ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

УЗАГАЛЬНЕННЯ
судової практики розгляду справ про приватизацію державного житлового фонду та гуртожитків

Вступ

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на житло.

Конституцією України також серед основних прав і свобод людини й громадянина проголошено право на житло.

У ст. 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 345 ЦК України закріплюється право фізичної або юридичної особи набувати право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом. Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання і утримання визначені Законом України від 19 червня 1992 року N 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду».

Законом України від 04 вересня 2008 року N 500-VI «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» внесено зміни до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та дозволено приватизувати житло в гуртожитках, що перебувають у власності територіальних громад.

Законом України від 08 вересня 2011 року N 3716-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» уточнено порядок передання гуртожитків у комунальну власність з метою наступної приватизації житлових приміщень законними мешканцями гуртожитків.

Із системного аналізу згаданих нормативно-правових актів вбачається, що вони спрямовані, зокрема, на регламентацію правовідносин з приводу реалізації права громадян на житло шляхом передання їм у приватну власність житлових приміщень державного житлового фонду та гуртожитків.

Зазначений процес приватизації став необхідним у зв’язку зі зміною суспільних правовідносин у житловій сфері та переходом житла із державної власності у приватну власність громадян.

При цьому як Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» так і Законом України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» передбачено, що спори, які виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду та щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків, вирішуються судом. Крім того, Законом України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» передбачено, що рішення суду є однією з підстав для передання гуртожитків, на які поширюється дія цього Закону, у власність територіальних громад.

Наведені правові норми є підставою для виявлення та аналізу відповідної судової практики у цивільних справах щодо приватизації державного житлового фонду та гуртожитків.

1. Аналіз статистичних даних

Зі справ, пов’язаних із застосуванням законів України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» та «Про приватизацію державного житлового фонду», можна виділити такі найпоширеніші категорії:

справи про зобов’язання провести приватизацію квартири;

справи про визнання права на приватизацію квартири;

справи про визнання недійсними та скасування рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування про приватизацію квартир в багатоквартирному будинку, визнання недійсними та скасування свідоцтв про право власності на квартиру, реєстрацію та вселення;

про усунення перешкод у користуванні спільними допоміжними приміщеннями загального користування;

про виключення житла з числа службового та надання дозволу на приватизацію;

справи про визнання права власності за набувальною давністю на кімнати у гуртожитку;

справи про скасування рішення органу приватизації про відмову в приватизації кімнати у гуртожитку;

справи про усунення перешкод у приватизації житла;

справи про зобов’язання прийняти квартиру у комунальну власність міста, зарахувати на баланс, вирішити питання про приватизацію.

Під час підготовки узагальнення було виявлено, що справи про приватизацію державного житлового фонду та гуртожитків становлять незначну частину від загальної кількості справ у сфері житлових правовідносин чи справ про право власності, які перебували у провадженні судів першої та апеляційної інстанцій за останні три роки. Зазначене може бути пояснено тим, що з моменту законодавчого закріплення у 1992 році за громадянами права реалізувати свої житлові права шляхом приватизації займаних ними жилих приміщень, кількість цих приміщень зменшилась, що підтверджується дослідженою судовою практикою цієї категорії справ та практикою розгляду справ інших категорій, у яких підлягає встановленню правовий статус житлового приміщення. Зменшення чисельності житлового фонду в Україні, який може бути приватизований, свідчить про зменшення і чисельності спорів, які виникають у цих відносинах.

Водночас, оскільки офіційна судова статистика у справах зазначеної категорії судами не ведеться, зробити висновок про точну динаміку росту кількості звернень громадян за судовим захистом та про стан розгляду судами справ цієї категорії неможливо.

Як правило, відомості про такі справи є складовою статистичних даних щодо справ у сфері житлових правовідносин та справ про право власності.

На виконання доручення Президента України від 30 травня 2012 року N 1-1/1405 щодо вжиття заходів, спрямованих на захист житлових прав мешканців гуртожитків та реалізацію громадянами конституційного права на житло, у 2013 році Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ проведено аналіз судової практики застосування Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» за період із січня 2011 року по травень 2012 року.

Разом з тим виникли нові спірні питання судової практики, які потребують узагальнення та вирішення.

2. Законодавче врегулювання справ зазначеної категорії

Джерелами правового регулювання питань забезпечення реалізації права на приватизацію державного житлового фонду та гуртожитків є:

1) Конституція України;

2) Житловий кодекс Української РСР (ЖК УРСР);

3) Цивільний кодекс України (ЦК);

4) Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК);

5) Закон України від 19 червня 1992 року N 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду»;

4) Закон України від 04 вересня 2008 року N 500-VI «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»;

5) Закон України від 03 березня 1998 року N 147/98-ВР «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності»;

6) Закон України від 11 грудня 2003 року N 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»;

7) Постанова Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року N 208 (втрата чинності з 12 серпня 2015 року) «Про затвердження Примірного положення про гуртожитки»;

8) Наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 27 квітня 2015 року N 84 «Про затвердження Положення про гуртожитки»;

9) Постанова Кабінету Міністрів України від 30 травня 2007 року N 783 «Про затвердження Типового положення про соціальний гуртожиток для осіб, які потребують соціального захисту»;

10) Наказ Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року N 396 «Про затвердження Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян»;

11) Постанова Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року N 572 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2009 року N 5) «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в частині затвердження Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків);

12) Постанова Ради Міністрів Української РСР і Української республіканської ради професійних спілок від 11 грудня 1984 року N 470 «Про затвердження Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР»;

13) Наказ Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року N 396 «Про затвердження Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян»;

14) Постанова Ради Міністрів Української РСР від 04 лютого 1988 року N 37 «Про службові жилі приміщення».

Необхідно звертати увагу на Рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року N 4-рп/2004 про офіційне тлумачення положень п. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків).

Слід враховувати також аналіз судової практики застосування Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», підготовлений ВССУ у 2013 році.

3. Підсудність та юрисдикція розгляду справ

3.1. У судовій практиці виникали ускладнення під час вирішення питання юрисдикції справ цієї категорії. Такі справи розглядалися судами як у порядку цивільного, так і адміністративного судочинства.

Відповідно до ст. 15 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до п. 3 постанови пленуму ВССУ від 01 березня 2013 року N 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» суди мають керуватися тим, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб’єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Також слід враховувати, що в порядку цивільного судочинства підлягають розгляду справи за позовом, що об’єднує вимоги, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов’язані між собою і окремий їх розгляд неможливий.

Згідно з роз’ясненнями п. 21 зазначеної постанови пленуму ВССУ, якщо орган державної влади та/або орган місцевого самоврядування (суб’єкт владних повноважень) бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав; не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого учасника спору (наприклад, надання згоди іншому співвласнику житлового будинку на виконання переобладнання та перепланування), то залежно від змісту вимог і суб’єктного складу сторін справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог ст. 15 ЦПК.

Враховуючи положення ст. 1 ЦПК та ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), не є публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб’єктом владних повноважень) як суб’єктом публічного права та суб’єктом приватного права, в якому управлінські дії суб’єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб’єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

У таких спорах орган місцевого самоврядування реалізує свої повноваження власника державного житлового фонду / гуртожитку, тобто перебуває з громадянином не у публічно-правових, а у приватноправових відносинах.

Тому справи за позовами: про визнання права на приватизацію державного житлового фонду; про усунення перешкод у здійсненні приватизації житла; про встановлення факту проживання у гуртожитку; про виселення з гуртожитку; про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у гуртожитку, розглядаються у порядку цивільного судочинства.

Крім того, наголошуємо, що згідно із правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2139цс15, роз’яснено, що спори про зняття з квартирного обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, та про зобов’язання взяти на квартирний облік підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в такому випадку особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного, а не особистого немайнового права, отже, цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а пов’язаний з вирішенням питання щодо права на житло.

Натомість справи за позовами про оскарження рішень і дій органів місцевого самоврядування щодо вирішення питання про надання дозволу на передання громадянам житла у власність шляхом приватизації, оскарження визначення іншого порядку використання житла, в яких відсутній спір про право (наприклад, справи за позовами про оскарження рішень органів місцевого самоврядування про визначення порядку використання гуртожитку, який не передбачає його подальшої приватизації) у залежності від предмета спору можуть розглядатися як у порядку цивільного, так і у порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» прийняття рішень, спрямованих на забезпечення реалізації прав мешканців гуртожитків на житло шляхом приватизації, належить до компетенції органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Орган місцевого самоврядування може ставати учасником цих правовідносин як носій владних повноважень, завдяки яким він забезпечує відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України, тобто забезпечує можливість громадянам реалізувати своє конституційне право на житло.

Так, ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 11 березня 2015 року у справі N 127/4066/15-а відмовлено у відкритті провадження у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до виконавчого комітету Вінницької міської ради про зобов’язання надати дозвіл на приватизацію кімнати на підставі п. 1 ч. 2 ст. 17, п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС, оскільки заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства та роз’яснено позивачу його право на звернення до суду з позовною заявою в порядку цивільного судочинства.

Разом із тим, як показало узагальнення, суди не завжди правильно визначаються з приводу юрисдикційної належності спору і помилково відкривають провадження у справах, які мали б розглядатись за правилами іншого судочинства.

Так, у червні 2015 року до суду звернулось Вище професійне училище N 17 м. Генічеська із позовом до виконкому Генічеської міської ради про визнання незаконною зміни цільового призначення частини будівлі гуртожитку та скасування права власності на житловий будинок, посилаючись на те, що у власності держави в особі Міністерства освіти України перебуває ВПУ N 17 м. Генічеська, до складу майнового комплексу якого входить гуртожиток площею 4966,3 кв. м На підставі розпорядження виконкому Генічеської міської ради від 29 жовтня 2007 року N 318 до свідоцтва про право власності Генічеським ДБТІ внесено зміни відповідно до яких частина гуртожитку літ «А» загальною площею 1816 кв. м переобладнана у житловий будинок. Рішенням виконкому Генічеської міської ради від 15 листопада 2007 року N 529 оформлено право власності на житловий будинок за ВПУ N 17 м. Генічеська і видано свідоцтво про право власності. Вважаючи незаконною зміну цільового призначення гуртожитку, просили про визнання незаконними та скасування оскаржуваних розпоряджень виконкому та рішень міської ради, а також свідоцтва про право власності.

Не дивлячись на суб’єктний склад учасників спору, суддею Генічеського районного суду Херсонської області було відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду. Згодом за заявою позивача, у жовтні 2015 року, позов було залишено без розгляду. Ухвала не оскаржувалася і набрала чинності.

Звертаємо увагу на те, що орган місцевого самоврядування, у правовідносинах щодо реалізації житлових прав мешканців гуртожитків може виступати не тільки як суб’єкт владних повноважень, а і як сторона у житлових правовідносинах. Разом із тим, у разі звернення громадян до суду із позовом до органів державної влади / органів місцевого самоврядування про визнання дій протиправними та зобов’язання надати дозвіл на приватизацію житла, такі спори слід розглядати у порядку адміністративного судочинства.

Так, ухвалою судді Мукачівського міськрайонного суду від 18 серпня 2015 року у справі N 303/5185/15-ц у відкритті провадження за позовною заявою В. М. Л. до виконавчого комітету Мукачівської міської ради, третя особа без самостійних вимог на боці відповідача: В. С. М., про зобов’язання надати дозвіл В. М. Л. на приватизацію квартири відмовлено з тих підстав, що органи місцевого самоврядування у житловій сфері щодо приватизації громадянами житла державного і громадського житлового фондів виконують владні управлінські функції, а тому відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Крім того, суддя зазначила, що В. М. Л. не є стороною у справі.

По іншій справі N 303/6067/15-ц заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 10 грудня 2015 року задоволено позов В. М. Л. до виконавчого комітету Мукачівської міської ради та співвідповідача В. С. М., третя особа, що не заявляє самостійних вимог — орган опіки та піклування виконавчого комітету Мукачівської міської ради, про зобов’язання надати дозвіл на приватизацію, зобов’язано виконавчий комітет Мукачівської міської ради надати дозвіл В. М. Л. на приватизацію квартири за адресою Інформація_1, без згоди В. С. М.

В першому випадку суддя відмовила у відкритті провадження у справі з посиланням на розгляд спору в порядку адміністративного судочинства, а в іншому — судом розглянуто той самий спір в порядку цивільного судочинства, що не можна визнати правильним. Спір з органом місцевого самоврядування про зобов’язання надати дозвіл на приватизацію повинен бути розглянутий в порядку адміністративного судочинства.

Відмова органу місцевого самоврядування в оформленні права власності на об’єкт нерухомого майна та видачі свідоцтва у зв’язку з ненаданням необхідних документів для оформлення такого права не є оспорюванням порушення житлових прав.

Тобто у разі звернення з таким позовом у порядку цивільного судочинства суд має відмовити у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК, оскільки справи про оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо відмови у наданні дозволу на надання кімнат у гуртожитку / квартир у власність їх мешканцям шляхом приватизації без вимог про визнання за ними права на приватизацію житлового приміщення, враховуючи предмет спору, відповідно до ст. 17 КАС мають розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Разом із тим, судами першої і апеляційної інстанцій також допускаються помилки при визначенні саме юрисдикції спору у разі звернення громадян до суду із позовом до органів державної влади / органів місцевого самоврядування про визнання дій протиправними та зобов’язання надати дозвіл на приватизацію житла.

Так, позивачка в особі свого представника звернулася до Фрунзенського районного суду м. Харкова із адміністративним позовом до Виконавчого комітету Кулиничівської селищної ради Харківської області про визнання дій протиправними та скасування рішення Виконавчого комітету Кулиничівської селищної ради Харківської області від 24 липня 2014 року N 40 «Про надання гр. Особа 1 права для тимчасового проживання у кімнаті N 10 в гуртожитку за адресою Інформація 1».

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 30 грудня 2014 року у справі N 645/11379/14 відмовлено у відкритті провадження у адміністративній справі за позовом до Виконавчого комітету Кулиничівської селищної ради Харківської області про визнання дій протиправними та скасування рішення сільської ради на підставі п. 1 ч. 2 ст. 17, п. 1 ч. 1, ч. 6 ст. 109 КАС та роз’яснено позивачу його право на звернення до суду з позовною заявою в порядку цивільного судочинства.

