2017.03.22 № 6-2829цс16 ВСУ: трьох процентів, рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

 22 березня 2017 року

                                       м. Київ

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування трьох процентів річних входить до складу грошового зобов’язання і вважається особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення, та є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Гуменюка В.І.,
суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,

за участю представників ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та Публічного акціонерного товариства «Альтбанк» – ОСОБА_3,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Неос Банк» про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку, відшкодування шкоди та пені за заявою Публічного акціонерного товариства «Альтбанк» (до зміни найменування – Публічне акціонерне товариство «Неос Банк») про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Неос Банк» (далі – ПАТ «Неос Банк»), який змінив назву на Публічне акціонерне товариство «Альтбанк» (далі – ПАТ «Альтбанк»), про стягнення заборгованості за договором банківського рахунку, відшкодування шкоди та пені.

Позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, зазначав, що 16 травня 2011 року він, ОСОБА_1, громадянин Республіки Ємен, прибув до України.

19 травня 2011 року позивач уклав з Публічним акціонерним товариством «Банк Кіпру» (після зміни найменування – ПАТ «Неос Банк») договір банківського рахунку НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив вкладнику поточний рахунок НОМЕР_2 в іноземній валюті – доларах США.

17 червня 2011 року позивач перерахував 227 тис. 970 доларів США на вказаний поточний рахунок, 22 червня 2011 року – 106 тис. 574 доларів США, а всього – 334 тис. 544 доларів США.

Як зазначив ОСОБА_1 у своїй позовній заяві, 1 липня 2011 року він виїхав з України.

Після прибуття на батьківщину він дізнався, що 1 липня 2011 року гроші в розмірі 334 тис. 544 долари США були зняті готівкою невідомими особами у відділенні № 7 ПАТ «Банк Кіпру» на підставі довіреності від 8 червня                  2011 року на ім’я ОСОБА_4, виданої від імені громадянина Ємену ОСОБА_5 (ідентифікаційний код НОМЕР_3), посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6. та зареєстрованої в Єдиному реєстрі довіреностей за НОМЕР_4.

Позивач указує, що відповідач видав його грошові кошти, що знаходилися на поточному банківському рахунку НОМЕР_2, на підставі довіреності, виданої від імені іншої особи.

У зв’язку із зазначеним ОСОБА_1, вважаючи свої права порушеними, просив суд стягнути з відповідача на свою користь: заборгованість за договором банківського рахунку (з урахуванням індексу інфляції) у розмірі 337 тис. 937 доларів США 95 центів, що було еквівалентно  2 млн 700 тис. 124 грн 22 коп.; три проценти річних у розмірі 24 тис. 59 доларів США 67 центів, що було еквівалентно 192 тис. 236 грн 76 коп., пеню в розмірі 176 тис. 437 доларів США 59 центів, що було еквівалентно 1 млн 409 тис. 736 грн 34 коп.; усього – 538 тис. 435 доларів США 21 цент, що було еквівалентно 4 млн 302 тис. 97 грн  32 коп., а також моральну шкоду в розмірі 300 тис. грн.

Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 10 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовив.

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 16 березня 2016 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 10 грудня 2014 року скасував та ухвалив нове, яким позов задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Неос Банк» на користь ОСОБА_1 (ОСОБА_1) заборгованість за договором банківського рахунку від  19 травня 2011 року НОМЕР_1 у розмірі 334 тис. 544 доларів США 95 центів, 3 % річних від суми заборгованості за період з 1 липня 2011 року до 21 листопада 2013 року в розмірі 24 тис. 59 доларів США 67 центів, усього – 358 тис. 603 доларів США 67 центів; у решті позову відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 жовтня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін.

У заяві ПАТ «Альтбанк» порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав:

неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пунктів 2.6, 2.7, 2.9 глави 2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України);

невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Альтбанк» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2014 року та 3 червня 2015 року, постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та ПАТ «Альтбанк» – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.

Суди встановили, що 19 травня 2011 року між ПАТ «Банк Кіпру» та ОСОБА_1 було укладено договір банківського рахунку НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив вкладнику поточний рахунок НОМЕР_2 в іноземній валюті – доларах США для обліку коштів і здійснення операцій відповідно до вимог чинного законодавства України та нормативних актів Національного банку України.

На вказаний поточний рахунок 17 та 22 червня 2011 року позивач особисто перерахував грошові кошти на загальну суму 334 тис. 544 доларів США.

У пункті 3.1.3 договору банківського рахунку було передбачено право вкладника видати довіреність іншій особі на здійснення операцій за рахунком (на розпорядження рахунком), оформивши її згідно з вимогами чинного законодавства України.

1 липня 2011 року до банку із заявою про видачу коштів, які знаходились на зазначенму поточному рахунку, звернувся ОСОБА_4, який діяв від імені ОСОБА_5 на підставі довіреності, посвідченої 8 червня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованої в Єдиному реєстрі довіреностей за НОМЕР_4.

