2016.02.10 № 6-3005цс15 ВСУ: попередня згода органу опіки та піклування

067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

 ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 10 лютого 2016 року                                        м. Київ

 Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок  укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

 

 Судова палата у цивільних справах  Верховного Суду України в складі:

головуючого Сеніна Ю.Л.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
  Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,
       

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Платинум Банк», ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, служба у справах дітей Солом’янської районної у м. Києві державної адміністрації,  про визнання договору іпотеки недійсним за заявою публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» про перегляд  ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 3 червня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2014 року ОСОБА_1 в інтересах малолітньої дочки
ОСОБА_2 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 30 січня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Міжнародний іпотечний банк» (далі – ЗАТ «МІБ»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Платинум Банк» (далі – ПАТ «ПтБ»), і ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі в розмірі 100 тис. доларів США зі сплатою 9,99 % річних та строком користування коштами на 120 місяців. Цього ж дня з метою забезпечення виконання зобов’язань за цим договором між ЗАТ «МІБ» і ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, згідно якого останні передали в іпотеку належне їм на праві власності нерухоме майно – будинок загальною площею 70,3 кв.м та земельну ділянку площею S_1, які розташовані АДРЕСА_1. Проте при укладенні договору іпотеки було порушено права малолітньої ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, оскільки його укладено без дозволу органу опіки та піклування.

Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 3 червня
2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва
від 1 вересня 2015 року, позов задоволено частково, постановлено: визнати недійсним договір іпотеки від 30 січня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, в частині його укладення між ЗАТ «МІБ» і ОСОБА_3; в решті позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року вищезазначені судові рішення залишено без змін.

          У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «ПтБ» просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і прийняти  нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись  на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України).

На підтвердження своїх доводів ПАТ «ПтБ» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2012 року, 15 січня 2014 року, 28 січня,
8 липня, 9 вересня 2015 року та постанову Верховного Суду України
від 30 вересня 2015 року у справі № 6-384цс15.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «ПтБ»,  перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пунктів 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;  невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Суди під час розгляду справи встановили, що 30 січня 2008 року між ЗАТ «МІБ», правонаступником якого є ПАТ «ПтБ», і ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі в розмірі 100 тис. доларів США зі сплатою 9,99 % річних та строком користування коштами на 120 місяців.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором цього ж дня між ЗАТ «МІБ» і ОСОБА_3,  ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, згідно з яким останні передали в іпотеку належне їм на праві власності нерухоме майно – будинок загальною площею 70,3 кв.м та земельну ділянку площею S_1, які розташовані АДРЕСА_1.

Зазначений будинок належить ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності по 1/2 частині за кожним на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 березня 1989 року.

Вищевказана земельна ділянка належить ОСОБА_3 та
ОСОБА_4 на праві власності по 1/2 частині за кожним на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 30 серпня       2005 року.

Батьками малолітньої ОСОБА_2 є ОСОБА_3 та
ОСОБА_1

У будинку  АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають ОСОБА_3 та ОСОБА_4

У заявах від 30 січня 2008 року, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, ОСОБА_3 повідомив банк про те, що дітей віком до 18 років він не має, жодна дитина віком до 18 років не має права власності на житло або права користування житловим будинком, який передається в іпотеку. ОСОБА_1 також надала банку заяву, у якій зазначила, що дає згоду на укладення договорів її чоловіком.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на момент укладення іпотечного договору малолітня ОСОБА_2 хоча й не була зареєстрована в будинку, який передано в іпотеку, проте користувалася жилою площею у цьому будинку, а тому на укладення такого договору обов’язково мав бути дозвіл органу опіки та піклування,  якого отримано не було.

Проте в наданих заявником для порівняння судових рішеннях зроблено такі висновки:

 — в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року суд керувався тим, що на момент укладення договору іпотеки неповнолітня особа не мала права користування будинком та не була в ньому зареєстрована, а тому дозвіл від органів опіки та піклування на укладення спірного правочину не вимагався;

 — у постанові від 30 вересня 2015 року Верховний Суд України сформулював правову позицію про те, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством,  які застосовуються органами опіки та піклування.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Разом з тим зміст наданих для порівняння ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 25 січня 2012 року, 28 січня, 8 липня 2015 року не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

         Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.  Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки  залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»
(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

         За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки,  підставами яких позивач визначає порушення статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цей Закон у редакції Закону від            21 грудня 2010 року),  необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом  іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення  законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

           Відповідно до частин другої – четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Задовольняючи позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право проживання дитини в жилому приміщенні та взагалі вказав на відсутність у нього дітей віком до 18 років, про що повідомив іпотекодержателя. Позивачка також надала письмову згоду на укладення договорів кредиту та іпотеки.

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок  укладення такого договору, а не

сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

    Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка зазначила факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору.

За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, укладеному ОСОБА_3, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої ОСОБА_2 на користування  житлом.

           Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України.

  Ураховуючи викладене,  постановлені у справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

                                                   п о с т а н о в и л а :

Заяву публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» задовольнити.

Рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 3 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року в частині визнання недійсним іпотечного договору, укладеного 30 січня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Міжнародний іпотечний банк» і ОСОБА_3, скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1  про визнання недійсним  договору іпотеки, укладеного 30 січня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Міжнародний іпотечний банк» і ОСОБА_3,  відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий  Ю.Л. Сенін           

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко    Л.І. Охрімчук  Я.М. Романюк  В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема