2015.11.11 № 6-342цс15 ВСУ: мирова угода, спонукання

мирова угода: закриття провадження, спонукання до виконання.
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

Відповідно до частин першої, четвертої, п’ятої статті 175 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди.

Ухвала суду про визнання мирової угоди є виконавчим документом і підлягає виконанню державною виконавчою службою лише в разі, якщо ця ухвала відповідає вимогам, передбаченим статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження».

Системний аналіз частин першої, четвертої, п’ятої статті 175 ЦПК України, пункту 2 частини другої статті 17, статті 18, пункту 6 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» показав, що в разі невиконання однією зі сторін зобов’язань за умовами мирової угоди, інша сторона угоди може звернутися до державної виконавчої служби для примусового виконання ухвали суду про затвердження мирової угоди, якщо ця ухвала відповідає вимогам статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», але інша сторона угоди також не позбавлена можливості звернутися  до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. При цьому звернення заінтересованої особи до суду із зазначеним позовом без попереднього отримання постанови державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження не є підставою для відмови в задоволенні  такого позову.

Для застосування передбаченої пунктом 2 частини першої статті 205 ЦПК України підстави закриття провадження у справі необхідна наявність водночас трьох складових, а саме тотожних сторін спору, тотожного предмета позову, тотожної підстави позову.

Зміна хоча б однієї з наведених складових не перешкоджає заінтересованим особам звернутися до суду з позовною заявою і не дає суду підстави закривати провадження у справі.

 

11  листопада 2015 року                                                             м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,    
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,
Лященко Н.П.,    

розглянувши на засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Апеляційного суду Львівської області від 2 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

У квітні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що він та ОСОБА_4, яка у подальшому змінила прізвище на ОСОБА_2 (далі – ОСОБА_2), з 6 червня 1999 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано відповідно до рішення Франківського районного суду м. Львова від 29 грудня 2010 року.

Під час шлюбу сторони у справі придбали автомобіль KIA CEED, який було зареєстровано на відповідача.

Йому стало відомо, що ОСОБА_2 без його відома відчужила спірний автомобіль на користь ОСОБА_3.

Вважаючи, що вказаний автомобіль є спільною сумісною власністю, яка була відчужена без його відома як співвласника майна, позивач просив визнати недійсним правочин стосовно спірного автомобіля, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, і визнати за ним право власності на S_1 частину цього транспортного засобу.

У вересні 2014 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про зміну предмета позову, у якій посилався на те, що за однією з умов мирової угоди, укладеної між ним і ОСОБА_2, остання зобов’язалася половину коштів, отриманих від продажу автомобіля, передати йому. Відповідачка продала спірний автомобіль ОСОБА_3 за 14 тис. доларів США, однак указану умову мирової угоди не виконала та кошти йому не передала. У зв’язку із цим позивач просив стягнути з відповідачки 7 тис. доларів США, що на той час було еквівалентно 90 тис. 836 грн 19 коп.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 2 жовтня 2014 року позов задоволено, ухвалено стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7 тис. доларів США боргу,  що згідно з офіційним курсом Національного банку  України становило 90 тис. 836 грн 19 коп.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 2 лютого 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у вказаній справі.

У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвал апеляційного суду й суду касаційної інстанції та направлення справи на розгляд до суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом  касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від 4 лютого 2015 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності (№ 6-46223св14).

Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-46223св14 суд касаційної інстанції скасував ухвали судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження у справі та направив справу на новий судовий розгляд. При цьому суд виходив з того, що закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України можливе лише за умови, що рішення, яке набрало законної сили, ухвалено з приводу спору, тотожного тому, що розглядається, тобто збігаються сторони, предмети і підстави позовів. Нетотожність хоча б однієї зі складових не перешкоджає заінтересованим особам звернутися до суду з позовом і не дає суду підстав закривати провадження у справі. Тому в разі, якщо позивач повторно звернувся до суду з позовом, але з інших підстав, ніж зазначені в судовому  рішенні, яке набрало законної сили, то суд першої інстанції закрив провадження у справі з порушенням пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимоги позивача випливають з невиконання мирової угоди, яка визнана судовою ухвалою, постановленою у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що й ця справа; дана ухвала підлягає виконанню в примусовому порядку державною виконавчою службою відповідно до статті 17 Закону України «Про виконавче провадження», тобто позивач повинен був звернутися до державної виконавчої служби, а не до суду, а тому на підставі пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України провадження у справі підлягає закриттю.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судом норми процесуального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаному для прикладу судовому рішенні.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України  вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами у справі, яка переглядається, встановлено, що ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 7 грудня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення компенсації за частину майна визнано мирову угоду, відповідно до якої ОСОБА_2 взяла на себе зобов’язання протягом шестимісячного строку від моменту підписання мирової угоди та визнання її судом відчужити за ринковою ціною, встановленою для даного регіону (в межах м. Львова) на момент продажу, належний їй на праві власності та зареєстрований за нею автомобіль КІА СЕЕD з подальшим поділом отриманої від його продажу грошової суми відповідно до належних часток, а саме по S_1 частині виручених від продажу автомобіля коштів кожній зі сторін у справі; грошові кошти, отримані в результаті відчуження транспортного засобу, передати ОСОБА_1 одночасно з їх отриманням; провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення компенсації за частину майна закрито. Крім того, в цій ухвалі зазначено, що в разі невиконання сторонами мирової угоди, вона виконується в примусовому порядку.