Цей приклад наведений в узагальненні апеляційного суду Харківської області як зразок вірного застосування законодавства при визначенні юрисдикції спору та вказано, що висновок місцевого суду є правильним, оскільки спір стосувався захисту права цивільного — права особи на житло, а тому має розглядатись у порядку цивільного судочинства. Разом із тим такий висновок є сумнівним, оскільки оскаржується саме неправомірність рішення органу місцевого самоврядування, а тому такий спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

До адміністративної юрисдикції належить і розгляд позовів про оскарження бездіяльності органу державної влади / місцевого самоврядування при зверненні громадянина із заявою про приватизацію житлового приміщення, оскільки такі спори стосуються процедури розгляду звернення державним органом / органом місцевого самоврядування, якщо не заявляється вимога про право.

У справі N 712/5233/14-ц позивач Б. О. В. звернувся до суду із позовом до Департаменту економіки та розвитку Черкаської міської ради про надання дозволу на приватизацію квартири. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 15 травня 2014 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Однак, враховуючи, що фактично предметом позову стало оспорювання рішення Департаменту економіки та розвитку Черкаської міської ради про відмову у приватизації квартири, такі позовні вимоги мали б розглядатись у порядку адміністративного судочинства, оскільки орган місцевого самоврядування, приймаючи рішення, спрямоване на забезпечення реалізації прав громадян на житло шляхом приватизації, стає учасником відповідних правовідносин як носій владних повноважень, завдяки яким він забезпечує можливість громадян реалізувати своє конституційне право на житло.

За результатами узагальнення встановлено, що помилки при визначенні юрисдикції справ цієї категорії допускалися місцевими загальними судами Херсонської, Кіровоградської, Закарпатської, Запорізької, Дніпропетровської та Київської областей.

З наданих узагальнень вбачається, що місцеві загальні суди Волинської, Житомирської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької, Чернігівської областей у більшості випадків правильно вирішують питання щодо юрисдикції справ цієї категорії.

Окремо слід зазначити, що допущено помилки майже завжди повністю усувались на апеляційному рівні.

3.2. Випадків відкриття провадження чи розгляду справ з порушеннями правил підсудності під час узагальнення справ названої категорії виявлено незначну кількість, деякі помилки при визначенні підсудності цієї категорії справ виявлено у місцевих судах Дніпропетровської, Кіровоградської областей.

Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції.

Якщо спір стосується безпосередньо реалізації права на конкретне житлове приміщення, при вирішенні підсудності справи слід виходити з того, що право на приватизацію є правом на нерухоме майно, тому слід застосовувати ст. 114 ЦПК. За приписами ч. 1 ст. 114 ЦПК позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Місцезнаходження нерухомого майна має бути підтверджено документально.

Розгляд інших спірних питань, які є суміжними, регулюється за загальними правилами визначення підсудності (ст. 109 ЦПК).

Практика розгляду спорів, які виникають з приводу нерухомого майна та житлових правовідносин, свідчить про наявність одиничних випадків, коли суди вирішують питання про відкриття провадження у таких справах з порушенням правил підсудності.

Так, Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська прийнято до провадження і розглянуто справу за позовом Г. Р. К. до Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради, комунального підприємства «Жилсервіс-5» Дніпропетровської міської ради про визнання права на приватизацію житлового приміщення — кімнати N 105 за адресою: Інформація_1, хоча згідно із ст. 114 ЦПК справа підсудна Ленінському районному суду м. Дніпропетровська. Рішенням від 23 вересня 2015 року позовні вимоги були задоволені у повному обсязі, рішення суду не оскаржувалось (справа N 200/18984/15-ц).

Інший приклад, ухвалою Ленінського районного суду міста Кіровограда від 13 травня 2013 року відкрито провадження у справі за позовом адвоката П. О. І., поданого в інтересах М. Л. В. до Виконавчого комітету Кіровоградської міської ради про визнання права на проживання у гуртожитку та зобов’язання відповідача видати ордер встановленого зразка.

Відкриваючи провадження у справі, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що гуртожиток за адресою Інформація_2, на право проживання у якому позивачем пред’явлено позов, знаходиться на території Кіровського району міста Кіровограда, що є загальновідомим.

18 червня 2013 року у судовому засіданні до початку розгляду справи по суті судом було з’ясовано, що заяву прийнято і провадження у справі відкрито з порушенням правил підсудності та постановлено ухвалу про передачу справи до Кіровського районного суду міста Кіровограда (справа N 405/4077/13-ц).

Наведені приклади дають підстави для висновку, що не всі суди першої інстанції керуються роз’ясненнями, що містяться у постанові пленуму ВССУ N 3 від 01 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», що призводить до ухвалення судових рішень, які не відповідають вимогам закону.

4. Особливості розгляду відповідних категорій спорів залежно від об’єкта приватизації (повторне використання залишків житлових чеків для здійснення безоплатної приватизації державного житлового фонду тощо)

Законодавство про приватизацію житла визначає право громадян України приватизувати займане ними житло один раз. Передбачається також, що кожен громадянин України у разі, коли частка житла, яка приватизується, менша за встановлену норму, одержить компенсацію у вигляді житлових чеків. Ці чеки громадянин України може використати для приватизації як житла, так і частки майна державних підприємств або земельного фонду.

Порядок здійснення приватизації державного житла в Україні визначено Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Цей закон закріплює поняття приватизації, об’єкти та способи приватизації, поняття житлових чеків і порядок розрахунків за приватизоване житло. Законом також врегульовані права і обов’язки наймачів і власників, проведення приватизації і оформлення права власності, використання одержаних коштів, утримання приватизованих квартир, сплати податку на житло та соціальний захист населення при приватизації.

До об’єктів приватизації належать: квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції)), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.

Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов’язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Приватизація квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, включених до плану реконструкції поточного року, здійснюється після її проведення власником (володільцем) будинку (гуртожитку). Наймачі, які проживали у квартирах (будинках), житлових приміщеннях у гуртожитках до початку реконструкції, після проведення реконструкції мають пріоритетне право на приватизацію цих квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках.

Одноквартирні будинки, а також квартири в будинках, включених до планів ремонту, можуть бути приватизовані до його проведення за згодою наймачів з наданням їм відповідної компенсації у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Приватизація здійснюється шляхом: а) безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 квадратних метрів на сім’ю; б) продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають у них або перебувають на черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Незалежно від розміру загальної площі безоплатно передаються у власність громадян займані ними:

однокімнатні квартири;

квартири (будинки), одержані у разі знесення або відселення всіх сімей з будинків (частин будинків), які належали їм на праві власності, якщо колишні власники не одержали за ці будинки (частини будинків) грошової компенсації;

квартири (будинки), в яких мешкають громадяни, котрим встановлена ця пільга Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;

квартири (будинки), в яких мешкають громадяни, удостоєні звання Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної Праці, нагороджені орденом Слави трьох ступенів, ветерани Великої Вітчизняної війни, воїни-інтернаціоналісти, інваліди I і II груп, інваліди з дитинства, ветерани праці, що пропрацювали: не менше 25 років — жінки, 30 років — чоловіки, ветерани Збройних Сил та репресовані особи, реабілітовані згідно із Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»;

квартири (будинки), в яких мешкають сім’ї загиблих при виконанні державних і громадських обов’язків та на виробництві;

квартири (будинки), в яких мешкають військовослужбовці, котрим встановлена пільга Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»;

квартири (будинки), в яких мешкають багатодітні сім’ї (сім’ї, що мають трьох і більше неповнолітніх дітей).

При здійсненні приватизації державного житлового фонду можуть використовуватися житлові чеки для оплати надлишкової чи жилої площі, що не вистачає. Житлові чеки — це приватизаційні папери, що їх одержують усі громадяни України і використовують при приватизації державного житлового фонду. Вони можуть також використовуватись для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду. Номінальна вартість житлового чека визначається відновною вартістю наявного державного житлового фонду з урахуванням загального індексу зростання вартості майна. Громадяни, які мають житло на праві власності, можуть використовувати одержані житлові чеки для придбання частки майна державних підприємств, земельного фонду. Так само можуть використовувати житлові чеки громадяни, які отримали їх у порядку компенсації за приватизовану квартиру (будинок).

Право на приватизацію житлових приміщень у гуртожитку з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які на законних підставах проживають у них.

При здійсненні приватизації квартири (будинку) розрахунки проводяться залежно від її загальної площі. Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чека або з частковою доплатою один раз (п. 5 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 1993 року N 305 «Про випуск в обіг приватизаційних житлових чеків» останні підлягають випуску у вигляді приватизаційних депозитних рахунків, порядок відкриття яких та здійснення з них платежів регулюються Положенням про порядок відкриття приватизаційних депозитних рахунків і здійснення з них платежів, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 27 квітня 2000 року N 179.

При проведенні узагальнення виявлено, що вагома частина судових спорів щодо реалізації прав громадян на житло пов’язана із порушенням їх права на повторну приватизацію із використанням залишків житлових чеків. Склалась ситуація, коли громадяни частково використали житлові чеки в процесі приватизації квартир державного житлового фонду, проте мають залишки житлових чеків на депозитних рахунках, яких вистачає для оформлення права власності на інше житло. Практика застосування житлового законодавства склалася таким чином, що органи приватизації здійснюють доприватизацію житла громадянам за невикористані частини житлових чеків у межах їх вартості та з доплатою особистих коштів за наявності надлишків житлової площі. При цьому право власності на нове житло оформляється відповідно до законодавства про приватизацію.

З цього питання Конституційним Судом України надано офіційне тлумачення, викладене в Рішенні від 10 червня 2010 року N 15-рп/2010, згідно з яким положення п. 5 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року N 2482-XII, у відповідності до якого кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чека або з частковою доплатою один раз, необхідно розуміти так, що право громадян України на безоплатну приватизацію державного житлового фонду вважається реалізованим один раз, якщо:

громадянин України повністю використав житловий чек для приватизації житла у державному житловому фонді, і у його власність безоплатно передано в одній чи кількох квартирах (будинках) загальну площу з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 квадратних метрів на сім’ю;

у власність наймача і кожного члена його сім’ї передано загальну площу однієї квартири (будинку), що перевищує встановлену санітарну норму, з оплатою вартості надлишкової загальної площі приватизованого житла;

у власність наймача і кожного члена його сім’ї передано загальну площу житла, меншу ніж встановлена санітарна норма, а залишок житлового чека використано для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду;

весь житловий чек використано для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду.

Приватизація загальної площі в кількох квартирах (будинках) державного житлового фонду в межах встановленої санітарної норми та номінальної вартості житлового чека не є повторною.

Законом передбачено, що громадянам безоплатно передається житло з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача та члена його сім’ї та додатково 10 кв. м на сім’ю.

Разом із тим, проведеним узагальненням виявлено випадки неправильного застосування законодавства при повторному використанні залишків житлових чеків при реалізації прав громадян на безоплатну приватизацію.

Звертаємо увагу, що Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» терміну дії житлових чеків не визначає, тобто скористатись ними можливо у будь-який час.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 згаданого Закону якщо загальна площа квартири менше площі, яку має право отримати сім’я наймача безоплатно, наймачу та членам його сім’ї видаються житлові чеки, сума яких визначається виходячи з розміру недостатньої площі та відновної вартості одного квадратного метра.

З аналізу відповідних норм законодавства вбачається, що у разі, якщо наймачу та членам його сім’ї видано житлові чеки з урахуванням їх залишкової вартості після здійснення приватизації квартири площею, меншою від тієї, яку вони можуть отримати безоплатно, вартість таких житлових чеків має враховуватись та перевірятись судом при виникненні спорів про доприватизацію житла такими особами.

Так, Рішенням Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 17 вересня 2012 року позовні вимоги ОСОБА_3 до Міністерства внутрішніх справ України, виконкому Світловодської міської ради, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області про визнання права на приватизацію державного житлового фонду та зобов’язання вчинити певні дії задоволено частково. Зобов’язано Управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області провести всі необхідні дії, пов’язані з приватизацією ОСОБА_3 квартири відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 20 листопада 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 використав своє право на безоплатну приватизацію в межах встановлених санітарних норм, тобто 21 кв. м загальної площі в квартирі АДРЕСА_3, а тому немає підстав визнавати за ним право на безоплатну приватизацію квартири АДРЕСА_1.

Ухвалою ВССУ від 20 лютого 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 20 листопада 2012 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до апеляційного суду (справа N 6-52397св12).

Ухвалу мотивовано тим, що з матеріалів справи, зокрема розпорядження органу приватизації державного житлового фонду виконавчого комітету Світловодської міської ради, вбачається, що при приватизації квартири мешканцями квартири не використані житлові чеки на суму 1 грн. 42 коп.

На зазначені положення закону та обставини справи суд апеляційної інстанції уваги не звернув, не перевірив чи видавався позивачу житловий чек у невикористаній ним для приватизації житла частині та чи був він використаний ним для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду. З огляду на викладене, висновок про реалізацію позивачем у повному обсязі права на безоплатну приватизацію державного житлового фонду був передчасним.

При проведенні узагальнення також виявлено випадки звернення громадян із позовами про визнання неправомірною відмови у видачі довідки про залишок суми невикористаного житлового чека. Це пов’язано із вимогою законодавця подавати до органу приватизації документ, що підтверджує невикористання ним житлових чеків для приватизації державного житлового фонду.

Так, згідно з п. 18 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року N 396, крім інших документів, що подаються до органу приватизації, подається також документ, що підтверджує невикористання ним житлових чеків для приватизації державного житлового фонду.

За нормами п. 20 цього Положення документом, що підтверджує невикористання громадянином житлових чеків для приватизації державного житлового фонду, є довідка з попередніх місць проживання (після 1992 року) щодо невикористання права на приватизацію державного житлового фонду.

Так, рішенням Вишгородського районного суду від 17 липня 2015 року задоволено позов З. М. І. до Виконавчого комітету Вишгородської міської ради про визнання неправомірною відмови у видачі довідки про залишок суми невикористаного житлового чека по безоплатній приватизації (справа N 363/1138/15-ц).

Обставини справи полягали в наступному: при зверненні до виконкому та органу приватизації Вишгородської міської ради з проханням видати документ, що підтверджує використання громадянином житлового чека з місця проживання після 1992 року, позивач отримав довідку, з якої вбачалось, що за період реєстрації своє право безоплатної приватизації державного житла З. М. І. використав в обсязі 25,95 кв. м, при нормі 26,00 кв. м Однак відповіддю Вишгородського міського голови позивачу було відмовлено у видачі довідки про залишок невикористаного житлового чека, з підстав повного використання права на безоплатну приватизацію житла.

При постановленні рішення суд керувався ст. 60 ЦПК, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» та статтями 1, 4 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», на підставі яких визнав неправомірною відмову виконкому Вишгородської міської ради та її органу приватизації у видачі позивачу довідки про залишок суми невикористаного житлового чека по безоплатній приватизації державного житла, квартири, та зобов’язав виконком та орган приватизації Вишгородської міської ради видати таку довідку про фактичний залишок суми невикористаного житлового чека.

Водночас у разі, якщо судом встановлено, що житло приватизоване з порушенням ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», у зв’язку з чим громадяни не мали права на приватизацію житла, судом може бути скасовано державну реєстрацію права власності, а також свідоцтво про право власності на житло. У цьому контексті постає питання відновлення житлових чеків, які були використані на приватизацію житла, яку судом визнано незаконною. Це призводить до того, що квартира з приватної власності у примусовому порядку переводиться до державного житлового фонду, а колишні власники перетворюються на квартиронаймачів.

Крім того, до цього часу законодавчо не визначено правового механізму повернення житлових чеків їх власникам або відшкодування вартості цих приватизаційних паперів у грошах за умови визнання недійсною приватизації житла.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 1993 року N 5 «Про випуск в обіг приватизаційних житлових чеків» останні підлягають випуску у вигляді приватизаційних депозитних рахунків, порядок відкриття яких та здійснення з них платежів регулюються Положенням про порядок відкриття приватизаційних депозитних рахунків і здійснення з них платежів, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 27 квітня 2000 року N 179. Згідно із цим Положенням житлові чеки — це приватизаційні папери, які засвідчують право власника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки державного житлового фонду, тобто житлові чеки можуть використовуватися для приватизації квартир (будинків) державною житлового фонду.

Платежі за придбані з використанням житлових чеків об’єкти приватизації здійснюються з приватизаційних депозитних рахунків, на які нараховується повна номінальна вартість житлових чеків громадян. Використання коштів приватизаційних депозитних рахунків здійснюється за приватизаційним платіжним дорученням щодо переказу належної суми з депозитного рахунку на позабалансовий рахунок відповідного позабюджетного фонду приватизації.

У зв’язку з наведеним вірною є позиція судів, згідно з якою особи, які використали житлові чеки під час приватизації житла, що визнана судом незаконною, мають право на визнання за ними права на приватизацію житла з відновленням житлових чеків (справа N 310/4119/15-ц).

У судів також виникали питання щодо можливості визнання приватизації частково недійсною через порушення прав окремих членів сім’ї. Так, в одних випадках суди визнавали приватизацію частково недійсною (справи NN 712/5800/14-ц, 667/1832/14-ц), в інших випадках — відмовляли в задоволенні вимог про визнання саме частково недійсною приватизації, вважаючи, що визнавати потрібно недійсним акт про приватизацію квартири в цілому.

Слід зазначити, що наслідком порушення вимог ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» може бути визнання приватизації недійсною. При цьому законодавством не передбачено визнання приватизації частково недійсною, а разом із цим свідоцтва про право власності частково недійсним.

Слід також враховувати, що вимога про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житлове приміщення без вимоги скасування розпорядження органу приватизації про передачу житла у приватну власність не вирішує спір по суті.

Закон містить ряд обмежень щодо об’єктів приватизації та має вичерпний перелік тих категорій житла, що не може бути приватизованим (ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Так, оскільки службове житло не підлягає приватизації, судам необхідно з’ясовувати, чи є житлове приміщення службовим, чи набуло цього статусу в передбаченому законодавством порядку, або цей статус з житла вже знято.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року N 37 «Про службові жилі приміщення» затверджено перелік категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, а також Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в УРСР.

Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв’язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Через це зазначені приміщення повинні знаходитися у безпосередній близькості від дільниці, яка ними обслуговується (їх робочого місця).

Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів за клопотанням адміністрації підприємства, установи, організації. У тих випадках, коли підприємство, установа, організація розташована на території одного населеного пункту (району в місті), а жиле приміщення на території іншого, рішення про його включення до числа службових приймається виконавчим комітетом Ради народних депутатів за місцем знаходження приміщення.

До числа службових може бути включено тільки вільне жиле приміщення. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Облік службових жилих приміщень у всіх будинках, незалежно від їх належності, здійснюється у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, яка прийняла рішення про включення жилого приміщення до числа службових. Для одержання службового жилого приміщення відповідний працівник подає заяву адміністрації підприємства, установи, організації. До заяви додається довідка з місця проживання про склад сім’ї і прописку. Члени сім’ї заявника, які бажають оселитися в службове жиле приміщення, дають письмову згоду на проживання в зазначеному приміщенні.

Службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, органу управління іншої кооперативної та іншої громадської організації, у віданні якої ці приміщення знаходяться, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, на території якої знаходиться відповідне підприємство, установа, організація. У рішенні зазначається, яку займає посаду або виконує роботу особа, якій надається службове жиле приміщення, склад її сім’ї, розмір приміщення, що надається, кількість кімнат у ньому та адреса.

На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане службове жиле приміщення.

Громадяни, які мешкають у службових жилих приміщеннях, та пропрацювали на підприємстві (установі, організації), що надало їм службове жиле приміщення, не менше як 10 років не можуть бути виселені з нього без надання іншого жилого приміщення (ст. 125 ЖК УРСР). Також вони мають право звернутись із відповідною заявою про надання їм іншого (замість службового) житла з державного чи громадського житлового фонду, або зняття з даного житла статусу службового. І лише після вирішення цього питання таке житло може бути приватизоване на умовах і в порядку, передбаченому Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

За результатами проведеного узагальнення вбачається, що кількість спорів про оскарження відмови у виключенні житла зі складу службових жилих приміщень та надання права на приватизацію такого житла є незначною, проте судами все ж таки допускались помилки при визначенні статусу такого житла, інших фактичних обставин справи, без дослідження яких правильне вирішення справи є неможливим.

Так, Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 30 травня 2014 року у справі N 6-30388св14, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 01 липня 2014 року, позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено. Визнано відмову органу приватизації виконавчого комітету Ковельської міської ради в приватизації квартири незаконною. Визнано за ОСОБА_3, ОСОБА_4 право на приватизацію зазначеної квартири відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Ухвалою колегії суддів ВССУ від 08 жовтня 2014 року касаційну скаргу виконавчого комітету Ковельської міської ради задоволено частково, рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 30 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 01 липня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала мотивована тим, що питання надання спірній квартирі відповідного статусу службового приміщення було вирішено до набрання чинності ЖК УРСР, тому суд, поклавши норми ЖК УРСР в основу рішення та пославшись на Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року, застосував закон, який не підлягав застосуванню, оскільки не має зворотної дії в часі.

Зі змісту протоколу спільного засідання адміністрації підприємства та профспілкового комітету від 19 квітня 1989 року N 9, яким було прийнято рішення службову квартиру АДРЕСА_2 виділити покрівельнику ОСОБА_3, який на той час служив у лавах Радянської Армії, випливає, що квартира надавалась як службова відповідно до рішення виконавчого комітету Ковельської міської ради депутатів трудящих від 14 березня 1985 року N 70, яким попередньо як службова надавалася іншому наймачу.

Також вся подальша процедура надання квартири ОСОБА_3 та членам його сім’ї саме як службової підтверджується рішенням виконавчого комітету міської ради депутатів трудящих від 27 квітня 1989 року N 83, ордером на житлове приміщення з відміткою «службова», договором найму житлового приміщення з аналогічною відміткою, журналом обліку службових жилих приміщень та списком службових жилих приміщень, закріплених за ЖЕК N 1, де значиться однокімнатна квартира площею 20,9 кв. м, закріплена за ОСОБА_3 на підставі рішення виконавчого комітету міської ради депутатів трудящих від 27 квітня 1989 року N 83.

Згідно з Переліком категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року N 37, адміністрація ЖЕК N 1 м. Ковель надавала службові квартири своїм працівникам, не забезпеченим житлом, які у зв’язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від неї.

Відповідно до ст. 124 ЖК УРСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Таким чином, оскільки квартира АДРЕСА_2 має статус службового житла і попередньо в якості службового житла надавалась іншому квартиронаймачу, то відповідно до положень ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у порушення вимог статей 212 — 214 ЦПК суди не дали належної правової оцінки можливості приватизації квартири.

Отже, суди дійшли передчасного висновку про задоволення позову й відсутність підстав вважати спірну квартиру службовою.

Інший приклад, рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 18 листопада 2014 року (справа N 346/4759/14-ц), залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 лютого 2015 року, у позові Г. О. В. звернулася до суду з позовом до Державного підприємства «Коломийське лісове господарство» виконавчого комітету Шепарівцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області, Шепарівцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області про визнання дій незаконними та зобов’язання вчинити дії — відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що передача спірного житлового приміщення у власність не передбачена чинним законодавством, так як воно є службовим житлом.

Проте згадані рішення були скасовані судом касаційної інстанції та ухвалено рішення, яким позовні вимоги задоволено частково, визнано відмову Державного підприємства «Коломийське лісове господарство», виконавчого комітету Шепарівцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області на проведення приватизації квартири незаконною.

Визнано за Г. О. В. право на приватизацію квартири та зобов’язано Державне підприємство «Коломийське лісове господарство», виконавчий комітет Шепарівцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області провести приватизацію квартири.

Постановляючи зазначене рішення, касаційний суд зазначив, що судами залишено поза увагою той факт, що матеріали справи не містять підтверджень про віднесення в установленому порядку квартири до службового житла, оскільки відповідного рішення згідно із ч. 1 ст. 118 ЖК УРСР виконавчим комітетом Шепарівцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області не приймалося.

При цьому, суд касаційної інстанції дійшов до висновку, що посилання суду першої інстанції на те, що попереднім наймачам було видано ордер на спірне житлове приміщення як службове, саме по собі та за відсутності відповідного рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування і відомостей щодо перебування його на обліку службових жилих приміщень, правового значення для визначення статусу цього житла не має, враховуючи й те, що позивачка користується ним на підставі окремого договору найму та у трудових відносинах з ДП «Коломийське лісове господарство» не перебуває.

У зв’язку з наведеним правильним у цьому випадку є висновок про те, що оскільки згідно із договором найму позивач має право користування квартирою, проживає у ній постійно, згадане приміщення є жилим — воно підлягає приватизації, оскільки не відноситься до службових, належить на праві власності державі в особі державного підприємства, тому позивачка відповідно до ч. 3 ст. 9 ЖК УРСР, ч. 4 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» має право на приватизацію спірного житла.

Судам необхідно також враховувати, що викладений у п. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» перелік жилих приміщень, що не підлягають приватизації, є вичерпним та, що за змістом цієї норми термін «закритих» стосується лише військових поселень, а до територій підприємств (установ та організацій) він не відноситься. У цій нормі щодо підприємств йдеться про жилі приміщення, розташовані на земельній ділянці, наданій для розміщення підприємства, установи, організації (її виробничих, адміністративно-побутових будівель, інших споруд), а не території, яку підприємство (установа, організація) обслуговує, чи на якій розташований цілісний майновий комплекс підприємства. Маються на увазі жилі приміщення, розташовані на території будь-яких підприємств в межах їх розміщення.

Так, згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 23 травня 2012 року у справі N 16042вов10, положення ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» містить вичерпний перелік об’єктів, які не підлягають приватизації. За її змістом такими об’єктами є не тільки квартири (будинки), житлові приміщення, розташовані на територіях закритих військових поселень, а й квартири (будинки), житлові приміщення, розташовані на територіях інших підприємств, установ та організацій.

Як доводить практика, такі справи розглядалися судами в 2015 році зазвичай правильно.

Так, Ізяславський районний суд рішенням від 31 березня 2015 року відмовив у задоволенні позову К. С. А. до Клубівської сільської ради Ізяславського району Хмельницької області про визнання незаконним включення квартири до числа службових, визнання безпідставною відмови в приватизації та зобов’язання щодо передачі квартири у власність з тих підстав, що спірна квартира має статус службової і згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» не підлягає приватизації, а тому відмова відповідача у надані позивачу дозволу на її приватизацію є правомірною. Рішення виконавчого комітету Клубівської сільської ради Ізяславського району від 27 січня 2005 року N 2 «Про внесення до переліку службових приміщень будівлю 5-ти квартирного житлового будинку» на момент отримання позивачем ордера на вказану квартиру вже існувало і прав останньої не порушувало. З таким висновком суду першої інстанції, погодився апеляційний суд та суд касаційної інстанції.

Водночас той факт, що на спірне жиле приміщення видано ордер як на службове, сам по собі та за відсутності відповідного рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування і відомостей щодо перебування його на обліку службових жилих приміщень, правового значення для визначення статусу цього житла не має (ухвала ВССУ від 26 серпня 2015 року у справі N 6-6875св15).

Крім того, відповідно до роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», у справах про виселення із службових жилих приміщень необхідно встановлювати, чи віднесено спірне жиле приміщення до службових. При цьому слід виходити з того, що приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду вважаються службовими з часу винесення рішення виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті ради про включення їх до числа службових.

Питання щодо наявності у жилих приміщень статусу службових часто виникає у спорах про виселення зі службового житла.

Проведеним узагальненням виявлено, що суди не завжди вірно встановлюють характер правовідносин та які правові норми підлягають застосуванню до правовідносин, не встановлюють дійсних обставин справи, невірно досліджують докази або надають їм невірну оцінку.

Так, рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 05 травня 2014 року (справа N 6-32717св14) відмовлено у задоволенні позову військової частини А-1807, Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району та Івано-Франківського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виселення без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 15 липня 2014 року рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 05 травня 2014 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Виселено ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Ухвалою ВССУ від 24 грудня 2014 року рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 15 липня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції, зокрема, зазначив, що згідно з п. 2.2 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Збройних Сил України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 06 жовтня 2006 року N 577, чинної на час надання квартири, всі рішення щодо включення (виключення) жилого приміщення до (із) числа службового приймаються Міністром оборони України. У подальшому жиле приміщення включається (виключається) до (із) числа службового за рішенням виконавчого органу районної, міської, районної у місті ради за клопотанням начальника гарнізону, командира військової частини, погодженим з начальником відповідних територіальних квартирно-експлуатаційних управлінь.

Згідно з пунктами 2, 7, 19 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року N 1081, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, військовослужбовці та члени їх сімей забезпечуються службовими житловими приміщеннями, що відповідають вимогам житлового законодавства. З цією метою у кожній військовій частині формується фонд службового житла.

