20201216 ВС № 182/7347/18: виселення, ЖК УРСР, цивільний кодекс

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,

Постанова

Іменем України

16 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 182/7347/18

провадження № 61-19252св19

Застосовуючи до регулювання до спірних правовідносин положення ст. 116 ЖК Української РСР, та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди не звернули увагу на те, що позовні вимоги обґрунтовані не тільки тим, що відповідачі систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим їх спільне проживання з позивачем у спірному житловому приміщенні, а й посилаючись на те, що він як власник майна відповідно до ст. 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у користуванні його власністю, зокрема вимагати виселення відповідачів, яким він надав право користування зазначеним житловим приміщенням тимчасово.

Отже, з огляду на підстави заявленого позову, застосуванню підлягають положення ст. 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — Ступак О. В.,

суддів : Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач — ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року у складі судді Рибакової В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 09 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником житлового будинку АДРЕСА_1 ,1/2 частина якого належить йому на підставі договору дарування, посвідченого 09червня 1970 року Першою нікопольською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого у реєстрі за № 2-1342, інша 1/2 частина — на підставі договору дарування, посвідченого

19 грудня 1995 року Першою нікопольською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого у реєстрі за № 2-3286.

У будинку зареєстрований лише він. Крім нього, у зазначеному будинку без реєстрації з 1996 року фактичнопроживають його сестра — ОСОБА_3 та племінниця — ОСОБА_2 . На момент їх вселення він постійно працював тапроживав уРосійській Федерації, а сестра з племінницею погодилися на час його відсутності доглядатиза домоволодінням. В останні роки перед поверненням до України він просив відповідачів покинутиналежне йому житло,але вони відмовилися.

З 2017 року він постійно проживає у спірному домоволодінні, жодної домовленості між ним та відповідачами щодо користування будинком не існує. Відповідачі проживають у будинку проти його волі, систематично порушують правила співжиття, що негативно впливає на нього, як на людину похилого віку, оскільки він потребує спокою. Спільне проживання з відповідачами в одному будинку є неможливим і з огляду на те, що ОСОБА_3 тривалий час тримає приблизно десять собак, які проживають у будинку, за ними не доглядає, чим порушує санітарні та гігієнічні норми.Крім того, відповідачі постійно вчиняють скандали, принижують його перед сусідами. З приводу влаштування відповідачами дебошів, бійок та руйнування належного йому майна, він неодноразово звертався до органів поліції.

ОСОБА_3 має на праві власності квартиру, щознаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , у якій зареєстроване їх з ОСОБА_4 місце проживання, а тому їх виселення з належного йому будинку не становитиме для відповідачів надмірного тягаря.

Відповідачі не беруть участі в утриманнібудинку, його ремонті таоплаті комунальних послуг, чим завдають йому значних матеріальних збитків. Присутність сторонніх осіб у належному йому будинку порушує право приватної власності та перешкоджає йому користуватися та вільно розпоряджатися належним йому майном.

Посилаючись на наведене, позивач просив усунути перешкоди у здійсненні ним права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , шляхом виселення з нього ОСОБА_2 , ОСОБА_3 без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанції

Заочним рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів, що відповідачі з 1996 року без його згоди проживають у належному йому будинку, та самоправно зайняли спірне житлове приміщення. У матеріалах справи також відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що відповідачі ображають позивача чи погрожують йому, пошкодили майно позивача чи систематично порушують правила співжиття, що робить неможливим їх проживання з ним в одному будинку, як і докази того, що до відповідачів застосовувалися будь-які заходи запобігання чи громадського впливу, як підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 116 Житлового кодексу Української РСР (далі — ЖК Української РСР).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.

Узагальнені доводи касаційних скарг та аргументів інших учасників справи

У жовтні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1 , у якій він просив скасувати заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року, та ухвалити нове судове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що відмовляючи у задоволенні його вимог про усунення перешкод у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення, суди не надали оцінки відсутності між ним та відповідачами будь-яких письмово закріплених домовленостей щодо користування належним йому житловим будинком, зокрема договорів оренди, зберігання, безоплатного користування тощо. Суди не урахували, що він як власник житлового будинку відповідно до положень статті 392 ЦК України має право вимагати усунення будь-яких перешкод у користуванні належним йому на праві власності житловим будинком, а тому навіть сам факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у будинку без його згоди, свідчить про порушення його права власності на належне йому нерухоме майно та створення перешкод у вільному користуванні належним йому будинком на свій розсуд, а отже є безумовною підставою для їх виселення, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 07 березня 2018 року № 677/1656/15-ц, від 31 жовтня 2018 року

у справі № 404/5252/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 360/1232/16-ц.

Відмовляючи у задоволенні його вимог суди попередніх інстанцій аргументували свої висновки недоведеністю ним самовільного зайняття відповідачами житлового будинку, систематичного порушенням ними правил співжиття, неможливості спільного з ними проживання та застосування до них заходів впливу, що не є безумовною підставою для відмови у задоволенні його позовних вимог, оскільки судами не було ураховано його визначального права, як власника житла, вимагати усунення будь-яких порушень його права власності, у тому числі й виселення відповідачів, які за відсутності будь-яких правових підстав та домовленостей щодо постійного проживання у вказаному житловому приміщенні, за наявності у них власного житла відмовляються виселятися після повернення його на постійне місце проживання. При цьому судами не було ураховано правовий висновок Верховного Суду України від 16 листопада

2016 року у справі № 6-709цс16, відповідно до якого при вирішенні зазначеного спору, не має значення ким саме спричинено порушення права власника та з яких підстав.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, щоОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 ,1/2 частина якого належить йому на підставі договору дарування, посвідченого 09червня 1970 року Першою Нікопольською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого у реєстрі за № 2-1342, інша 1/2 частина — на підставі договору дарування, посвідченого

19 грудня 1995 року Першою Нікопольською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого у реєстрі за № 2-3286.

Згідно з довідкою виконавчого комітету Червоногригорівської селищної ради Нікопольського району Дніпропетровської області від 18 вересня 2018 року

вих. № 1946, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований лише ОСОБА_1 , 1946 року народження.

Згідно з відомостями відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Управління ДМС України в Запорізькій області, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстровані за адресою:

АДРЕСА_3 .

З актапро підтвердження факту проживання від 24 вересня 2018 року, складеного за підписом секретаря Червоногригорівської селищної ради Науменко В.А., убачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не зареєстровані, але дійсно проживають за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 періодично проходить лікування у психіатричній лікарні м. Запоріжжя.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав — це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майно.

ОСОБА_6 обгрунтовував позовні вимоги про усунення перешкод у здійсненні ним права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , шляхом виселення з нього ОСОБА_2 , ОСОБА_3 без надання іншого житлового приміщення тим, що між ним та відповідачами існувала домовленість про тимчасове проживання відповідачів у будинку на час його проживання за кордоном, з метою догляду за домоволодінням, однак після його повернення на постійне місце проживання в Україну, відповідачі відмовляються звільнити належний йому на праві власності житловий будинок та переїхати на своє постійне місце проживання, чим створюють незручності та перешкоди у користуванні належним йому майном.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суди першої інстанції виходили з недоведеності позивачем правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень частин першої, третьої статті 116 ЖК України, якими позивач обгрунтовував заявлені вимоги.

Колегія суддів колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не може погодитися із таким висновком судів.

Суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обгрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та при вирішенні справи застосовує ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обгрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, якою нормою матеріального права потрібно керуватися для вирішення спору.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У даній справі спір виник між власником житлового будинку, який є одночасно і його користувачем, та особами, які не зареєстровані у ньому, але тимчасово користуються зазначеним нерухомим майном за попередньою домовленістю з власником про управління житлом на час його відсутності, у звязку з тимчасовим його проживанням за кордоном.

У спірних правовідносинах права позивача, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі — Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Встановлені судами обставини свідчать про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вселилися та набули права користування житловим будинком, що належить на праві власності ОСОБА_1 тимчасово, підтвердженням чого є той факт, що відповідачі не змінювали зареєстроване їх постійне місце проживання, та відсутність будь-яких документальних підтверджень правових підстав постійного користування спірним житловим приміщенням, зокрема договорів оренди, безоплатного користування тощо.

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не є членами сім`ї позивача, а тому на них не розповсюджуються положення статті 156 ЖК Української РСР, якою визначені права членів сім`ї власника житлового будинку.

Застосовуючи до регулювання до спірних правовідносин положення статті 116 ЖК Української РСР, та відмовляючи у задоволенні позовних вимог

ОСОБА_1 , суди не звернули увагу на те, що він обгрунтовував позовні вимоги не тільки тим, що вони систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим їх спільне проживання з позивачем у спірному житловому приміщенні, а й посилаючись на те, що він як власник майна відповідно до статті 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у користуванні його власністю, зокрема вимагати виселення відповідачів, яким він надав право користування зазначеним житловим приміщенням тимчасово, на період його проживання за межами України.

З огляду на підстави заявленого позову, застосуванню підлягають положення статей 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України (правовий висновок, викладений Верховним Судом у постанові

від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

Статтею 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до пункту 4 частини першої зазначеної норми, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Установивши, що ОСОБА_1 , як власник житлового будинку АДРЕСА_1 , категорично заперечує проти проживання у ньому відповідачів, які за його згоди вселилися у спірне житлове приміщення на період його проживання за кордоном, тобто тимчасово, тоді як обставини, які надавали їм право на проживання у зазначеному житловому приміщенні припинилися з поверненням ОСОБА_1 на постійне місце проживання до України, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про необгрунтованість заявлених позивачем вимог про усунення йому перешкод у користуванні житловим будинком, шляхом виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення.

Оцінюючи виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з житлового будинку АДРЕСА_1 , на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, Верховний Суд вважає, що припинення права користування відповідачами спірним житлом шляхом їх виселення відповідає такому критерію, оскільки: по-перше, між сторонами існувала домовленість з приводу тимчасового проживання відповідачів у житловому будинку АДРЕСА_1 , по-друге, відповідачі ОСОБА_7 та ОСОБА_3 забезпечені іншим житлом, зокрема мають постійне зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 , яке належить на праві власності ОСОБА_3 .

У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що: «одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), — усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна».

Зважаючи на те, що сутність негаторного позову полягає в усуненні порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом до суду, з огляду на, що з таким позовом особа може звернутися в будь-який час поки існують правовідносини та правопорушення, посилання судів як на підставу відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , у тому числі і на те, що починаючи з 1996 року він не вчиняв дій щодо усунення перешкод у користуванні майном, є неспроможними.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про скасування оскаржуваних судових рішень судів попередніх інстанцій, з ухваленням у справі нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 09 жовтня 2019 року скасувати, ухвалити у справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщеннями шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, задовольнити.

Усунути ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без надання іншого житлового приміщення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С . О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко