти України» від 15 січня 2015 року (заява № 17735/06).

Указуючи на порушення Конвенції, констатовані у наведеному вище рішенні, та даючи свою оцінку доказам у справі, засуджений наполягає на непричетності до вчинення злочинів, за які його засуджено. Просить скасувати вирок апеляційного суду та ухвалу касаційного суду, а справу направити на новий розгляд до Апеляційного суду Дніпропетровської області.

Верховний Суд України заслухав суддю-доповідача, засудженого ОСОБА_1 та захисника ОСОБА_2, які висловили доводи на підтримання заяви, прокурора, який вважав, що вимоги заявника слід задовольнити частково: скасувати рішення касаційного суду, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, дослідив матеріали кримінальної справи та матеріали, додані до заяви, обговорив доводи заяви й дійшов висновку про таке.

 

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 445 КПК судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).

Правовими гарантіями держави є внормовані і формалізовані нею обов’язкові принципи (норми), які забезпечують реалізацію прав і свобод відповідно до нормативних приписів їх здійснення, а також їх охорону та захист.

Відповідно до положень статті 6 Конвенції: кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (пункт 1); кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя (підпункт «с» пункту 3).

За змістом статті 46 Конвенції держава Україна зобов’язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.

Відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати  рішення Суду проти України, регулює Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон).

На підставі глави 3 Закону констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів. Відповідно до статті 10 зазначеного Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки,  наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який  Стягувач мав до порушення Конвенції ; б) інші заходи, передбачені у Рішенні.

Відновлення попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Як убачається із матеріалів кримінальної справи, 22 червня 2005 року було вчинено злочини щодо ОСОБА_3, а 23 червня 2005 року – виявлено  труп потерпілої.

27 червня 2005 року ОСОБА_1 написав явку з повинною. 28 червня 2005 року він дав пояснення з приводу вчинених щодо ОСОБА_3 злочинів без участі захисника. Того ж дня щодо ОСОБА_1 було порушено кримінальну справу за ознаками складу злочину, передбаченого частиною першої статті 115 КК, та затримано його в порядку, передбаченому статтею 115 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі – КПК                1960 року).

28 червня 2005 року ОСОБА_1 було призначено захисника ОСОБА_4 та допитано його як підозрюваного за її участю.

Усі подальші слідчі дії, у тому числі й ті, під час яких ОСОБА_1 давав визнавальні показання, проводилися за участю захисників.

Визнаючи порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю доступу до захисника на початку розслідування, Суд зазначив, «що хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який, у разі необхідності, призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду».

Суд також зазначив, що, даючи початкові визнавальні показання, засуджений міг не повністю усвідомлювати їхню значущість, оскільки пред’явлені йому спершу обвинувачення стосувалися лише умисного вбивства без обтяжуючих обставин, і ці показання становили частину матеріалів справи.

Висловивши міркування, що визнавальні показання не були єдиною підставою для визнання заявника винним, Суд дійшов висновку, що «за відсутності будь-якого судового рішення щодо ролі початкових свідчень, отриманих від заявника у порушення його права на правовий захист та включених до матеріалів справи, це порушення не було виправлено у рамках судового провадження».

У рішенні Суду також констатовано порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника можливості брати участь у засіданні суду касаційної інстанції.

 Із матеріалів справи випливає, що 10 січня 2006 року засуджений ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня  2005 року щодо нього. На адресу Верховного Суду України касаційна скарга надійшла 31 січня 2006 року.

Після виконання Апеляційним судом Дніпропетровської області вимог статті 351 КПК 1960 року та призначення розгляду касаційної скарги           ОСОБА_1 на 18 квітня 2006 року матеріали кримінальної справи було направлено до Верховного Суду України.

17 лютого 2006 року ОСОБА_1 подав клопотання до Верховного Суду України, в якому просив викликати його у судове засідання для дачі пояснень.

Суддя-доповідач постановою від 27 березня 2006 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про його виклик у судове засідання, мотивувавши своє рішення тим, що клопотання подане засудженим за межами строку на касаційне оскарження вироку, та керуючись положеннями статті 391 КПК 1960 року в редакції Закону від 12 січня 2006 року.

18 квітня 2006 року касаційний розгляд відбувся без участі засудженого.

         Суд зазначив, що, відмовивши у задоволенні клопотання заявника про виклик його у судове засідання для дачі пояснень, Верховний Суд України без жодних обґрунтувань просто послався на відповідні положення КПК              1960 року, чинні на час постановлення ухвали. Проте редакція положення, на яке посилався Верховний Суд України, набрала чинності тоді, коли скарга заявника вже знаходилася на розгляді Верховного Суду України.

Суд дійшов висновку, що відмова Верховного Суду України у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про виклик його на засідання суду касаційної інстанції для дачі пояснень призвела до непропорційного обмеження його права на захист, а з огляду на присутність представника прокуратури – до порушення принципу рівності сторін. Це не відповідало гарантіям справедливого суду, закріпленим у пункті 1 та підпункті «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

Відповідно до положень частини третьої статті 455 КПК за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 КПК, Верховний Суд України має право, у тому числі, скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Враховуючи зміст рішення Європейського суду з прав людини від              15 січня 2015 року у справі «Чопенко проти України», констатовані ним порушення Конвенції, які були допущені й судом першої інстанції, Верховний Суд України дійшов висновку, що обов’язок держави стосовно застосування додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану ОСОБА_1 можливе шляхом скасування як рішення касаційної інстанції, так і вироку суду першої інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

Заяву засудженого ОСОБА_1 задовольнити.

Вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня             2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 18 квітня 2006 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої                 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.

Головуючий                                                               Г.В. Канигіна

Судді:
В.П. Барбара О.В. Кривенда
І.С. Берднік В.В. Кривенко
О.Ф. Волков Н.П. Лященко
С.М. Вус В.Л. Маринченко
Л.Ф. Глос Л.І. Охрімчук
Т.В. Гошовська В.Ф. Пивовар
Л.І. Григор’єва О.І. Потильчак
М.І. Гриців Б.М. Пошва
В.І. Гуменюк О.Б. Прокопенко
А.А. Ємець А.І. Редька
Т.Є. Жайворонок Я.М. Романюк
В.В. Заголдний Ю.Л. Сенін
М.Р. Кліменко А.М. Скотарь
Є.І. Ковтюк О.О. Терлецький
П.І. Колесник І.Б. Шицький
М.Є. Короткевич В.Ф. Школяров
О.А. Коротких А.Г. Ярема

ОКРЕМА ДУМКА

судді Верховного Суду України Пошви Б.М. стосовно постанови Верховного Суду України у справі за заявою ОСОБА_1

У постанові від 06 липня 2015р. Верховний Суд України (далі — ВСУ) виніс рішення про задоволення заяви ОСОБА_1 і скасування вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня 2005 року та ухвали колегії суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 18 квітня 2006 року щодо ОСОБА_1 і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції у зв’язку з ухваленням рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною — Європейським Судом з прав людини (далі — Суд) у справі «Чопенко проти України» від 15 січня 2015 року, яке набуло статусу остаточного 15 квітня 2015 року і яким констатовано порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю доступу до захисника на початку розслідування та можливості брати участь у засіданні суду касаційної інстанції.

Погоджуючись з висновками ВСУ у судовому рішенні у справі ОСОБА_1, вважаю, що мотивувальна частина постанови ВСУ могла (повинна була) містити рішення щодо обрання запобіжного заходу щодо ОСОБА_1, оскільки справа направлена на новий судовий розгляд під час якого чинним КПК передбачено обрання запобіжного заходу підозрюваному (обвинуваченому) для виконання ним процесуальних обов’язків.

Такий обов’язок ВСУ, як найвищого судового органу держави в системі судів загальної юрисдикції (ст. 125 Конституції), визначається статтею 13 Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року, статтею 13 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон від 23 лютого 2006 року № 3477-IV) та статтями 445, 458 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) щодо обов’язковості рішень ВСУ у кримінальному судочинстві.