Разом з тим, при вирішенні питання про виселення зі службових жилих приміщень працівників, що розірвали трудові відносини з підприємствами, судом не перевірено, чи включено у встановленому законом порядку жиле приміщення в число службових та чи є ОСОБА_3 особою, якій могло надаватися службове приміщення в зв’язку з характером трудових відносин (Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Україні, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року N 37; Перелік категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затверджений постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року N 37).

Крім того, апеляційним судом не дано оцінки листу Івано-Франківської КЕЧ району від 26 вересня 2013 року, згідно з яким спірна квартира відноситься до державного житлового фонду та відповідно до облікових даних статусу службової не має.

Вирішуючи спір і зазначаючи, що спірна квартира відноситься до службового житла, судом апеляційної інстанції не досліджено доказів дотримання позивачем порядку включення спірної квартири до числа службового житла, не звернуто увагу, що 24 листопада 2009 року ОСОБА_3 видано ордер на право зайняття спірної квартири, який за своєю формою та змістом не є спеціальним ордером на зайняття службового житла і не свідчить про надання службового приміщення, тому суд дійшов передчасного висновку про виселення ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на підставі ст. 124 ЖК УРСР.

Судам слід також враховувати, що положення ст. 124 ЖК УРСР застосовуються лише щодо виселення осіб із службового жилого приміщення, а у разі встановлення, що жиле приміщення не відноситься до службового, виселення проводиться на підставі статей 114, 126 ЖК УРСР.

Крім того, не може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у ст. 124 ЖК УРСР, зокрема, сімей військовослужбовців; осіб, звільнених у зв’язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників (ст. 125 ЖК УРСР).

Розглядаючи справи цієї категорії, суди повинні враховувати інтереси сторін і вирішувати такі спори залежно від установленого порядку та на підставі закону, а також ураховувати, що внаслідок виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення у зв’язку з переміщенням по службі одного із подружжя, пов’язаним з переїздом в іншу місцевість, без забезпечення житлом, порушується право цих осіб і членів їхніх сімей на житло.

Згідно зі ст. 124 ЖК УРСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню із службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Разом із тим слід враховувати, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 1992 року N 391 «Про зміну та визнання такими, що втратили чинність, деяких рішень Уряду УРСР з питання надання житлових приміщень у будинках радгоспів» скасовано статус службового житла для будинків радгоспів. Отже, ті особи, яким раніше надавалося службове житло у радгоспах, можуть його приватизувати. Житлові приміщення включаються до числа службових у загальному порядку, тобто за рішенням виконкому відповідної ради, і можуть бути приватизовані на умовах і в порядку, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

5. Перевірка судами дотримання необхідних умов для реалізації права на приватизацію при розгляді відповідної категорії справ

Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на те органами, що створюються державними органами виконавчої влади на місцях чи органами місцевого самоврядування, а також державними підприємствами, організаціями, установами, в повному господарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває державний житловий фонд.

Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.

Отже, ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено такі основні умови, виключно з дотриманням яких може відбутись приватизація:

здійснення приватизації уповноваженими на це органами;

згода всіх повнолітніх членів сім’ї;

постійне проживання у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку;

згода тимчасово відсутніх членів сім’ї, за якими зберігається право на житло.

Першою умовою для проведення приватизації є її здійснення уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Відповідно до статей 1, 3, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

При розгляді справ цієї категорії необхідно перевіряти компетенцію органів приватизації, так як відповідно до ч. 4 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства) мають право здійснювати діяльність лише з підготовки і оформлення документів про передачу у власність житла, натомість ч. 7 цієї статті передбачає право на діяльність не тільки щодо оформлення, а і реєстрації документів про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку.

Так, рішенням Кіровського районного суду міста Кіровограда від 19 листопада 2013 року у справі N 404/7758/13-ц, що було залишене без змін ухвалою судової колегії у цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області від 25 грудня 2013 року, відмовлено у задоволенні позову Х. Т. П. до виконавчого комітету Кіровоградської міської ради, третя особа квартирно-експлуатаційний відділ Міністерства оборони України про визнання права на приватизацію та зобов’язання видати свідоцтво про право власності на квартиру.

Як на одну із підстав для відмови у позові, суд вказав на те, що відповідно до п. 1 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Рішенням Кіровоградської міської ради від 11 грудня 2012 року N 1201 «Про затвердження Положення про управління власності та приватизації комунального майна Кіровоградської міської ради» затверджено у новій редакції Положення про управління власності та приватизації комунального майна Кіровоградської міської ради.

Відповідно до п. 1.5 цього Положення управління є спеціально уповноваженим органом управління комунальною власністю та відчуження (приватизації) комунального майна територіальної громади міста Кіровограда житлового та нежитлового фонду в межах повноважень, наданих міською радою, та цим Положенням.

З огляду на наведене виконком Кіровоградської міської ради не є органом приватизації, не відмовляв позивачу у здійсненні її прав, тому є неналежним відповідачем по справі.

У залежності від того, до чиєї власності або управління належить державний житловий фонд, буде залежати обов’язок утворювати приватизаційний орган: місцевої державної адміністрації спільно з органами місцевого самоврядування або державного підприємства (організації, установи).

Компетенція і порядок утворення органів приватизації передбачений постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року N 572 «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Таким чином, враховуючи ту обставину, що передача у власність приватизованого житла відбувається на підставі рішення органу приватизації, оформляється свідоцтвом про право власності на житло, яке реєструється органом приватизації, цей орган приватизації у будь-якому випадку має бути залучений до участі у справі у якості відповідача.

Вивчення справ цієї категорії дає підстави для висновку про те, що права громадян на приватизацію житла порушуються, зокрема, унаслідок бездіяльності керівників підприємств, установ, організацій, в оперативному управлінні яких знаходяться приміщення, що підлягають переведенню в житлові з наступною їх приватизацією громадянами.

Так, із матеріалів справи за позовом Л. М. І. до Дрогобицького управління водного господарства (Стрийський міськрайонний суд Львівської області) про визнання права на приватизацію нею і її онуками: О. А. А., О. Л. А. житлової квартири N 1 за адресою Інформація_1 убачається, що у зв’язку із характером роботи її чоловіка, руслового ремонтера Дрогобицького управління осушувальних систем, спірне приміщення надано їх сім’ї в користування. 15 січня 2001 року Львівське обласне виробниче управління водного господарства надало дозвіл (з дозволу Держводгоспу України) Дрогобицькому управлінню водного господарства (в оперативному управлінні якого знаходяться спірні приміщення) на переведення частини будинку руслового ремонтера у житло, а управління, в свою чергу, звернулося з відповідним клопотанням до органу місцевого самоврядування.

Зазначене питання з 2007 року не було вирішене у встановленому порядку дотепер. Натомість 15 березня 2015 року позивач звернулася із позовом до суду.

На обґрунтування своїх вимог позивач послалася на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 27 лютого 2014 року, яким визнано частину приміщення будинку руслового ремонтера, квартиру N 1 загальною площею 68,9 кв. м за адресою Інформацію_1 як таку, що відноситься за призначенням до житла.

У запереченні на позов відповідач зазначав, що спірні приміщення відносяться до нежитлових приміщень і тому приватизації не підлягають.

Суд першої інстанції, вирішивши спір, поклав в основу свого рішення рішення Стрийського міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року і зазначив, що, оскільки спірне приміщення є державним житлом, а Дрогобицьке управління водного господарства чинить позивачу перешкоди у реалізації конституційних прав на його приватизацію, то за Л. М. І. і її неповнолітніми онуками: О. А. А., О. Л. А. необхідно визнати право на приватизацію спірної квартири.

Справа в апеляційному порядку не переглядалася.

Із аналізу матеріалів цієї справи доходимо висновку про те, що Стрийський міськрайонний суд Львівської області, ухваливши рішення від 27 лютого 2014 року, використав невластиві суду функції і визначив правовий режим частини майна — нежитлове приміщення визнав житловим.

У цьому випадку позивачу необхідно було захищати своє право шляхом оскарження бездіяльності посадових осіб, до компетенції яких відноситься питання переведення нежитлових приміщень в житлові.

Слід зауважити, що законами України «Про приватизацію державного житлового фонду» та «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», а також Положенням про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян визначена відповідна процедура здійснення передачі квартир державного та комунального житлового фонду у власність громадян, яка здійснюється лише уповноваженими на те органами, до числа яких суд не належить.

Як доводить узагальнення значного поширення у судовій практиці місцевих судів набули справи за позовами громадян про визнання права власності на квартиру чи кімнату у гуртожитку у порядку приватизації. При цьому позовні вимоги полягали не у визнанні права на приватизацію квартири чи будинку, а у визнанні права власності на приміщення безпосередньо судом поза межами процедури, визначеної законодавством. Суди в основному правильно визначаються у спірних правовідносинах і ухвалюють рішення про відмову у задоволенні таких позовів.

Так, у червні 2015 року до суду звернувся Т. В. із позовом до Херсонської міської ради про визнання за ним права власності на житлове приміщення. В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що він постійно проживає у гуртожитку на підставі ордера за спільним рішенням адміністрації та профкому Херсонського судноремонтного заводу імені Комінтерну. Рішенням міської ради від 09 серпня 2012 року гуртожиток прийнято до комунальної власності територіальної громади м. Херсона. У липні 2014 року міською радою прийнято рішення про підтвердження статусу гуртожитку та надання дозволу на приватизацію житлових приміщень у гуртожитку. У гуртожитку він проживає більше п’яти років. Однак відповідач з липня 2014 року відмовляє йому у приватизації. Оскільки міська рада неправомірно відмовляє йому у приватизації, то просив безпосередньо суд визнати за ним право власності на кімнату у гуртожитку. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 15 липня 2015 року Т. В. у задоволенні позову відмовлено за необґрунтованістю. Відмовляючи у позові, суд у рішенні зазначив, що, не вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності у позивача права на приватизацію займаного ним житла, суд вважає позов необґрунтованим, оскільки суд не може перебирати на себе функції органу приватизації та безпосередньо визнавати право власності на житлове приміщення. Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 19 листопада 2015 року рішення суду залишено без змін. У касаційному порядку рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду не оскаржувались.

У той же час деякими судами ухвалювали рішення не тільки про визнання права на приватизацію, а й про зобов’язання оформити свідоцтво про право власності на житлове приміщення (рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 червня 2015 року у справі N 200/563/15-ц); зобов’язання передати у власність житлове приміщення шляхом проведення процедури приватизації у встановлений законом строк (рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2015 року у справі N 181/1010/14-ц).

Ухвалювались судами і рішення про визнання права на приватизацію та визнання права власності на квартиру (рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 березня 2015 року у справі N 202/1949/15-ц та від 30 грудня 2015 року у справі N 202/9353/15-ц), а також рішення про визнання права власності на житлову кімнату (рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 червня 2015 року у справі N 201/5432/15-ц).

Другою умовою для проведення приватизації житла є обов’язкове постійне проживання осіб у житлі, яке підлягає приватизації.

При розгляді справ цієї категорії слід враховувати правовий висновок Верховного Суду України щодо співвідношення факту реєстрації і проживання у житлі, викладений у постанові від 30 січня 2013 року у справі N 6-125цс12, який полягає у тому, що відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8 «Про приватизацію державного житлового фонду» наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.

Згідно із ч. 3 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Виходячи з аналізу змісту Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами статей 1, 6, 9, 61 ЖК УРСР, ст. 29 ЦК, місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК УРСР права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право й у разі тимчасової відсутності, а отже і право на приватизацію разом з іншими членами сім’ї.

Аналогічну норму місить пункт 4 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року N 396.

При цьому пунктами 18, 19 цього Положення визначено порядок підтвердження факту постійного проживання особи в жилому приміщенні — у довідці про склад сім’ї, що подається особою в числі інших документів до органу приватизації, зазначаються члени сім’ї наймача, які водночас і прописані, і мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.

При проведенні узагальнення виявлено, що суди всупереч наведеним положенням законодавства пов’язують право осіб на приватизацію лише з фактом їхньої реєстрації в спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з їхнім правом на житло та фактом проживання у квартирі.

Так, рішенням Первомайського райсуду Миколаївської області від 28 квітня 2015 року у задоволенні позову П. М. Є., П. Є. С., С. К. С. до П. С. Л., Первомайської міської ради Миколаївської області про визнання розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності недійсним, поновлення права на приватизацію квартири та визнання за П. М. Є., П. Є. С., С. К. С. права власності на квартиру було відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що на момент приватизації квартири та видання свідоцтва про право власності на житло від 24 травня 1996 року в квартирі був зареєстрований тільки П. С. Л., його дружина П. М. Є. була громадянкою Росії, а П. Є. С. та С. К. С. не надали доказів того, що вони постійно проживали в спірній квартирі або за ними зберігалося право на житло в спірній квартирі на час її приватизації.

Апеляційний суд Миколаївської області, змінюючи рішення, зазначив, що на час приватизації квартири в ній з червня 1993 року в якості членів сім’ї П. С. Л. проживали його дружина П. М. Є., яка на той час була громадянкою Росії, та неповнолітні на той час діти П. Є. С. та С. К. С. Оскільки дружина відповідача не була громадянкою України, то вона дійсно відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» не мала права на приватизацію квартири. Однак неповнолітні діти П. Є. С. та С. К. С., як члени сім’ї відповідача, які проживали разом з ним, мали право на приватизацію квартири, незважаючи на те, що не були в ній зареєстровані, оскільки право осіб на приватизацію пов’язується не з фактом їх реєстрації у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а з їх правом на житло та фактом проживання у квартирі. Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 30 січня 2013 року в справі N 6-125цс12. Тому апеляційний суд дійшов висновку, що при здійсненні приватизації спірної квартири були порушені вимоги законодавства України та права позивачів П. Є. С. та С. К. С. щодо приватизації, тому розпорядження міського комітету житлово-комунального господарства виконкому Первомайської міської ради Миколаївської області від 24 травня 1996 року N 1431 та свідоцтво про право власності на житло видані з порушенням закону.

Також умовою для здійснення приватизації житла є обов’язкова письмова згода всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, яка оформляється спільною заявою, а тимчасово відсутні дають письмове підтвердження.

У випадку коли хтось з членів сім’ї, який має право користування жилим приміщенням не дає письмової згоди на приватизацію житла, яке підлягає передачі у спільну сумісну власність, а також за наявності розбіжностей між повнолітніми членами сім’ї щодо уповноваженої особи (уповноваженого наймача), таке жиле приміщення не може бути приватизовано.

Наслідком порушення вимог ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» може бути визнання приватизації недійсною.

Так, у листопаді 2012 року Г. М. М. звернувся в суд із позовом до Г. О. І., Б. Г. В., Управління власності та приватизації комунального майна Кіровоградської міської ради, треті особи — ЖЕК N 10, Управління Державної міграційної служби України в області, приватний нотаріус Кіровоградського міського нотаріального округу З. О. П., КП «Правник», про визнання недійсним розпорядження про приватизацію, недійсною приватизації квартири, визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Рішенням Кіровського районного суду міста Кіровограда від 21 лютого 2013 року позов задоволено. Визнано недійсним розпорядження від 21 вересня 2012 року N 50448 органу приватизації — Управління власності та приватизації комунального майна Кіровоградської міської ради щодо приватизації вказаної квартири на ім’я Г. О. І. та договір купівлі-продажу вказаної квартири, укладений між Г. О. І. та Б. Г. В., посвідчений 19 жовтня 2012 року приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу З. О. П. за N 6644.

Судом встановлено, що на час написання заяви про зняття з реєстрації у спірній квартирі, позивач за своїм психічним станом не міг розуміти значення своїх дій та розумно ними керувати, Г. О. І. перешкоджала йому користуватися квартирою.

Також було з’ясовано, що Г. О. І. приватизувала квартиру лише на своє ім’я, скориставшись тим, що позивач не був зареєстрований у квартирі, куди був вселений на підставі судового рішення, постійно проживав і проживає у цій квартирі, зазначені обставини при зверненні із заявою про приватизацію квартири Г. О. І. органу приватизації не повідомила.

Обґрунтовуючи свій висновок про задоволення позову, суд правильно послався на положення п. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та ст. 64 ЖК УРСР, яка передбачає, що члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму жилого приміщення.

Встановивши порушення відповідачем Г. О. І. законодавства щодо порядку та умов приватизації державного житлового фонду, місцевий суд обґрунтовано задовольнив вимоги позивача, визнав недійсною приватизацію квартири та як наслідок — недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири.

Такий висновок суду узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі N 6-125цс12.

Рішення районного суду у апеляційному порядку сторонами оскаржене не було.

Питання надання згоди неповнолітніми членами сім’ї, які проживали в жилому приміщенні, що приватизується, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» не визначено, у зв’язку з чим виникають спори щодо набуття неповнолітніми членами (на момент приватизації) права на спірне майно.

Наприклад, рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 13 жовтня 2015 року, визнано наказ управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради N 2063-Ж-Ф від 14 листопада 2011 року «Про передачу квартир у власність громадян» недійсним. Визнано недійсним свідоцтво від 14 листопада 2011 року N 236095 про право спільної сумісної власності В. І. В., Т. Я. В. на квартиру N 64 за адресою Інформація_1 у м. Львові. Скасовано державну реєстрацію права власності вказаних осіб на зазначену квартиру.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції керувався, крім іншого, положеннями ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Під час розгляду справи було встановлено, що письмової згоди на приватизацію житла законний представник неповнолітнього Т. Я. В., який був зареєстрований в квартирі і в ній проживав, не давала, а ініціатор приватизації — заявник В. І. В., подала до органів приватизації документи з підробленими підписами. Відсутність згоди законного представника Т. Я. В. на приватизацію житла та подання В. І. В. документів з підробленими підписами підтверджується вироком суду, який набрав законної сили.

З аналізу положень законодавства можна зробити висновок, що у разі приватизації житла, у якому постійно проживають на законних підставах також неповнолітні діти, потрібна письмова заява їх законного представника щодо згоди на приватизацію з урахуванням інтересів неповнолітніх.

Проблемним є питання щодо можливості оскарження законності приватизації житла, здійсненої батьками у разі, коли вони доводять її необхідність для дітей, однак діти після досягнення повноліття з цим не згодні.

Водночас, оскільки відповідно до положень чинного законодавства не передбачена необхідність письмової згоди неповнолітньої особи, а достатньо тільки згоди батьків, то є сумніви стосовно можливості визнання недійсним вказаного правочину, у зв’язку із тим, що немає порушення законодавства в момент вчинення правочину, а згоди на приватизацію від органу опіки та піклування при приватизації також не передбачено.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 28 березня 2014 року у справі N 640/500/14-ц задоволено позовні вимоги Особи 1 до Осіб 2, 3 та КП «ХБТІ» про визнання недійсними приватизації житлового приміщення та свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Рішення мотивоване тим, що позивач у 2008 році, будучи неповнолітнім, увійшов у приватизацію житлового приміщення разом зі своїми батьками. Однак правочин приватизації частини вказаної квартири батьками на ім’я позивача без його згоди, коли він був неповнолітнім порушує його права, оскільки позбавляє його можливості реалізувати своє право на приватизацію та отримати житло за місцем проходження військової служби в порядку, передбаченому ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». При цьому суд зазначив, що батьки діяли під впливом помилки щодо правової природи правочину, його змісту, прав сторін. Таким чином, суд прийшов до висновку про визнання недійсною угоди приватизації житла, вчиненої унаслідок помилки, що має істотне значення для прав позивача.

Слід зауважити, що судами першої інстанції в окремих випадках допускалися помилки щодо визначення членів сім’ї, які мають право на приватизацію разом із квартиронаймачем.

Відповідно до положень абз. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до членів сім’ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

При визначенні кола членів сім’ї необхідно керуватись положеннями ст. 64 ЖК УРСР, відповідно до якої до членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. У випадках, коли громадянином України є тільки один член сім’ї, то квартира може бути передана у його приватну власність.

З аналізу цієї статті вбачається, що особи, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі, також мають право на приватизацію разом із квартиронаймачем, після встановлення відповідного факту у судовому порядку.

Як роз’яснено у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім’ї наймача, чи прописані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім’ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Пленум Верховного Суду України у п. 15 постанови від 01 листопада 1996 року N 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» також роз’яснив, що наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім’ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Також відсутність письмової згоди членів сім’ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Так, рішенням Київського районного суду м. Полтави від 22 жовтня 2015 року у справі N 552/2015/13-ц позов З. Г. В., З. І. В. до Приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Ш. О. М., Виконавчого комітету Полтавської міської ради, УЖКГ виконкому Полтавської міської ради, В. П. П., В. М. П., Л. Г. П., П. Т. П., П. В. В., Б. В. П. про визнання членами сім’ї наймача, визнання незаконним розпорядження, скасування свідоцтва про право власності на житло, визнання заповіту недійсним задоволено частково. Визнано позивачів членами сім’ї наймача квартири N 20 за адресою Інформація_1 М. К. К. Визнано розпорядження органу приватизації м. Полтава від 09 квітня 1993 року N 3779 про передачу квартири у приватну власність М. К. К. на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» незаконним. Скасовано свідоцтво про право власності на житло від 09 квітня 1993 року, видане на ім’я М. К. К. на квартиру, що видане на підставі розпорядження органу приватизації м. Полтава від 09 квітня 1993 року N 3779. У задоволенні позовних вимог про визнання заповіту недійсним відмовлено

Своє рішення суд мотивував наступним.

В усіх довідках, які є в матеріалах справи, щодо реєстрації позивачки З. Г. В. зазначено, що вона зареєстрована у спірній квартирі як онука.

ЖК УРСР введений в дію постановою ВР N 5465-Х від 30 червня 1983 року з 01 січня 1984 року. Стаття 64 ЖК УРСР, яка була чинною на час реєстрації З. Г. В. передбачала, що члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім’ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Серед членів сім’ї наймача виділяють дві категорії: 1) безспірні члени сім’ї (дружина (чоловік) наймача; діти наймача; батьки наймача); 2) особи, які постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з наймачем у безпосередніх родинних зв’язках (брати, сестри дружини (чоловіка), неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки та інші).

Оскільки З. Г. В. поселилась до спірної квартири та була в ній зареєстрована зі згоди основного квартиронаймача М. К. К., як онука основного квартиронаймача, чого не заперечували відповідачі, вона є членом сім’ї основного квартиронаймача М. К. К. і після досягнення повноліття була зареєстрована у спірній квартирі постійно, без відмітки «тимчасово».

З. І. В. поселився у спірну квартиру, був зареєстрований у спірній квартирі як чоловік онуки 20 листопада 1992 року.

Так, ст. 65 ЖК УРСР, яка була чинною на час правовідносин, що виникли між позивачами та наймачем спірної квартири М. К. К. передбачала, що наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім’ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім’ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім’ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Виходячи із змісту вимог ЖК УРСР, слід дійти до висновку, що З. І. В. поселився до квартири та був у ній зареєстрований як чоловік онуки зі згоди основного квартиронаймача М. К. К., оскільки чинне законодавство не передбачало можливість його реєстрації без згоди наймача квартири та повнолітніх членів сім’ї наймача.

Так як З. І. В. в розумінні ст. 64 ЖК УРСР, є членом сім’ї З. Г. В., яка, в свою чергу, визнається судом членом сім’ї основного квартиронаймача спірної квартири М. К. К., він також є членом сім’ї М. К. К.

23 березня 1993 року наймач квартири М. К. К. звернулась з заявою до керівника органу приватизації про передачу їй особисто в приватну власність спірної квартири. Уповноваженим власником квартири визначено М. К. К. До вказаної заяви М. К. К. додано довідку про склад сім’ї наймача від 03 березня 1993 року N 250. В даній довідці вказано, що М. К. К. є квартиронаймачем квартири. З. Г. В. та З. І. В. зазначені квартирантами в квартирі.

Розпорядженням органу приватизації м. Полтава від 09 квітня 1993 року за N 3779 М. К. К. спірна квартира передана у приватну власність. На підставі цього розпорядження видане свідоцтво про право власності на житло від 09 квітня 1993 року, яким право власності на квартиру зареєстроване за М. К. К., у зв’язку з приватизацією житла згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Відомості в довідці ЖЕД N 6 м. Полтави від 03 березня 1993 року, в якій позивачі зазначені зареєстрованими як квартиранти, та яка стала підставою для прийняття розпорядження про передачу у власність спірної квартири тільки М. К. К. суперечать іншим доказам реєстрації позивачів у спірній квартирі, а саме: формам про прописку форми «А» та «В», які не мають жодного посилання на те, що позивачі зареєстровані в спірній квартирі як піднаймачі, тимчасово, а містять відомості про їхню реєстрацію, відповідно як «онуки наймача та чоловіка онуки наймача» без зазначення термінів реєстрації у квартирі.

Оскільки матеріали справи містять докази того, що позивачі поселились до квартири як члени сім’ї наймача та були зареєстровані у спірній квартирі постійно, постійно проживали у спірній квартирі, вони мали право приймати участь у приватизації квартири та на передачу їм у спільну сумісну власність спірної квартири нарівні з наймачем М. К. К.

Під час передачі квартири М. К. К. у власність орган приватизації не мав згоди позивачів на приватизацію спірної квартири, не з’ясував правовий статус позивачів у спірній квартирі, не перевірив достовірність та взяв до уваги довідку ЖЕД N 6, яка не відповідала вимогам чинного на той час законодавства, в якій позивачі були зазначені як квартиранти.

З попередньою умовою, яка передбачає постійне проживання у помешканні нерозривно пов’язана наступна — отримання згоди тимчасово відсутніх членів сім’ї наймача, за якими зберігається право на житло.

Закон передбачає отримання такої згоди у письмовому вигляді. При оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві (установі, організації), що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім’ї та займані приміщення. Відомості про займані наймачем приміщення, їх площа наводяться згідно з інвентаризаційними матеріалами, які зберігаються у державному підприємстві по обслуговуванню житла.

Відповідно до ст. 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору — судом.

Частиною 3 цієї статті ЖК УРСР визначено випадки, коли жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім’ї понад шість місяців.

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку (ст. 72 ЖК УРСР).

Отже, для того, щоб визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням необхідна наявність таких умов:

особа відсутня за місцем реєстрації без поважних причин понад 6 місяців;

відсутні поважні причини відсутності особи понад 6 місяців, перелік яких чітко визначений законом;

наявність доказів того, що особа не проживає у житлі протягом цього строку і більше (наприклад, акт/довідка ЖЕКу).

Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року N 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» на ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресування кореспонденції, утворення сім’ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Звертаємо увагу, що суду потрібно перевіряти поважність причин відсутності осіб у помешканні, яке вони збираються приватизувати.

Так, рішенням суду від 07 березня 2014 року у справі N 372/6351/13-ц за позовом Обухівської міської ради Київської області до Ш. Н. В., Ш. З. І., Ш. Д. І. про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації, треті особи — К. І. М., Служба у справах дітей та сім’ї виконавчого комітету Обухівської міської ради, УДМС Обухівського району РВГУ МВС України в Київській області, позов задоволено частково та визнано відповідних осіб такими, що втратили право користуванням жилим приміщенням.

У грудні 2013 року позивач звернувся з даним позовом про визнання Ш. Н. В. разом із неповнолітніми дітьми такими, що втратили право користування жилим приміщенням (койко-місцем) у гуртожитку, розташованому в м. Обухові. Свої вимоги обґрунтовує тим, що гуртожиток є власністю територіальної громади м. Обухів в особі органів місцевого самоврядування. Так як відповідач разом зі своїми неповнолітніми дітьми понад 6 місяців без поважних причин не проживають в спірній кімнаті гуртожитку, позивач просив визнати їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням (ліжко-місцем) у кімнаті гуртожитку.

Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що відповідач не проживає більше шести місяців без поважних причин у спірному приміщенні, а саме в кімнаті гуртожитку. Судом взято до уваги акти про непроживання Ш. Н. В. у спірному житлі, складені ТОВ «Міський житловий центр» за період з 01 травня 2013 року по 04 листопада 2013 року, довідку про заборгованість із квартплати відповідача.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 26 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволенні позову. Ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. Судом апеляційної інстанції вказано на те, що суд дійшов помилкового висновку про достатність правових підстав для визнання відповідача та її неповнолітніх дітей таким, що понад шість місяців без поважних причин не проживають у спірному житлі, оскільки відповідач останнім часом доглядає свого хворого батька, який потребує постійного догляду, а також відповідач продовжує нести всі обов’язки наймача, не втратила інтересу до вказаного житла, іншого житла не має. Апеляційний суд звернув увагу на необхідність дотримання п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року N 12 «Про деякі питання, що виникали в практиці застосування судами Житлового кодексу України» щодо необхідності з’ясування поважності причин відсутності відповідача понад встановлені строки, чого судом зроблено не було.

На практиці виникло питання про те, чи підстави збереження права користування житловим приміщенням за тимчасово відсутнім понад 6 місяців наймачем, передбачені ст. 71 ЖК УРСР, розповсюджуються на мешканців гуртожитку?

