2016.03.02 № 6-308цс16 ВСУ: нікчемний та недійсний договір

 

067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

Статтею 215 ЦК України проводиться розмежування видів недійсності правочинів на нікчемні правочини — якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК України тощо), та на оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом  (статті  222, 223, 225 ЦК України тощо).

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред’явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв’язку з її оспоренням та не визнанням іншими особами.

На підставі частини третьої статті 12 Закону України “Про іпотеку” правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

2 березня 2016 року                                м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах

                           Верховного Суду України у складі:

 

головуючого Романюка Я.М.,
суддів: Лященко Н.П.,

Сеніна Ю.Л.,

Сімоненко В.М.,

Яреми А.Г.,

 
       

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ОСОБА_4, товариства з обмеженою відповідальністю «СаТер», третя особа – реєстраційна служба Тернопільського міського управління юстиції, про визнання частково недійсними попереднього договору та договору купівлі-продажу, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності та скасування рішення про державну реєстрацію за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року,

                                           в с т а н о в и л а :

У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ОСОБА_4, товариства з обмеженою відповідальністю «СаТер» (далі – «ТОВ «СаТер»), третя особа – реєстраційна служба Тернопільського міського управління юстиції, в якому просив визнати частково недійсними попередній договір від 16 травня 2013 року та договір купівлі-продажу S_1 часток нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 від 21 серпня 2013 року, визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на S_1 часток нежитлового приміщення по АДРЕСА_1, зареєстрованого за ТОВ «СаТер», скасувати рішення про державну реєстрацію S_1 часток нежитлового приміщення загальною площею 86,8 кв.м. у АДРЕСА_1 за  ТОВ «СаТер».

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 6 травня 2013 року між             ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено попередній договір, за яким остання зобов’язалась продати S_1 часток нежитлового приміщення, що знаходиться у АДРЕСА_1, на виконання умов якого 21 серпня 2013 року ними було укладено договір купівлі-продажу вказаної частини нежитлового приміщення. У подальшому ОСОБА_2 передала приміщення ТОВ «СаТер».

На його думку, укладені договори є недійсними, такими що порушують його законні права та інтереси, оскільки на час їх укладення частина приміщень, що була предметом продажу, належала йому на підставі договору дарування від 16 серпня 2011 року, а не ОСОБА_4

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 2 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області           від 16 квітня 2015 року, у позові відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року касаційну скаргу                ОСОБА_1 задоволено частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу касаційного суду та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 12 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом встановлено, що 8 листопада 2007 року між АКБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку нежитлове приміщення, що знаходиться у АДРЕСА_1. Дана іпотека була припинена 21 серпня 2013 року.

16 серпня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування частини нежитлового приміщення, за умовами якого останній прийняв у дар S_1 часток приміщення, що знаходиться АДРЕСА_1 загальною площею 86,8 кв.м.

16 травня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено попередній договір, за яким сторони зобов’язались на погоджених умовах вчинити договір купівлі-продажу нежитлового приміщення у АДРЕСА_1, та на підставі якого 21 серпня 2013 року між ними було укладено договір купівлі-продажу вищевказаного нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_5, та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_1.

Окрім того, судами встановлено, що на даний час ТОВ «СаТер» є власником приміщення площею 135, 6 кв.м., що знаходиться у АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 3 березня 2014 року.

Ухвалюючи рішення про відмову у позові суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що договір дарування від 16 серпня 2011 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, є недійсним в силу закону, що передбачено статтею 12 Закону України «Про іпотеку», право власності у позивача на спірний об’єкт нерухомості за договором дарування не виникло, а тому відчуження спірного нерухомого майна іншій особі не порушують прав та законних інтересів позивача.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції касаційний суд вказав, що оскільки судове рішення про визнання недійсним договору дарування від 16 серпня 2011 року не ухвалювалося, то вказаний договір є дійсним, що спростовує висновки судів попередніх інстанцій про безпідставність позовних вимог у зв’язку з тим, що спірний договір є нікчемним, а тому відчуження нерухомого майна іншій особі не порушують права позивача. Суди не врахували, що відповідно до вимог статті 396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна відповідно до положень                           глави 29 цього Кодексу. ОСОБА_1 набув право звернення до суду за захистом свого інтересу, пов’язаного з переходом права власності на спірне майно, а тому суди передчасно дійшли висновку про відмову у задоволенні позову.

Проте, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2012 року та від 29 червня 2011 року суд касаційної інстанції виходив із того, що правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним в силу статті 12 Закону України «Про іпотеку». Нікчемними є правочину, якщо їх недійсність встановлена законом, що не потребує визнання його таким судом.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Статтею 215 ЦК України проводиться розмежування видів недійсності правочинів на нікчемні правочини — якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК України тощо), та на оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом  (статті  222, 223, 225 ЦК України тощо).

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред’явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв’язку з її оспоренням та не визнанням іншими особами.

На підставі частини третьої статті 12 Закону України “Про іпотеку” правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

Як встановлено судами, на час укладення договору дарування від                   16 серпня 2011 року нежитлового приміщення, що знаходиться в АДРЕСА_1, вказане нерухоме майно перебувало під забороною відчуження на підставі договору іпотеки від 23 червня 2005 року, укладеного між ОСОБА_4 та АКІБ «УкрСиббанк». Іпотекодержатель ПАТ «УкрСиббанк» згоди на відчуження переданого в іпотеку майна не давав.

Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов вірного висновку про те, що права власності на спірну нерухомість по АДРЕСА_1, за договором дарування позивач ОСОБА_1 не набув в силу нікчемності вищезазначеного договору, яка встановлена статтею 12 Закону України «Про іпотеку».

Відтак, рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити в силі як помилково скасовані.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

           п о с т а н о в и л а :

 

Заяву ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року скасувати, а рішення Тернопільського міськрайонного суду від 2 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 16 квітня 2015 року залишити в силі.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

        Головуючий                                                                              Я.М. Романюк

 

       

       Судді:                                                                                       Н.П. Лященко

 

                                                                                                          Ю.Л. Сенін

 

                                                                                                В.М. Сімоненко

 

                                                                                               А.Г. Ярема