Цього ж дня на підставі зазначеної довіреності банк здійснив видаткову операцію шляхом видачі грошових коштів, які знаходились на рахунку вкладника.

Однак зі змісту зазначеної довіреності вбачається, що вона видана від імені ОСОБА_5 (вкладник та позивач – ОСОБА_1).

Крім того, на момент видачі довіреності – 8 червня 2011 року ОСОБА_1 на території України не перебував, що підтверджується копією довідки, виданої Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, яка міститься в матеріалах справи.

Задовольняючи позов частково, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що під час здійснення видаткової операції шляхом видачі грошових коштів, які знаходились на поточному рахунку позивача, на підставі вказаної довіреності банк належним чином не перевірив ні особу довірителя, ні правильності написання прізвища, ні наявності ідентифікаційного коду, що свідчить про порушення працівниками банку правил видачі грошових коштів з рахунку вкладника.

Тому з відповідача підлягала стягненню на користь позивача заборгованість за договором банківського рахунку в розмірі 334 тис. 544 долари США 95 центів, а також три проценти річних від простроченої до видачі суми за період з 1 липня 2011 року до 21 листопада 2013 року в розмірі 24 тис. 59 доларів США 67 центів. Суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли висновку, що саме з дня зняття грошових коштів з поточного рахунку неуповноваженою особою (1 липня 2011 року) слід нараховувати три проценти річних на підставі статті 625 ЦК України.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2014 року, наданою заявником для порівняння, було залишено без змін рішення суду апеляційної інстанції, в якому зазначено, що з наявних копій довіреності та договору-анкети не можна зробити однозначний висновок про відмінність підписів. Інші дані, що могли б викликати підозру у працівника банку щодо відсутності повноважень у представника позивача, у матеріалах справи були відсутні.

У наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 червня 2015 року вказано, що позивач звернувся до банку 13 лютого 2014 року із заявою про видачу його депозитного вкладу саме 17 лютого, однак кошти отримав 21 лютого 2014 року в день його звернення до каси банку.

Таким чином, правові висновки суду касаційної інстанції в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2014 року та 3 червня 2015 року, наданих заявником для порівняння, та в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, ґрунтуються на різних фактичних обставинах справ, установлених судами.

Проте в наданій для порівняння постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року зазначено, що стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України передбачає нарахування процентів та індексу інфляції на суму боргу за весь час прострочення з моменту вимоги кредитора про повернення вкладу. Оскільки суди не встановили, коли саме позивач звернувся до банку про повернення банківського вкладу та з якого саме моменту підлягають нарахуванню проценти та індекс інфляції на суму боргу на підставі статті 625 ЦК України, то судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення вимог про стягнення грошових сум на підставі цієї норми скасували та передали справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини другої статті 625 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого.

Згідно із частиною першою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Відповідно до частини третьої статті 1068 ЦК України банк зобов’язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування трьох процентів річних входить до складу грошового зобов’язання і вважається особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення, та є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Суди встановили, що 19 травня 2011 року між ПАТ «Банк Кіпру» та ОСОБА_1 було укладено договір банківського рахунку НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив вкладникові поточний рахунок НОМЕР_2 в іноземній валюті – доларах США. 1 липня  2011 року на підставі довіреності, виданої не вкладником, а іншою особою, банк здійснив видаткову операцію шляхом видачі грошових коштів, які знаходились на поточному рахунку вкладника. У матеріалах справи відсутні докази того, що й ОСОБА_1 липня 2011 року також звернувся до банку з вимогою повернути грошові кошти, які знаходилися на його поточному рахунку. Наявні лише звернення представника ОСОБА_1 до Голови Правління ПАТ «Банк Кіпру» від 12 червня та 9 липня 2012 року щодо, зокрема, повернення позивачеві грошових коштів, які знаходилися на його поточному рахунку.

Таким чином, оскільки суди не встановили, коли саме ОСОБА_1 чи уповноважена ним особа звернулися до банку про повернення грошових коштів, які знаходилися на поточному рахунку НОМЕР_2, та з якого саме моменту підлягають нарахуванню проценти на суму боргу на підставі статті 625 ЦК України, то суд дійшов до передчасного висновку про задоволення позовних вимог у частині стягнення грошових сум з 1 липня 2011 року (дати зняття грошових коштів з поточного рахунку неуповноваженою особою) на підставі статті 625 цього Кодексу, оскільки зазначена стаття передбачає нарахування процентів на суму боргу за весь час прострочення з моменту вимоги кредитора про повернення грошових коштів.

При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні.

Натомість у справі, рішення в якій переглядаються, суд постановив зобов’язати ПАТ «Неос Банк» видати вкладнику грошові кошти, визначені як три проценти річних за статтею 625 ЦК України, виключно в іноземній валюті – доларах США.

Таким чином, суд неправильно застосував норми частини другої статті 625 ЦК України, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми і вирішення спору в цій частині позовних вимог та проведення відповідних розрахунків, а тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення вимог про стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву Публічного акціонерного товариства «Альтбанк» задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року в частині вирішення вимог про стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Судді