Варто зазначити, що при вирішенні цього питання слід керуватись правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 04 листопада 2015 року в справі N 6-1166цс15, яка полягає у такому.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Відповідно до ст. 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Оскільки правовий режим гуртожитків, жилі приміщення яких підлягають приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», прирівняний до правового режиму жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, то на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються норми статей 71, 72 ЖК УРСР.

З урахуванням подібності правовідносин щодо користування жилою площею в гуртожитку з правовідносинами, що регулюються загальними правилами ч. 1 ст. 71 ЖК УРСР щодо відсутності осіб, які мають право користування жилим приміщенням державного або громадського житлового фонду, положення цих правил про збереження за відсутнім права на жиле приміщення протягом шести місяців слід застосовувати і в разі тимчасової відсутності особи, якій надавалася жила площа для проживання в гуртожитках (за відсутності підстав для виселення).

У суддів виникають питання про можливість скасування приватизації житла після скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою, у разі якщо рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування, відсутнє.

Так, рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 09 січня 2014 року у справі N 2029/12094/12, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 17 березня 2014 року, задоволено позовні вимоги та визнано недійсним свідоцтво про право власності та поновлено право користування квартирою позивачу.

Рішення мотивовано тим, що позивача рішенням суду від 21 лютого 2003 року визнано безвісно відсутнім та знято з реєстраційного обліку відповідачами. Однак в період з 2002 по 2011 роки позивач знаходився в Республіці Аргентина та офіційно працював, про що було відомо відповідачам. Після повернення в Україну рішення про визнання безвісно відсутнім скасовано, таким чином вказане рішення скасовано з моменту його ухвалення, у зв’язку з чим у відповідачів не було підстав для приватизації квартири без надання дозволу позивачем, а рішення про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою відсутнє, тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Такий висновок суду відповідає вимогам п. 2 ч. 3 ст. 71 ЖК УРСР, де визначено, що жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім’ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв’язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, — протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

Підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків) може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші організації). Передача квартир (будинків) у власність громадян із доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення. Оплата вартості приватизованого житла при наявності надлишкової площі може провадитись громадянами в розстрочку на 10 років, за умови внесення первинного внеску в розмірі не менше 10 відсотків суми, що підлягає виплаті. При цьому громадянин дає органу приватизації письмове зобов’язання про погашення суми вартості, що залишається несплаченою.

6. Вирішення інших спірних питань, пов’язаних із приватизацією державного житлового фонду

6.1. Вирішення спірних питань, пов’язаних із особливостями правового статусу допоміжних приміщень у багатоквартирному житловому будинку та житлових приміщень у гуртожитку.

Відповідно до ч. 2 ст. 382 ЦК власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування (сходові клітини, ліфтові шахти, коридори, вестибюлі, горища тощо), опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Усі зазначені об’єкти становлять єдине ціле з квартирами і житловим будинком, призначені вони для постійного обслуговування і забезпечення відповідної експлуатації всього будинку.

Пунктами 2 — 6 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов’язані брати участь у загальних витратах, пов’язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

У Рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року N 4-рп/2004 (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирного будинку) зазначено, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Визначення поняття допоміжні приміщення надано у ст. 1 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»: це — приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення); загальне майно — частина допоміжних приміщень житлового комплексу, що можуть використовуватися згідно з їх призначенням на умовах, визначених у статуті об’єднання (кладові, гаражі, в тому числі підземні, майстерні тощо).

Крім того, згідно з Правилами утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 року N 76, допоміжні приміщення житлового будинку — приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку.

При цьому неподільним майном є неподільна частина житлового комплексу, яка складається з частини допоміжних приміщень, конструктивних елементів будинку, технічного обладнання будинку, що забезпечують належне функціонування жилого будинку.

Судам слід звертати увагу, що переліки допоміжних приміщень, закріплені у ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та у ст. 1 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку», не є вичерпним.

Крім того, чітких критеріїв для розмежування допоміжних приміщень та інших нежилих приміщень, які можуть бути предметом цивільно-правових угод і передаватись у власність чи інше право користування, законодавцем також не визначено.

З аналізу зазначених нормативно-правових актів можна зробити висновок, що основним при визначенні статусу приміщення слід вважати його функціональне призначення.

Отже, допоміжне приміщення має слугувати для: 1) забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку; 2) забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку.

У зв’язку з цим під час вирішення справ про порядок користування допоміжними приміщеннями власниками квартир у багатоквартирних будинках та у гуртожитках у судах, зокрема, Миколаївської та Закарпатської областей виникали труднощі із визначенням статусу та характеристики приміщення, через що невірно було застосовано норми закону.

Так, рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 січня 2013 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 21 березня 2013 року рішення суду першої інстанції змінено, виключено з мотивувальної частини рішення висновок суду про те, що спірні приміщення не є допоміжними, а також про законність набуття територіальною громадою м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради права власності на нежитлові приміщення підвалу за літ. А загальною площею 209,6 кв. м, які розташовані в будинку АДРЕСА_2. В іншій частині рішення залишено без змін.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірні приміщення не відносяться до допоміжних, а є нежилим приміщенням, що перебували у комунальній власності територіальної громади м. Миколаєва та могли бути об’єктом цивільно-правових відносин. Отже, права позивачки не порушені.

Змінюючи рішення районного суду та виключаючи з мотивувальної частини рішення висновок суду про те, що спірні приміщення не є допоміжними, а також про законність набуття територіальною громадою м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради права власності на нежитлові приміщення підвалу за літ. А загальною площею 209,6 кв. м, які розташовані в будинку АДРЕСА_2 і залишаючи в іншій частині рішення без змін, апеляційний суд виходив із того, що позивачка не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу, тому не може заявляти вимогу про його недійсність, а лише витребувати, а спірне майно продане законним власником (справа N 784/855/13).

Зазначене рішення апеляційного суду було скасоване ухвалою ВССУ з підстав порушення норм цивільного процесуального права, що полягало у неповному встановленні фактичних обставин справи, неналежній перевірці доводів позивача і заперечень відповідача, доводів апеляційної скарги про те, що спірне приміщення, частина підвалу є допоміжним приміщенням будинку.

Рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що, оскільки допоміжні та нежилі приміщення є різними частинами багатоквартирного будинку, які відрізняються між собою своїм призначенням, суду слід було з’ясувати не лише характеристику спірного приміщення за наданими міською радою документами, але й виходити з того, чи є це приміщення допоміжним, в якому чи в частині якого може знаходитися технічне обладнання будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов та безпечної експлуатації квартир тощо), без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою, чи використовувалось воно або якась із його частин для обслуговування будинку.

Від вирішення цього питання залежить те, чи є спірне приміщення спільною сумісною власністю власників приватизованих квартир, оскільки відповідно до цивільного законодавства України розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, проводиться за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди — спір вирішується судом.

Крім того, судам слід звертати увагу на обраний спосіб судового захисту сторонами у справі, оскільки не будучи стороною договору, особа не може вимагати визнання договору недійсним, а лише може витребувати майно за ст. 388 ЦК. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст. 369 ЦК, згаданим Рішенням Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року N 4-рп/2004, якщо особа є співвласником допоміжних приміщень житлового будинку і якщо продане приміщення є допоміжним, то згідно зі статтями 203, 215 ЦК (а це підстава позову) особа вправі заявляти вимогу про визнання договору купівлі-продажу недійсним (ухвала ВССУ від 19 червня 2013 року у справі N 6-17867св13).

Отже, законодавство розрізняє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» нежиле приміщення — це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об’єктом цивільно-правових відносин. Тобто в різних випадках одне і те ж приміщення може відноситись до житлового фонду і мати статус допоміжного або бути самостійним об’єктом цивільно-правових відносин, у зв’язку з чим в результаті приватизації квартир їх мешканцями право власності останніх на такі приміщення не виникає.

Частиною 4 ст. 4 ЖК УРСР визначено, що до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Так, наприклад, сходові клітини, кладові, вестибюлі можуть знаходитись як в окремих жилих, так і в нежилих приміщеннях (сходові клітини в двоповерхових квартирах або нежилих приміщеннях) та призначатись для експлуатації лише цих окремих приміщень та обслуговування їх мешканців, а не мешканців всього багатоквартирного будинку, а підвальні приміщення можуть бути обладнані для здійснення певного виду діяльності і не призначені для експлуатації будинку або побутового обслуговування мешканців (наприклад, при здійсненні торговельної діяльності тощо).

Таким чином, за змістом Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» підвальні приміщення можуть належати до допоміжних приміщень будинку та бути призначені для обслуговування будинку (розміщення в них технічного обладнання тощо), а можуть і не належати та не бути призначені для цих цілей.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, і є самостійним об’єктом цивільно-правових відносин та до житлового фонду не входять, слід враховувати як місце їхнього розташування, так і загальну характеристику сукупності властивостей таких приміщень, зокрема спосіб і порядок їх використання.

Ухвалою колегії суддів ВССУ від 01 жовтня 2014 року у справі N 6-19560св14 касаційну скаргу ТОВ «Планета-Капітал» задоволено, скасовано рішення апеляційного суду м. Києва від 15 квітня 2014 року та залишено в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 липня 2013 року, яким в задоволенні позову Особа-3 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування відмовлено.

В ухвалі колегії суддів ВССУ, зокрема, зазначено, що спірні приміщення до моменту передачі їх у власність ТОВ «Планета-Капітал» не використовувались для обслуговування будинку, а були самостійними об’єктами цивільно-правових і господарсько-правових відносин, передавались в орендне користування підприємствам для здійснення останніми господарської діяльності.

Оскільки допоміжні та нежилі приміщення — це різні частини багатоквартирного будинку, які відрізняються своїм призначенням, апеляційний суд не звернув уваги на те, що слід виходити не лише з характеристики спірного приміщення, і з того, чи є це приміщення допоміжним, в якому чи в частині якого може знаходитися технічне обладнання будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов та безпечної експлуатації квартир тощо), без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою, чи використовувалось воно чи якась із його частин для обслуговування будинку.

При вирішенні спорів, що виникають із таких питань, суд повинен з’ясувати, чи призначене спірне приміщення для забезпечення експлуатації будинку або побутового обслуговування його мешканців, чи воно призначене для інших потреб непромислового характеру, обліковане в бюро технічної інвентаризації як самостійний об’єкт цивільно-правових відносин і до житлового фонду не належить (справа N 6-13276св13).

При розгляді цієї категорії спорів судам слід звертати увагу також на те, що Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» не передбачено визнання права власності на допоміжні приміщення лише за окремими співвласниками багатоквартирного будинку, під квартирами яких знаходяться такі приміщення. Так, допоміжні приміщення є об’єктами права спільної власності співвласників будинку, а тому визнання права власності на такі приміщення за однією особою порушить права інших співвласників будинку (справа N 6-604ск16).

Ухвалою ВССУ від 06 лютого 2013 року у справі N 6-44268св12 за позовом ОСОБА_6 до представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, виконавчого комітету Одеської міської ради, Одеської міської ради, громадської організації «Товариство інвалідів Центрального району» про розірвання договору оренди, визнання незаконним та скасування пункту рішення, визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності, визнання права власності, за позовом ОСОБА_7 до представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, виконавчого комітету Одеської міської ради, Одеської міської ради, громадської організації «Товариство інвалідів Центрального району» про розірвання договору оренди, визнання незаконним та скасування пункту рішення, визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності, визнання права власності, рішення судів, якими задоволено позовні вимоги про визнання права власності на спірні допоміжні приміщення, що знаходяться під їхніми квартирами, та розірвано договори оренди цих приміщень, з підстав, що законом не передбачено визнання права власності за окремими співвласниками багатоквартирного будинку на допоміжні приміщення, що знаходяться під їхніми квартирами, а отже суд передчасно задовольнив позов про визнання за позивачами права власності згідно зі ст. 392 ЦК, оскільки зазначена норма передбачає право саме власника на звернення до суду з таким позовом, з передбачених цією статтею підстав.

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» власники житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у гуртожитку і зобов’язані брати участь у загальних витратах, пов’язаних з утриманням будинку і прибудинкової території, відповідно до своєї частки у майні гуртожитку. Допоміжні приміщення у гуртожитку передаються у спільну сумісну власність безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Співвласники допоміжних приміщень у гуртожитку зобов’язані не перешкоджати іншим особам у правомірному користуванні такими приміщеннями.

Утримання допоміжних приміщень у гуртожитках та прибудинкових територій здійснюється у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» допоміжні приміщення у гуртожитку — приміщення, призначені для забезпечення експлуатації гуртожитку та побутового обслуговування і задоволення санітарно-гігієнічних потреб його мешканців (кухні, санвузли, сходові клітки, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні (позакімнатні) коридори, колясочні, кладові, сміттєзбірні камери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Проведеним узагальненням встановлено, що у судів виникали проблемні питання із визначенням правового статусу сторін у справах щодо усунення перешкод у користуванні допоміжними приміщеннями у будинку або гуртожитку.

Оскільки із вивчених справ вбачається, що відповідачами були зазначені, в одних випадках — управління власності та приватизації комунального майна міської ради або виконавчий комітет міської ради (у разі створення об’єднання співвласників багатоквартирного будинку — такі об’єднання), в інших — співвласник житлового приміщення, який чинить перешкоди у користуванні допоміжними приміщеннями загального користування. Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, залучались, як правило, комунальні підприємства — бюро технічної інвентаризації. Суди погоджувалися із складом учасників процесу, визначеним позивачами.

Проведеним узагальненням також виявлено, що спори пов’язані із особливостями правового статусу допоміжних приміщень у багатоквартирному будинку та житлових приміщень у гуртожитку є малочисельними, а судами Хмельницької, Дніпропетровської, Київської, Луганської областей такі справи протягом досліджуваного звітного періоду взагалі не розглядались, у Закарпатській області розглядалась одна така справа.

6.2. Висвітлюючи питання щодо порядку реалізації права на приватизацію житла в порядку спадкування, слід враховувати правову позицію Верховного Суду України, викладену у справі N 6-121цс13, згідно з якою право на приватизацію квартири, яка належить до державного житлового фонду, мають особи, які постійно проживають у цій квартирі. Для отримання права власності на житло особа повинна звернутись до відповідного органу приватизації з належно оформленою заявою, яка підлягає розгляду цим органом у строк, передбачений чинним законодавством. У тому разі, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію займаної ним квартири, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, але після збігу встановленого ч. 3 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» строку, до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати визнання за ними права власності на таку квартиру.

Як приклад можна навести рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 травня 2015 року, яким в задоволенні позову Ц. Г. І. до Миколаївської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування за законом було відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що договір її дочки Ц. Н. В. з ТОВ «Фортуна 93» на участь у будівництві житлового будинку, внесення коштів на його закінчення не є законною підставою для набуття права власності на квартиру, а докази звернення Ц. Н. В. до органу приватизації для отримання правовстановлюючого документа відсутні. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що між Ц. Н. В. і ТОВ «Фортуна 93» було укладено договір, за умовами якого ТОВ «Фортуна 93» взяв на себе зобов’язання щодо виділення однокімнатної квартири Ц. Н. В. в 1993 — 1994 роках за умови сплати нею як працівником ТОВ «Фортуна 93» 10000000 крб. на його рахунок. Ц. Н. В. обов’язки за договором виконала. 01 березня 1994 року виконавчим комітетом Ленінської районної ради народних депутатів Ц. Н. В. видано ордер на спірну однокімнатну квартиру. Виконавчим комітетом Ленінської районної ради народних депутатів було прийнято рішення, яким Ц. Н. В. як працівника ТОВ «Фортуна 93» затверджено у списку на отримання спірної квартири. В подальшому рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради ТОВ «Фортуна 93» затверджено в якості дольника будинку, в якому розташована спірна квартира, в тому числі і щодо спірної квартири. У квітні 2007 році Ц. Н. В. сплатила ТОВ «Житло», яке за договором з органом місцевого самоврядування здійснювало підготовку та оформлення документів про передачу у власність квартир, 100 грн. за послуги з приватизації. За даними бюро технічної інвентаризації та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно спірна квартира за жодною особою на праві власності не зареєстрована. Тому, у зв’язку з доведеністю сплати Ц. Н. В. повної вартості квартири та до того ж звернення до органу приватизації щодо її приватизації, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що висновок суду про ненабуття Ц. Н. В. права власності на квартиру є помилковим і таким, що суперечить положенням статей 3, 12, 15 Закону України «Про власність», ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Оскільки у зв’язку зі смертю Ц. Н. В. відкрилась спадщина, в тому числі і на належну їй спірну квартиру, а єдиним спадкоємцем після смерті Ц. Н. В. є її матір — Ц. Г. І., яка в установленому порядку звернулась до нотаріального органу із заявою про прийняття спадщини, апеляційний суд дійшов висновку, що позовні вимоги на підставі статей 1218, 1261 ЦК є обґрунтованими і підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно із статтями 1, 3, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина, який постійно мешкає у квартирі (будинку), відносно якої вирішується питання про передачу у власність.

Пленум Верховного Суду України у ч. 5 п. 13 постанови від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» зазначив, що в разі непередання квартири (будинку) у власність наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнання за ними права власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно оформленою заявою про це до відповідного органу приватизації або власника державного чи громадського житлового фонду, однак вона не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено за наявності підстав і відсутності заборон для передачі квартири наймачеві.

Згідно із ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» право на приватизацію приміщення виникає у осіб, які постійно мешкають у приміщенні, а передача приміщень здійснюється державними органами на підставі звернення таких осіб. Таким чином, для спадкування права на приватизацію необхідне дотримання двох умов: постійне проживання спадкодавця у приміщенні, яке підлягає приватизації, та його особисте звернення до органів приватизації.

Так, рішенням Харківського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року у справі N 635/9668/14 задоволено позовні вимоги Особи 1 до Безлюдівської селищної ради про визнання права власності на житлове приміщення в гуртожитку в порядку спадкування. Рішення мотивоване тим, що батько позивача з 26 квітня 1994 року був зареєстрований та проживав у гуртожитку, а 11 вересня 2014 року звернувся до Безлюдівської селищної ради для надання дозволу на приватизацію спірної кімнати в гуртожитку та до закінчення процесу приватизації помер.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (ч. 5 п. 13), якщо квартира (будинок) не була передана у власність наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнання за ними права власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно оформленою заявою про це до відповідного органу приватизації або власника державного чи громадського житлового фонду, однак вона не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено при наявності підстав і відсутності заборон для передачі квартири у власність наймачеві.

Оскільки позивач успадкував від батька право приватизації кімнати в гуртожитку та за час життя батько встиг подати заяву про приватизацію, то є підстави для задоволення позовних вимог.

Тобто, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію займаної ним квартири, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, то після збігу встановленого ч. 3 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» строку до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати визнання за ними права власності на таку квартиру.

Про саме таке застосування Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» йдеться у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

6.3. Досить поширеними у провадженні судів першої інстанції протягом періоду, що аналізується, були цивільні справи за позовами громадян про визнання права власності за набувальною давністю на кімнати у гуртожитках.

При розгляді цієї категорії спорів судами першої інстанції застосовуються ЦПК, ЦК, ЖК УРСР, Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду», Примірне положення про гуртожитки, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року N 208, Закон України «Про оренду державного та комунального майна», Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».

Так, у провадженні Житомирського районного суду Житомирської області перебувала справа за позовом Ж. А. В. до Житомирської обласної ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю. Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 31 березня 2014 року (справа N 278/5992/13-ц) позовні вимоги залишені без задоволення. При цьому суд посилався на ст. 4 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», відповідно до якої приватизація житлових приміщень у гуртожитках здійснюється згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Суд також посилався на те, що набувальна давність поширюється на випадки фактичного, безтитульного (незаконного) володіння чужим майном. Наявність у володільця певного юридичного титулу, наприклад, договору найму, зберігання тощо, виключає застосування набувальної давності. Оскільки позивач проживає у кімнаті гуртожитку згідно з ордером N 62 і користується нею як наймач, це виключає визнання за нею права власності на підставі ст. 344 ЦК.

Зазначене судове рішення було оскаржене в апеляційному порядку та відповідно до ухвали апеляційного суду Житомирської області від 28 травня 2014 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції зауважив безпідставність доводів позивача про необхідність визнання за нею права власності за набувальною давністю на кімнату в гуртожитку, оскільки їй відмовлено в приватизації цієї кімнати та з огляду на законність її проживання у спірному помешканні.

6.4. Згідно зі ст. 12 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власник приватизованого майна має право розпорядитися квартирою на свій власний розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Оскільки зазначеним законом не визначено умов, за яких один із членів сім’ї буде мати більшу або меншу частку в приватизованому житлі, то частка кожного є рівною.

Так, у справі N 285/1871/15-ц за позовом Ц. Г. М. до Сумської міської ради в особі Управління обліку, розподілу та приватизації житла про зобов’язання здійснити приватизацію апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду про задоволення позову та відмовляючи в його задоволенні, виходив з того, що спірна квартира складається з двох житлових кімнат, в квартирі зареєстровано чотири особи, проте з позовом щодо приватизації позивачка звернулася лише сама і не довела, що квартира є об’єктом приватизації, щодо якого вона могла б самостійно, без письмової згоди інших мешканців, використати своє право на приватизацію. Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» не передбачено приватизацію ідеальної частки в квартирі.

7. Дотримання вимог законодавства щодо підстав відмови у проведенні приватизації житла

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» за громадянами, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло, зберігається чинний порядок одержання і користування житлом на умовах найму.

У аспекті вимог ч. 10 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (ч. 4 ст. 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Отже, слід виходити з того, чи виникає взагалі у громадянина право на приватизацію, чи підлягає такий об’єкт приватизації та чи дотримано громадянином всіх процедур для проведення приватизації.

З аналізу наданих для проведення узагальнення судових рішень можна встановити такі найпоширеніші підстави відмови уповноважених органів у проведенні приватизації житла:

відсутність ордера на вселення до приміщення;

тимчасова відсутність квартиронаймачів або членів їх сімей у житлі понад 6 місяців;

повне використання житлових чеків;

наявність у житла статусу службового;

аварійний стан будинку;

відсутність документа, що підтверджує невикористання громадянином житлових чеків для приватизації державного житлового фонду;

відсутність бланків для оформлення права власності.

З наведеного вбачається, що органами, які уповноважені здійснювати приватизацію, досить часто порушуються права громадян на приватизацію, оскільки причини відмови у її здійсненні не завжди відповідають вимогам законодавства.

Водночас органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

Саме тому у справах щодо приватизації квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з’ясуванню підлягають: обставини щодо того, чи є ці приміщення об’єктами приватизації відповідно до вимог згаданих законів; склад осіб, які постійно, як члени сім’ї наймача проживають у спірних приміщеннях або за якими зберігається право на проживання; термін та законність підстав їх реєстрації та фактичного проживання у квартирах/гуртожитках; наявність у них власного житла та чи є вони громадянами України і чи не використано ними право на приватизацію державного житлового фонду раніше в повному обсязі.

За період, що аналізується, мали місце випадки розгляду справ за позовами осіб до органів місцевого самоврядування про визнання права на приватизацію житла у випадку відсутності ордера на вселення до приміщення.

Так, рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2015 року у справі N 335/4164/15-ц за позовом Г. Н. А. до Орджонікідзевської районної адміністрації про визнання права на приватизацію житла задоволено.

Суд виходив з того, що відповідно до частин 10, 11 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Оскільки квартира позивача до згаданого переліку не відноситься, відповідач безпідставно відмовляє Г. Н. А. у прийнятті документів на приватизацію.

Та обставина, що ордер, який видавався позивачу у 1979 році на заселення квартири, не зберігся, не свідчить про відсутність у Г. Н. А. права на приватизацію. З наявних у справі документів вбачається, що 01 березня 1979 року між позивачем і домоуправляючим домоуправлінням N 3 укладено договір найму житлового приміщення, за актом здачі-прийому від 01 березня 1979 року наймач прийняв квартиру, з 04 липня 1979 року зареєструвався у ній. В подальшому, 16 квітня 2001 року, між ДКП «ВРЕЖО N 1» та Г. А. А. укладено типовий договір найму квартири на підставі ордера. З 1979 року до теперішнього часу власником квартири або балансоутримувачами не пред’являлося до позивача претензій щодо незаконності мешкання у квартирі.

Тому суд дійшов висновку, що Г. Н. А. на законних підставах користується спірною квартирою, а відповідач безпідставно відмовляє їй у прийнятті документів на приватизацію житла.

Таку позицію суду можна вважати правильною, оскільки ордер на вселення у житло видавався адміністрацією підприємства, крім того найголовнішою умовою є те, що вселення у житлове приміщення і користування ним відбулося на законних підставах. Отримання ордера є формалізованим підтвердженням наявності відповідного рішення. Крім того, між позивачем і домоуправляючим домоуправлінням було укладено договір найму житлового приміщення за актом прийому-передачі на підставі виданого раніше ордера на вселення, після чого квартиронаймач був зареєстрований у квартирі. Тобто вселення до квартири відбулося на законних підставах, за наявності ордера і до виникнення спірної ситуації щодо приватизації житла особа проживала у квартирі також на законних підставах.

Згідно з п. 17 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року N 396, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім’ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.

Пунктом 18 зазначеного Положення затверджено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації. Серед них має бути і документ, що підтверджує невикористання житлових чеків для приватизації державного житлового фонду.

Питання щодо реалізації житлових прав громадян виникають також при включенні житлового приміщення в список житлового фонду, запланованого до реконструкції. Приватизація квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, включених до плану реконструкції поточного року, здійснюється після проведення її реконструкції власником (володільцем) будинку (гуртожитку). При цьому відповідно до положень законодавства про приватизацію реконструкція житлового приміщення не є підставою для відмови у приватизації.

Проте, у разі визнання будинку аварійним (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей), відповідно до ч. 2. ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» він не може бути визнаний об’єктом приватизації.

Так, рішенням Тисменецького районного суду від 07 листопада 2014 року (справа N 352/222/14ц, провадження 2/352/414/14) задоволено позов Г. Н. В., Г. М. М. до Підпечерівської сільської ради, виконавчого комітету Підпечерівської сільської ради у справі про визнання незаконною відмови в приватизації житлового приміщення і визнання права на приватизацію квартири.

Позивачі обґрунтовували свої позовні вимоги тим, що вони звернулися до Підпечерівської сільської ради із заявою про приватизацію квартири N 1 за адресою в с. Підпечери Тисменицького району, однак відповідач відмовив їм у приватизації жилого приміщення, посилаючись на те, що будівля, в якій розміщена квартира, є комунальною власністю. Вважали, що така відмова суперечить нормам ЖК УРСР, Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та порушує їхнє право на житло, просили позов задовольнити.

Задовольняючи позов, Тисменицький районний суд виходив з того, що така відмова суперечить вимогам Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та порушує права позивачів на приватизацію жилого приміщення — квартири, у якій вони мешкають.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, судом було встановлено, що будинок за вказаною адресою з 1947 року разом з дерев’яною церквою рахується за церковною громадою с. Підпечери, хоч до 1985 року і використовувався як навчальні класи сільської школи господарства «Перемога».

Разом з тим, суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та не вирішив питання щодо участі релігійної громади с. Підпечери у розгляді справи та її процесуального статусу при цьому.

Крім цього, задовольняючи позов Г. Н. В. та Г. М. М. та визнаючи їх право на приватизацію квартири N 1 в с. Підпечери Тисменицького району Івано-Франківської області, суд першої інстанції не перевірив, чи підлягає спірне житло приватизації.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» не підлягають приватизації, зокрема, квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані.

В той же час за наданими сільською радою с. Підпечери документами, спірний будинок з 2004 року визнано аварійним (довідка, форма статзвітності N 1 — житлофонд). Саме з підстав його аварійності було також відмовлено у дозволі на реконструкцію житлової квартири мешканцю цього ж будинку Ч. у 2008 році (рішення сільської ради від 29 серпня 2008 року).

Зважаючи на встановлене апеляційним судом було скасовано рішення суду та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Питання встановлення факту проживання у квартирах (будинках), кімнатах у гуртожитку є частиною юридичного складу, наявність чи відсутність якого сторони зобов’язані довести, а суд зобов’язаний встановити при розгляді усіх справ, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Однак проведене узагальнення засвідчило, що судами допускались помилки при вирішенні справ про визнання відмови у приватизації незаконною у зв’язку з неналежним з’ясуванням обставин щодо постійного проживання у помешканні.

