2015.09.30 № 6-384цс15 ВСУ: дозвіл опіки та піклування при операціях відчуження

067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 30  вересня 2015 року                                                                               м. Київ

Згідно зі статтями 177 СК України та 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

При укладені договорів іпотеки щодо нерухомого майна,  право власності або право користування яким мають малолітні діти, обов’язково вимагається дозвіл органів опіки та піклування.

Відповідно до статті 29 ЦК України місце проживання дитини визначається за місцем проживання батьків.

Місце проживання неповнолітньої малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона фактично проживає. Однак, місце проживання за фактичним місцем проживання батьків не є безумовним, якщо судом буде встановлено інше постійне місце проживання дитини.

Якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законного представника дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством та які застосовуються органами опіки та піклування.

 Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М.,    
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,
Лященко Н.П., Романюка Я.М., Яреми А.Г.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», ОСОБА_3, треті особи: служба у справах дітей Ужгородської міської ради, приватний нотаріус ОСОБА_4, про визнання договорів недійсними за заявою публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в інтересах яких діє представник ОСОБА_5, звернулися до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі – АТ «ОТП Банк»), ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів іпотеки.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, вони зазначали, що 30 травня 2006 року між ОСОБА_3 та закритим акціонерним товариством «Акціонерний комерційний банк «Райффайзенбанк Україна» (який був придбаний у 2006 році АТ «ОТП Банк») було укладено договір іпотеки, на підставі якого останній передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Крім того, 7 березня 2008 року між ОСОБА_3 та закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – АТ «ОТП Банк»), було укладено договір іпотеки, на підставі якого ОСОБА_3 знову передав вказану квартиру в іпотеку. Позивачі вважають ці договори недійсним, оскільки їх укладено без дозволу органу опіки та піклування.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 7 липня 2013 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 16 травня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано. Позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково: встановлено нікчемність договорів іпотеки; скасовано реєстрацію обтяжень установлених на підставі нікчемних договорів, щодо квартири АДРЕСА_1. Вирішено питання про судові витрати.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року касаційні скарги відхилено, вказане рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року АТ «ОТП Банк» просить скасувати судові рішення касаційної та апеляційної інстанцій і залишити в силі рішення першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та статті 17 Закону України «Про охорону дитинства».

Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви про перегляд судового рішення, АТ «ОТБ Банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня, 13 червня,  24 жовтня та 28 листопада 2012 року, 13 березня, 22 травня та 25 грудня 2013 року і 15 січня 2014 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За змістом частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що при укладенні договору іпотеки від 7 березня 2008 року ОСОБА_3 надав довідку від 18 лютого 2008 року, видану йому ЖРЕР № 6, в якій зазначено, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрований лише ОСОБА_3

Установлено також, що при укладенні кредитних договорів від 25 травня 2006 року, 7 березня 2008 року та іпотечних договорів від 30 травня 2006 року і 7 березня 2008 року ОСОБА_6 надала згоду на передачу квартири в іпотеку та надала банку паспорт, в якому зазначалось місце її реєстрації: АДРЕСА_2. Цю ж адресу як місце постійного проживання зазначив також ОСОБА_3.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволені позовних вимог щодо визнання договорів іпотеки недійсними, суд першої інстанції виходив з того, що на час укладення оспорюваних договорів іпотеки малолітні особи не проживали і не були зареєстровані в спірній квартирі, оскільки їхні батьки під час укладення кредитних договорів та оспорюваних договорів іпотеки надали довідки про відсутність реєстрації дітей у спірній квартирі та заперечували факт їх проживання і вказали інше місце свого фактичного проживання за іншою адресою.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання правочинів недійсними й ухвалюючи в цій частині нове рішення про встановлення нікчемності оспорюваних договорів іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, керувався тим, що на момент укладання спірних договорів іпотеки малолітні діти були зареєстровані та постійно проживали в квартирі АДРЕСА_1, а їхніми батьками – ОСОБА_6 та ОСОБА_3 під час укладення договорів іпотеки були надані завідомо неправдиві відомості щодо відсутності реєстрації дітей у вказаній квартирі та відсутності їх прав на цю квартиру.

Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2012 року, наданій заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог щодо визнання договору іпотеки недійсним, дійшов висновку, що оскільки батьки як законні представники під час укладення договору іпотеки заперечували право малолітньої дитини на проживання у належному їм жилому приміщені, переданому в іпотеку, слід вважати, що право дітей порушено не було.

Такі ж висновки зроблено і в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2012 року та 15 січня 2014 року.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 177 СК України, статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі статтями 177 СК України та 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

Отже, при укладені договорів іпотеки щодо нерухомого майна,  право власності або право користування яким мають малолітні діти, обов’язково вимагається дозвіл органів опіки та піклування.

Відповідно до статті 29 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) місце проживання дитини визначається за місцем проживання батьків.

Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.

Отже, місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно проживає.

Однак місце проживання дитини за фактичним місцем проживання батьків не є безумовним, якщо суд установить інше постійне місце проживання дитини.

Відповідно до частини другої – четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) передбачено, що члени  сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі),  що  йому  належить, користуються  жилим  приміщенням  нарівні  з   власником   будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди  про  порядок користування цим приміщенням.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Установивши, що предмет іпотеки не був місцем постійного проживання батьків неповнолітніх дітей та що іпотекодавець не визнавав їх право проживання в жилому приміщенні, про що повідомляв іпотекодержателя, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками апеляційного суду, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а тому рішення апеляційного суду та ухвала касаційного суду підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції – залишенню в силі.

Надані заявником ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року, 13 березня, 22 травня та 25 грудня 2013 року не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, оскільки ними справи передано на новий розгляд у зв’язку з неповним з’ясуванням обставин, що мали значення для правильного вирішення спору, та невизначенням характеру спірних правовідносин.

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2012 року також не підтверджує неоднакове застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки нею залишено без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволені позовних вимог у зв’язку з їх необґрунтованістю.

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Керуючись статтями 355, 3603 та 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 16 травня 2014 року скасувати, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 8 липня 2013 року залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий

 

 

В.М. Сімоненко

 

Судді:                                В.І. Гуменюк

 

 

Я.М. Романюк
Н.П. Лященко

 

 

Ю.Л. Сенін
Л.І. Охрімчук

 

А.Г. Ярема