2016.03.02 № 6-2491цс15 ВСУ: ст. 625, 1212, 536 ЦК України

Одночасне застосування ст. 1212 ЦК України та ст. 625 ЦК України
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

2 березня 2016 року  м. Київ

 Статтею 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання, її дія поширюється на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов’язань. Дія статті поширюється на порушення грошового зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому частина п’ята статті 11 ЦК України, в якій ідеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов’язальних правовідносин. З рішення суду зобов’язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в статті 11 ЦК України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність.

Суд, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу, застосував двосторонню реституцію, на виконання якої вирішив стягнути з відповідачів на користь позивача отримані від нього за продаж будинку кошти, які відповідачі не повернули. У зв’язку із цим застосуванню підлягає стаття 1212 ЦК України, згідно з якою особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Це положення застосовується і до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Якщо без достатньої правової підстави набуваються або зберігаються гроші (як готівкові, так і безготівкові), на них нараховуються відсотки згідно зі статтею 536 ЦК України з того часу, коли набувач дізнався або повинен був дізнатися про безпідставність набуття або збереження грошових коштів.

У разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України й унеможливлюється стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 цього Кодексу.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Лященко Н.П.,    
суддів: Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,  
Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г.,  
     

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів за заявою ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2012 року визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, укладений 19 лютого 2009 року між ним та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, застосовано двосторонню реституцію – стягнуто на користь ОСОБА_1 отримані відповідачами за продаж будинку кошти в сумі 250 тис. грн.

8 листопада 2012 року рішення набуло чинності, із цього часу у відповідачів виник обов’язок повернути безпідставно набуті грошові кошти, які до цього часу йому не повернуто, чим порушено його права.

У зв’язку з наведеним позивач на підставі частини другої статті 1214 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) просив стягнути з відповідачів проценти за користування чужими грошовими коштами на рівні встановленої Національним банком України облікової ставки за період з моменту укладення (19 лютого 2009 року) визнаного в подальшому недійсним договору купівлі-продажу по день звернення його з цим позовом до суду в сумі 112 395 грн 55 коп., а також на підставі статті 625 цього Кодексу 27 тис. грн. інфляційних втрат і 3 % річних у сумі 12 431 грн 51 коп., а всього просив стягнути 151 827 грн 06 коп.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь позивача: проценти за користування безпідставно набутими та збереженими коштами в сумі 112 395 грн 55 коп., інфляційні нарахування в сумі 27 тис. грн, три проценти річних в сумі 12 431 грн 51 коп. та вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 відхилено, рішення Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 порушують питання про скасування ухваленого у справі рішення суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального  кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 625, 1212 ЦК України.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року та 28 травня 2014 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 19 лютого 2009 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, з однієї сторони (продавці), та ОСОБА_1, з іншої сторони (покупець), було укладено договір купівлі продажу житлового будинку з надвірними спорудами за АДРЕСА_1. За умовами договору продаж здійснено за 250 тис. грн, які продавці отримали від покупця повністю до його підписання.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від  19 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 8 листопада 2012 року, визнано недійсним вказаний договір купівлі-продажу; визнано за  ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 право власності на житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований за вказаною адресою, стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 250 тис. грн. На виконання цього рішенням було відкрито виконавче провадження, проте відповідачі гроші в сумі 250 тис. грн позивачу не повернули.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що після ухвалення Київським районним судом м. Харкова рішення від 19 вересня 2012 року та набрання ним законної сили правовідносини сторін перейшли у виконавчу сферу й підстави для відповідальності відповідачів за порушення грошового зобов’язання відсутні, а вимоги  статей 536, 1214 ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки між сторонами у справі немає грошових зобов’язань, а є лише рішення суду, що підлягає примусовому виконанню.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що відповідачі безпідставно володіють грошовими коштами позивача в розмірі 250 тис. грн., тому відповідно до частини другої статті 1214, статей 536, 1048 ЦК України мають сплатити проценти за користування ними за 5 років (з моменту укладення договору купівлі-продажу), а також відповідно до статті 625 цього Кодексу інфляційні витрати та 3 % річних, а наявність судового рішення не припиняє їх грошових зобов’язань та не звільняє від відповідальності за порушення строків проведення розрахунку.

На відміну від висновків, які містяться в судовому рішенні у справі, яка переглядається, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2014 року, на яку посилаються заявники як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, суд установив, що між сторонами існують договірні правовідносини, що унеможливлює застосування до них положень статті 1212 ЦК України.

Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, на рішення в якій посилаються заявники, обґрунтовуючи свою заяву про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права.

Разом з тим Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 19 вересня 2012 року, на яку посилаються заявники як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, за аналогічних обставин дійшов висновку, що в разі безпідставного набуття майна та зберігання його без достатньої правової підстави правила статті 625 ЦК України не застосовуються.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання, її дія поширюється на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов’язань.

Цією статтею регулюються зобов’язальні правовідносини, тобто її дія поширюється на порушення грошового зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому частина п’ята статті 11 ЦК України, в якій ідеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов’язальних правовідносин. З рішення суду зобов’язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в статті 11 ЦК України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність.

У справі, яка переглядається, 19 лютого 2009 року договір купівлі-продажу за рішенням суду було визнано недійсним. Суд застосував двосторонню реституцію, на виконання якої вирішив стягнути з відповідачів на користь позивача отримані від нього за продаж будинку кошти. Проте відповідачі не повернули позивачеві грошові кошти в розмірі 250 тис. грн. У зв’язку із цим застосуванню підлягає стаття 1212 ЦК України, згідно з якою особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Це положення застосовується і до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Якщо без достатньої правової підстави набуваються або зберігаються гроші (як готівкові, так і безготівкові), на них нараховуються відсотки згідно зі статтею 536 ЦК України з того часу, коли набувач дізнався або повинен був дізнатися про безпідставність набуття або збереження грошових коштів.

У разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України й унеможливлюється стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 цього Кодексу.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Всупереч вимогам статті 215 ЦПК України судом не наведено розрахунків, з яких суд виходив задовольняючи вимоги ОСОБА_1 та не зазначені правові підстави солідарного стягнення з відповідачів грошових коштів.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову, зокрема щодо грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, рішення Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року та рішення Київського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий

 

 

Н.П. Лященко
Судді:                                        Я.М. Романюк

 

 

В.М. Сімоненко

 

                    Ю.Л. Сенін

 

 

А.Г. Ярема