У цій справі ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів, посилаючись на те, що відповідачка продала спірний автомобіль ОСОБА_3 за 14 тис. доларів США. Однак половину суми від продажу автомобіля ОСОБА_2 йому не передала, незважаючи на визнану судом мирову угоду, укладену між ними, за умовами якої ОСОБА_2 зобов’язалася половину вирученої суми від продажу автомобіля передати йому.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частин першої, четвертої, п’ятої статті 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди.

Мирова угода за своєю правовою природою є договором, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода не приводить до вирішення спору по суті, вона ґрунтується на взаємовигідних для обох сторін умовах і повинна виконуватися добровільно. У протилежному разі мирова угода, затверджена (визнана) судом, може бути підставою для примусового виконання.

Пунктом 5 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції від 21 квітня 1999 року передбачалося, що мирові угоди, затверджені судом, відносяться до рішень, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Однак Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», який набрав чинності 1 січня 2004 року, положення пункту 5 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»  виключено.

Отже, на момент постановлення ухвали суду про визнання мирової угоди (7 грудня 2010 року) та продажу автомобіля КІА СЕЕD, після чого ОСОБА_2 зобов’язана була передати ОСОБА_1 грошові кошти (жовтень 2011 року), зазначена мирова угода не відносилася до рішень, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.

За змістом пункту 2 частини другої статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції на момент продажу автомобіля КІА СЕЕD – жовтень 2011 року) виконанню державною виконавчою службою підлягають ухвали, постанови судів у цивільних справах у випадках, передбачених законом.

Вимоги до виконавчого документа закріплено у статті 18 цього Закону.

Однією з підстав відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження є невідповідність виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження»  (пункт 6 частини першої статті 26 цього Закону).

Ухвала суду про визнання мирової угоди є виконавчим документом і підлягає виконанню державною виконавчою службою лише в разі, якщо ця ухвала відповідає вимогам, передбаченим статтею 18 указаного Закону.

Системний аналіз зазначених норм показав, що в разі невиконання однією зі сторін зобов’язань за умовами мирової угоди, інша сторона угоди може звернутися до державної виконавчої служби для примусового виконання ухвали суду про затвердження мирової угоди, якщо ця ухвала відповідає вимогам статті
18 Закону України «Про виконавче провадження», але інша сторона угоди також не позбавлена можливості звернутися  до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. При цьому звернення заінтересованої особи до суду із зазначеним позовом без попереднього отримання постанови державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження не є підставою для відмови в задоволенні  такого позову.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України суд  своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Для застосування вказаної підстави закриття провадження у справі необхідна наявність водночас трьох складових, а саме тотожних сторін спору, тотожного предмета позову, тотожної підстави позову.

Зміна хоча б однієї з наведених складових не перешкоджає заінтересованим особам звернутися до суду з позовною заявою і не дає суду підстави закривати провадження у справі.

Спірні правовідносини в цій справі є похідними від правовідносин у справі, в якій постановлено ухвалу про визнання мирової угоди, але вони не є тотожними у зв’язку з відсутністю однієї зі складових, необхідних для застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України, а саме тотожної підстави позову. У цій справі підставою позову є невиконання стороною однієї з умов мирової угоди в частині зобов’язання відповідачки передати S_1 частину коштів від продажу автомобіля позивачу. У справі, в якій постановлено ухвалу про визнання мирової угоди, підставою позову була необхідність поділу майна подружжя.

Проте апеляційний суд, не перевіривши відповідність ухвали вимогам, закріпленим у статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», дійшов передчасного висновку про необхідність звернення позивача до державної виконавчої служби щодо примусового виконання ухвали суду про визнання мирової угоди,  помилково вважав, що позивач повинен звернутися до державної виконавчої служби, а не до суду, та не врахував відсутність тотожних підстав позову у справі, яка переглядається, й у справі, в якій постановлено ухвалу про визнання мирової угоди, і помилково на підставі пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України закрив провадження у справі. Суд касаційної інстанції вказані порушення апеляційним судом норм процесуального права не усунув.

За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 п о с т а н о в и л а:

 Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 2 лютого 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий

 

Судді Верховного Суду України:

А.Г. Ярема

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Ю.Л. Сенін