2015.09.30 № 6-1892цс15 ВСУ: виселення з іпотечної квартири

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

 

30 вересня 2015 року                                м. Київ

 

067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Суди встановили, що в іпотеку передано квартиру, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, а тому висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цієї квартири без надання їм іншого постійного житла є помилковим.

Щодо рішення суду першої інстанції, то ним, хоча і по суті правильно відмовлено у задоволенні позову про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення, але не вірно застосовано положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Судова палата у цивільних справах

                           Верховного Суду України у складі:

головуючого Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
  Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г.,
     

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація, Дніпровський районний у м. Києві відділ головного управління державної міграційної служби України, про виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація, Дніпровський районний відділ у м. Києві головного управління державної міграційної служби України, про виселення, посилаючись на те, що 6 лютого 2008 року між ЗАТ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 споживчий кредит на загальну суму 332 547 доларів США на строк до 6 лютого 2018 року.

З метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором між сторонами 4 листопада 2008 року укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА 1.

ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири і дала згоду на передачу її чоловіком в іпотеку.

Малолітні ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були зареєстровані у квартирі АДРЕСА 1 після укладення договору іпотеки і без згоди іпотекодержателя.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2012 року звернуто стягнення на зазначену квартиру шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ «КБ «ПриватБанк».

На виконання вимог Закону України «Про іпотеку» 2 липня 2013 року позивачем були направлені відповідачам повідомлення про добровільне виселення з квартири, що є предметом іпотеки, однак вимоги повідомлень відповідачами  виконано не було.

ПАТ «КБ «ПриватБанк» просив суд виселити відповідачів разом з їх малолітніми дітьми зі спірної квартири зі зняттям з реєстраційного обліку.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 6 лютого 2015 року в позові відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 26 травня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Виселено відповідачів разом з їх малолітніми дітьми із квартири  АДРЕСА 1 та знято їх із реєстраційного обліку в зазначеній квартирі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «ПриватБанк» ОСОБА_6 на заперечення заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що 6 лютого 2008 року між ЗАТ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 споживчий кредит на загальну суму 332 547 доларів США на строк до 6 лютого 2018 року.

З метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором між сторонами 4 листопада 2008 року укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку квартиру АДРЕСА 1, яка належала йому на праві власності.

ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири і дала згоду на передачу її чоловіком ОСОБА_1 квартири в іпотеку.

Малолітні ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були зареєстровані у квартирі, переданій їх батьками в іпотеку, після укладення договору іпотеки і без згоди іпотекодержателя.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 жовтня          2012 року звернуто стягнення на спірну квартиру шляхом її продажу ПАТ «КБ «ПриватБанк».

На виконання вимог Закону України «Про іпотеку» 2 липня 2013 року позивачем були направлені відповідачам повідомлення про добровільне виселення з квартири, що є предметом іпотеки, однак вимоги повідомлень відповідачами виконано не було.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції виходив із того, що при вирішенні даного спору підлягає застосуванню Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року, згідно з яким протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме майно.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, керувався тим, що предметом позову є не звернення стягнення на майно, а виселення з квартири як наслідок невиконання рішення суду та умов кредитного договору, а тому положення вищезазначеного Закону не розповсюджуються на спірні правовідносини.

Проте в наданих для порівняння:

— постанові від 24 червня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР).

— ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року, наданій як приклад неоднакового правозастосування, суд, розглядаючи позовні вимоги про виселення осіб з будинку, який є предметом договору іпотеки, але не був придбаний за рахунок забезпечуваного іпотекою кредиту,  застосував до спірних правовідносин положення статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону № 898-IV і дійшов висновку про відсутність правових підстав для виселення осіб без надання іншого житлового приміщення.

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини другої статті 109 ЖК УРСР.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку»   звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Суди встановили, що в іпотеку передано квартиру, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, а тому висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цієї квартири без надання їм іншого постійного житла є помилковим.

Отже, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій на порушення вимог частини  другої статті 109 ЖК УРСР, статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» дійшли до необґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів.

Щодо рішення суду першої інстанції, то ним, хоча і по суті правильно відмовлено у задоволенні позову про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення, але не вірно застосовано положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Відповідно до статті 3604 ЦПК України, Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові на підставі статті 109 ЖК УРСР та статей 39,40 Закону України «Про іпотеку».

Керуючись статтею 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 6 лютого 2015 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 26 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація, Дніпровський районний у м. Києві відділ головного управління державної міграційної служби України, про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.