2016.09.29 № 6-1215цс16 ВСУ: пропустив строк для спадщини

 

067 86-244-17, прийняття спадщини
067 86-244-17, прийняття спадщини, поновлення строків

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 14 вересеня 2016 року                                                                                    м. Київ

 Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом вищезазначеної статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Отже, правила частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви;
2) ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Гуменюка В.І.,    
суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,  
  Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,  

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Головне управління Міністерства юстиції України, про визначення додаткового строку для прийняття спадщини за заявою ОСОБА_1 про  перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

 

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому просила визначити їй додатковий строк для прийняття спадщини на спадкове майно після смерті ОСОБА_3. Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її тітка, ОСОБА_3, унаслідок чого відкрилась спадщина на S_1 частину квартири АДРЕСА_1. Фактом підтвердження родинного зв’язку з померлою є її свідоцтво про народження, де в графі батько зазначений ОСОБА_4. У зв’язку з одруженням її дівоче прізвище було змінено на ОСОБА_1. ОСОБА_3 була рідною сестрою її батька, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2. 25 березня 2015 року ОСОБА_1 звернулась до Десятої Київської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої ОСОБА_3 та отримала постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, оскільки нею був пропущений шестимісячний термін для прийняття спадщини. Позивачка зазначає про те, що строк для прийняття спадщини вона пропустила з поважних причин, оскільки в період з вересня по грудень 2014 року перебувала на терирорії Російської Федерації на заробітках, а пізніше, в період з 19 січня по 6 березня 2015 року доглядала хворого сина у лікарні й залишити його не могла, оскільки самостійно виховує та піклується про нього. Про смерть тітки вона дізналась випадково у березні 2015 року від сусідів померлої.

Дніпровський районний суд м. Києва рішенням від 10 липня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив, визначив додатковий строк для подання нею заяви про прийняття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 тривалістю в один місяць, починаючи із часу набрання рішенням законної сили.

 Апеляційний суд м. Києва рішенням від 7 жовтня 2015 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 10 липня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат.

         Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 жовтня       2015 року залишив без змін.

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 26, частини третьої статті 1272 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України),  що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

         У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від                        7 жовтня 2015 року, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від      10 липня 2015 року залишити в силі.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1  додала ухвали Верховного Суду України від 7 липня 2008 року та 17 лютого 2009 року, постановлені ним як судом касаційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішеньу подібних правовідносинах.

За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що причини, на які ОСОБА_1 посилалась як на підставу для визначення їй додаткового строку для прийняття спадщини, не пов’язані з об’єктивними, непереборними та істотними труднощами для неї на вчинення таких дій. При цьому суд зазначив, що за відсутності інформації про смерть спадкодавця правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні і положення частини третьої статті 1272 ЦК України не застосовуються.

         Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.

На підтвердження підстави подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень заявниця надала ухвали Верховного Суду України від 7 липня 2008 року та 17 лютого 2009 року, постановлені ним як судом касаційної інстанції.

Верховний Суд України як суд касаційної інстанції в ухвалі                  від 7 липня 2008 року погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову та надання додаткового тримісячного строку для подання заяви про прийняття спадщини після смерті особи, оскільки відповідач під час звернення до нотаріуса умисно не повідомив про те, що позивач також є спадкоємцем, що є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.

         В ухвалі Верховного Суду України від 17 лютого 2009 року, постановленій ним як судом касаційної інстанції, в справі за заявою міської ради про визнання спадщини відумерлою та за позовом про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні заяви міської ради та задоволення позову спадкоємиці померлої особи і визначення додаткового двомісячного строку для подання заяви про прийняття спадщини, оскільки спадкоємиця пропустила зазначений строк з поважних причини, а саме: не мала можливості звернутися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, тому що  тривалий час не мала відомостей про батька, була неповнолітньою та проживала з матір’ю окремо від нього, повноліття вона досягла лише в березні 2007 року, а про смерть батька дізналася тільки у вересні 2007 року.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов’язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом  цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини вважаються причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення дій для прийняття спадщини.

Якщо у спадкоємця не було перешкод для подання заяви, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визнання додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року (справа № 6-85цс12) та 4 листопада                 2015 року (справа № 6-1486цс15).

Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статей 1222, 1220, 1269, 1270, 1272 ЦК України про порядок прийняття спадщини, установив, що причини, на які ОСОБА_1 посилалась як на підставу для визначення їй додаткового строку, а саме: перебування в період з вересня по грудень 2014 року на терирорії Російської Федерації на заробітках, догляд за хворим сином у лікарні у період з 19 січня по 6 березня 2015 року, а також неповідомлення відповідачкою про смерть спадкодавиці – не можуть бути визнані поважними, тому дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Судове рішення, яке заявник просить переглянути, є обґрунтованим, суди правильно застосували норми матеріального права.

Отже, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити.

За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року відсутні.

Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

         У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від 18 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року відмовити.

         Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий:                                                                        В.І. Гуменюк

 

 

Судді:                                                                                   Н.П. Лященко

                                     

 

                                                                                              Л.І. Охрімчук

 

 

                                                                                              В.М. Сімоненко

 

 

А.Г. Ярема