Так, рішенням Червоноармійського районного суду Житомирської області від 11 липня 2013 року задоволено позовні вимоги К. В. В., К. С. Ф., К. М. В. Визнано незаконним і скасовано рішення виконавчого комітету Курненської сільської ради Червоноармійського району від 22 березня 2013 року N 9 про надання дозволу на приватизацію квартири N 1 в с. Молодіжне Червоноармійського району. Зобов’язано виконавчий комітет Курненської сільської ради Червоноармійського району надати позивачам дозвіл на приватизацію вказаної квартири з правом кожного на 1/3 частину.

Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 14 жовтня 2013 року у задоволенні позовних вимог К. В. В., К. С. Ф., К. М. В. відмовлено. Судом встановлено, що К. В. В., К. С. Ф., К. М. В. звернулись із заявою до Курненської сільської ради про надання дозволу на приватизацію 2-кімнатної квартири N 1 в с. Молодіжне Червоноармійського району Житомирської області. Рішенням від 22 березня 2013 року N 9 виконавчий комітет Курненської сільської ради Червоноармійського району відмовив у приватизації квартири з тих підстав, що відсутні документи, які підтверджують постійне проживання в квартирі (згідно з матеріалами справи позивачі зареєстровані та постійно проживають за іншими адресами). При цьому суд керувався Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у приватну власність громадян, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року N 56 (з наступними змінами та доповненнями), Законом України «Про житловий фонд соціального призначення», постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2008 року N 682 «Деякі питання реалізації Закону України «Про житловий фонд соціального призначення», а також ЖК УРСР щодо підстав набуття права користування та власності на спірну квартиру.

Також з надісланих для узагальнення матеріалів та рішень місцевих судів вбачається, що у значній кількості випадків у спорах цієї категорії місцеві суди відмовляють у задоволенні позовних вимог про надання права на приватизацію житла з тих підстав, що позивачами не надано належних доказів, якими вони обґрунтовують свої вимоги, або позов подано до неналежного відповідача.

Так, рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 01 жовтня 2013 року у справі N 362/1100/13 за позовом У. В. О., У. В. В., П. В. В. до Путрівської сільської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: М. А. О., М. Я. А., про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, за позовом М. А. О., М. Я. А. до Путрівської сільської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: У. В. О., У. В. В., П. В. В., про визнання права власності на житловий будинок — відмовлено повністю, оскільки на час приватизації спірного будинку, він належав до державного житлового фонду, відповідно, Путрівська сільська рада Васильківського району є неналежним відповідачем у справі, а також те, що ордери від 05 травня 1993 N 3 та від 09 вересня 1993 року N 13 видані на вселення в різні будинки, N 24 та N 9, відповідно, площі яких також різняться, і учасниками судового розгляду не надано суду доказів того, що будинок N 24 та будинок N 9 по цій же вулиці є одним і тим самим будинком.

Проведений аналіз засвідчив, що основними підставами для відмови у приватизації житлових приміщень у гуртожитках їх мешканцями були: відсутність у мешканця гуртожитку законних підстав для проживання на житловій площі в гуртожитку; подання заяви мешканцем гуртожитку на приватизацію кімнати в гуртожитку, на який не поширюється дія Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».

Так, Б. Н. В. звернувся до Фастівського міськрайоного суду з адміністративним позовом до Виконавчого комітету Фастівської міської ради із проханням визнати дії даного комітету протиправними при винесенні рішення від 20 квітня 2012 року N 98 у частині передачі у гуртожитку N 22 у приватну власність П. А. В. житлової кімнату 346, жилою площею 9,6 кв. м та загальною площею 16,5 кв. м Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач прийняв оскаржуване рішення в той час, як позивач була наймачем кімнати в гуртожитку, у якій повинні бути прописані її неповнолітні діти.

Відповідно до повідомлення від 26 травня 2011 року N 156 ЖЕК Б. Н. В. прописана за адресою_1. Позивач 01 вересня 2009 року уклала з начальником Фастівського ЖЕК договір найму оренди житлового приміщення. За цим договором ЖЕК передав позивачу кімнату N 56 у гуртожитку загальною площею 16,5 кв. м за адресою_2. Договір був оформлений строком до 31 грудня 2013 року. Виконавчим комітетом Фастівської міської ради 2012 року було прийнято рішення N 98 про передачу кімнат за адресою_1 у власність мешканців гуртожитку. Кімнату, в якій позивач проживає за договором найму, зазначеним рішенням було затверджено до передачі у власність П. А. В.

Згідно із відповіддю від 04 грудня 2012 року N 1147 на судовий запит, станом на 03 грудня 2012 року на ім’я П. А. В. зареєстрована кімната N 46 в житловому будинку N 22 за адресою_2 на підставі Свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Фастівської міської ради від 29 червня 2012 року згідно рішення від 20 квітня 2012 року N 98. Судом встановлено, що з 01 серпня 2009 року на момент розгляду справи у суді П. А. В. та П. О. В. за вказаною адресою не проживають.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» сфера дії цього Закону поширюється на громадян, які не мають власного житла, більше п’яти років на законних підставах зареєстровані за місцем проживання у гуртожитках та фактично проживають у них. Згідно з ч. 3 ст. 1 сфера дії цього Закону поширюється на гуртожитки, які є об’єктами права державної та комунальної власності, крім гуртожитків, що перебувають у господарському віданні чи в оперативному управлінні військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до закону, Міністерства освіти України та державних навчальних закладів.

Як вбачається з матеріалів справи, П. А. В. станом на час прийняття оскаржуваного позивачем рішення відповідач проживав у гуртожитку, де був прописаний понад 5 років. Водночас станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення позивачка є такою, що не набула права на приватизацію орендованої у гуртожитку кімнати, так як приписана за іншою адресою та проживає в даному гуртожитку менше ніж 5 років. Таким чином, право позивача не порушене. Отже, постановою Фастівського міськрайонного суду від 28 січня 2013 року N 2-а/381/31/13 відмовлено в задоволенні позову.

Крім того, суди відмовляли в задоволенні позовів щодо приватизації житлових приміщень у гуртожитках, коли це питання не було вирішено у встановленому законом порядку.

У справі N 369/9587/13-ц Києво-Святошинського районного суду Київської області за позовом Б. Д. А. до органу приватизації місцевого самоврядування м. Боярка про визнання відмови у прийнятті рішення щодо надання дозволу на підготовку та оформлення технічної документації для передачі у власність кімнати у гуртожитку в порядку приватизації незаконною.

Рішенням суду від 05 листопада 2013 року в задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що позивачем не вказано підстав позову, а саме, які права позивача були порушені відповідачем в зв’язку зі зверненням його до Боярської міської ради, яка саме відмова органу приватизації є незаконною при наявності звернення його до Боярської міської ради та відповідей на його звернення, суду не доведено.

Наполягаючи на своїх вимогах, позивач надав докази звернення його до Боярської міської ради, але представник відповідача не заперечувала, що позивач має право на приватизацію житла і його звернення до суду є передчасним.

Більше того, позивачем до суду не надано доказів, що йому відмовлено у приватизації, як органом приватизації, так і міською радою м. Боярка.

Тобто позивач не довів тих обставин, на які посилався як на підставу позовних вимог, не надав докази в обґрунтування своїх вимог, не спростував тих обставин, на які посилався представник відповідача в обґрунтування своїх заперечень, що є його обов’язком відповідно до засад змагальності процесу за ст. 10 ЦПК. При цьому суд створив всі умови для змагального процесу, роз’яснював позивачу його права та обов’язки.

У зв’язку із неналежним виконанням своїх обов’язків органами приватизації та неузгодженостями, які мають місце у роботі державних органів у питаннях забезпечення приватизації державного та комунального житлового фонду, виникають ситуації, які перешкоджають громадянам належним чином реалізувати гарантоване їм Конституцією України право на житло. При вирішенні спорів у подібних випадках місцевими судами також іноді допускались помилки.

Так, рішенням апеляційного суду Херсонської області від 07 листопада 2013 року (справа N 22-ц/791/3586/2013) було скасовано рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 28 січня 2013 року, яким ДП «Херсонський морський торговельний порт» було зобов’язано здійснити приватизацію кімнати у квартирі спільного заселення та оформити документи про передачу вказаної кімнати у власність позивача. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд посилався на те, що будинок, у якому мешкає позивач, є житловим і перебуває на балансі відповідача. На ДП «Херсонський морський торговельний порт» діє орган приватизації. Розроблено та діє відповідне положення, що регламентує його діяльність. Однак ДП «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України 16 серпня 2006 року відповідачу відмовлено у наданні спеціальних бланків для видачі свідоцтв про право власності, які є бланками суворої звітності. Відсутність таких бланків позбавляє відповідача права на вчинення дій з приватизації квартири.

Тому висновок суду першої інстанції про задоволення позову є помилковим. За касаційною скаргою позивача рішення суду апеляційної інстанції було скасовано та справу направлено на новий апеляційний розгляд. У своїй ухвалі касаційний суд відзначив, що житловий будинок, у якому мешкає позивач, знаходиться на балансі ДП «Херсонський морський торговельний порт». Реєстраційним посвідченням підтверджується, що цей будинок не зареєстрований як гуртожиток і він не відноситься до кола об’єктів нерухомого майна, які не підлягають приватизації. На підприємстві створено і діє орган приватизації. Апеляційний суд при ухваленні рішення не врахував, що відповідач вправі вчинити необхідні дії для приватизації квартири, внаслідок яких позивачу відповідним державним органом буде видане свідоцтво про право власності. При новому розгляді апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції та зобов’язав відповідача вчинити дії, передбачені Положенням про орган приватизації державного житлового фонду ДП «Херсонський морський торговельний порт» для вирішення питання щодо приватизації позивачкою кімнати у квартирі спільного заселення з оформленням документів, необхідних для отримання свідоцтва про право власності у відповідному державному органі.

Виявлено випадки відмови адміністрацією підприємств у приватизації житла громадянам з підстав відсутності відповідного механізму здійснення приватизації, що також суперечить вимогам закону.

Так, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 16 квітня 2013 року у справі N 310/2624/13-ц за позовом Н. В. Г., Н. М. П. до ПАТ «УКРТРАНСГАЗ» про визнання незаконною відмову у приватизації, позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконною відмову ПАТ «УКРТРАНСГАЗ» в особі філії «УМГ «ДОНБАСТРАНСГАЗ» в приватизації на користь позивачів спірної квартири з господарськими приміщеннями і спорудами. Зобов’язано ПАТ «УКРТРАНСГАЗ» в особі філії «УМГ «ДОНБАСТРАНСГАЗ» передати в законному порядку до комунальної власності Новопетрівської сільської ради для подальшої приватизації спірну квартиру з господарськими приміщеннями і спорудами. В задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Позивачі посилалися на те, що з 29 серпня 1986 року постійно мешкають у квартирі N 2 за адресою_1. Вказане житло на праві власності належить державному підприємству ДК «Укртрансгаз» НАК «Нафтогаз України», яка з 27 грудня 2012 року реорганізована в ПАТ «УКРТРАНСГАЗ». Житло знаходиться на балансі філії УМГ «ДОНБАСТРАНСГАЗ» і використовується для проживання оператора ГРС, але статусу службового не має.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що передбачена ст. 7 Закону України «Про трубопровідний транспорт» (в редакції на момент розгляду справи) заборона відчуження основних фондів державних підприємств, що провадять діяльність з транспортування магістральними трубопроводами і зберігання у підземних газосховищах, до яких відноситься відповідач, відсутня. А відповідно до ст. 47 Конституції України та Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», позивачі мають право на участь в приватизації житлового приміщення, в якому вони проживають. Хоча відповідним міністерством досі не розроблено порядок приватизації житла підприємства або передачі його до комунальної власності з метою подальшої приватизації громадянами, відповідач все одно просив задовольнити заяву позивача, тим більше, що Новопетрівська сільська рада рішенням виконавчого комітету від 20 жовтня 2011 року надала попередню згоду на прийняття вказаного будинку до комунальної власності.

За таких обставин відсутність порядку приватизації житлового фонду відповідача не є підставою для порушення законних прав позивачів, тому, з урахуванням повного визнання позову відповідачем позовні вимоги в частині визнання незаконною відмови у приватизації квартири підлягають задоволенню.

Але в той же час, відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Тобто рішення з приводу приватизації конкретного житла конкретними особами повинно прийматись відповідним органом, до якого суд не відноситься. Тому суд вважає неприйнятним зазначення у своєму рішенні того, що приватизація вказаного житла повинна здійснюватись саме на користь позивачів — Н. В. Г., Н. М. П. Це рішення повинно бути прийнято відповідним органом з додержанням процедури та за наявності відповідних підстав. З цих підстав у задоволенні позову в частині зобов’язання передати спірну нерухомість в порядку приватизації позивачам відмовлено.

Висновки та пропозиції

У порівнянні із аналізованим періодом незначна кількість справ щодо приватизації державного житлового фонду та гуртожитків, які були розглянуті місцевими загальними та апеляційними судами областей упродовж 2013 — I півріччя 2016 року, може свідчити про те, що на теперішній час спірні питання щодо приватизації державного житлового фонду та приміщень у гуртожитках в основному вирішені.

Водночас, незважаючи на те, що закони України «Про приватизацію державного житлового фонду» та «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» були прийняті досить давно, з проведеного узагальнення вбачається, що проблеми при їх застосуванні все ж виникають. Про це свідчить наявність неоднакової практики розгляду судами відповідної категорії справ. Основними причинами цього є невизначеність окремих понять, що містяться у наведених законах; застаріле житлове законодавство; правова необізнаність громадян та інше.

Положень законів України «Про приватизацію державного житлового фонду» та «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» органи приватизації не завжди дотримуються, про що свідчить наявність звернень громадян до судів з позовними заявами про порушення їх житлових прав.

Часто при розгляді зазначеної категорії справ виникали труднощі у зв’язку із визначенням юрисдикції, втратою документів щодо права користування квартирою / кімнатою у гуртожитку (рішень про надання житлових приміщень в гуртожитках, ордерів) під час передачі гуртожитків у власність територіальних громад та при неповній передачі гуртожитків у власність територіальних громад тощо.

Для забезпечення повноцінного функціонування законів України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», «Про приватизацію державного житлового фонду» необхідно привести у відповідність до їх положень норми чинного житлового законодавства. Зокрема, потребує удосконалення чинний ЖК УРСР, адже цей нормативно-правовий акт було прийнято значно раніше, наявні на теперішній час суспільні відносини у зазначеній сфері суттєво трансформувалися, внаслідок чого виникають певні правові колізії та суперечності при застосуванні норм цього Кодексу.

Голова Вищого спеціалізованого
суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ
Б. І. Гулько
Секретар пленуму,
суддя Вищого спеціалізованого
суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ
Д. Д. Луспеник