Статтями 453-455 КПК України не визначено процедуру і строки щодо зміни, продовження чи обрання запобіжного заходу під час судового розгляду справи ВСУ (як і в главі 32 КПК провадження в суді касаційної інстанції), тому вирішуючи питання запобіжного заходу щодо ОСОБА_1 у зв’язку із скасуванням судових рішень, виходячи з вимог ст.ст. 8, 9, 12, 176-178 КПК України, ст. 29 Конституції України, якими передбачено, що «ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом».

Наведені конституційні гарантії права на свободу та особисту недоторканність, поєднуються з такими ж вимогами ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції України, ратифікована 17 липня 1997 р. Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».

У п. 1 ст. 1 цього Закону зазначено, що «Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції», а статтями 13 і 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23.02.2006 р. передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права» та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.

Рішенням Європейського Суду з прав людини у справі «Харченко проти України» від 10.02.2011 року встановлено, що «відсутність чітко сформульованих положень, які б визначали, чи можливо належним чином продовжити (якщо так, то за яких умов) застосування на стадії судового слідства запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного на визначений період на стадії досудового слідства», «не відповідає критерію «передбачуваності закону» для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції» (п.74).

Крім того, у цьому ж Рішенні Суд зазначив, що «ст. 46 Конвенції, у світлі її тлумачення в контексті статті 1 — покладає на державу-відповідача юридичний обов’язок вжити заходів загального характеру для забезпечення права стосовно інших осіб, ситуація яких аналогічна ситуації заявника, а саме усунути проблеми, які призвели до таких висновків Суду (п.97).

Верховний Суд України мав вийти з того, що встановлена Судом «практика, яка виникла у зв’язку із законодавчою прогалиною і яка допускає можливість тримання особи під вартою протягом необмеженого і непередбачуваного строку за обставин, коли таке тримання під вартою не передбачається ні конкретним положенням законодавства, ні судовим рішенням, сама по собі суперечить принципу юридичної визначеності, який випливає з Конвенції і який є одним з основних елементів верховенства права» (п.74), має місце у справі про обвинувачення ОСОБА_1.

На час розгляду справи ВСУ ОСОБА_1 відбував покарання у місцях позбавлення волі. Надання йому статусу обвинуваченого у зв’язку із скасуванням постановлених щодо нього судових рішень і до часу повернення його з місць позбавлення волі під контроль суду першої інстанції складатиме певний період часу, який потребує правового визначення його місця перебування.

У згаданому рішенні у справі «Харченко проти України» ще в 2011 р. встановлено порушення ст. 5 Конвенції, коли «тримання під вартою не передбачається ні конкретним положенням законодавства, ні судовим рішенням» (п.74), а тому подібна обставина у справі щодо ОСОБА_1 вимагає судового врегулювання.

За змістом ст.ст. 176-178 КПК України запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого з метою запобігання забезпечення виконання цією особою покладених на нього процесуальних обов’язків та запобіганню ризиків, передбачених цими нормами.

        За час досудового слідства у даній справі щодо ОСОБА_1 обирались запобіжні заходи і наявні матеріали справи підтверджують необхідність його обрання, відповідно до вимог ст.ст. 176-178 КПК України.

Не тільки ст. 13 Закону від 23 лютого 2006 року № 3477-IV зобов’язує державу Україну, серед інших заходів щодо виконання рішень Суду, змінити судову практику.

Такий обов’язок також передбачено ст. 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (ратифікована Україною 14 травня 1986 р. у складі СРСР), у якій зазначено: «Кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись»; ст. 27 цієї ж конвенції: «Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору»; ст. 19 Закону від 29 червня 2004 р. № 1906-IV «Про міжнародні договори України», в якій зазначено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства; якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Крім того, стаття 13 «Обов’язковість судових рішень» Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року, передбачає, що «висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах ВСУ, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права».

До конкретизації законодавцем положень статей 453-455 КПК щодо повноважень ВСУ по обранню запобіжних заходів щодо осіб, справи щодо яких будуть повертатись на новий судовий чи апеляційний розгляд через правовий статус постанов ВСУ, які є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, одночасно з Рішенням Суду у справі «Харченко проти України» від 10.02.2011 року та наведеними нормами законодавства, конкретизуватимуть обов’язок національних судів гарантувати кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави України, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції, в т.ч. і ст. 5 Конвенції.

Суддя Верховного Суду України                                                   Б.М. Пошва