20220202 № 203/1330/20 ВС: нарахування пені та відсотків виконавцемм

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,

Постанова

Іменем України

02 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 203/1330/20

провадження № 61-8410св21

Відповідно до частин десятої та одинадцятої статті 265 ЦПК України суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.

Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), який здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VII цього Кодексу.

Як зазначено в частинах одинадцятій та дванадцятій статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі. До закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.

Місцевий суд вказував у резолютивній частині рішення, що до моменту виконання цього рішення на суму основного боргу нараховувати за методом факт/факт пеню за відсотковою ставкою 0,5% в день і проценти на рівні облікової ставки Національного банку України плюс три відсотка річних, розрахувавши остаточну суму всіх видів відсотків і пені, що підлягає виплаті ОСОБА_1 за правилами обчислення простих точних процентів, однак не врахував приписи частини десятої статті 265 ЦПК України, якою передбачено можливість нарахування або відсотків, або пені.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — Грушицького А. І.,

суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука 0. С.,

учасники справи:

позивач — ОСОБА_1 ,

відповідач — ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року під головуванням судді Колесніченко О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, та з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики від 30 жовтня 2015 року в сумі 4 635 080 грн, а також неустойку (штраф, пеню) в сумі 37 205 061,40 грн, проценти у порядку статті 1048 ЦК України — 355 453,96 грн, суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення — 1 114 428,48 грн та три проценти річних від простроченої суми — 611 449,33 грн, а всього 43 921 563,17 грн.

В обґрунтування позову зазначив про укладення 30 жовтня 2015 року нотаріально посвідченого договору, на умовах якого, позивач позичив відповідачу 4 835 080 грн.

Відповідач впродовж 2016-2017 років повернула лише 200 000 гривень, які за досягнутою домовленістю позивач, ідучи на поступки відповідачу, зарахував на погашення основної суми боргу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Кіровський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 21 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задовольнив частково.

Стягнув на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 :

7 048 334, 40 грн — основного боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення;

3 595 931,35 грн — процентів за користування позикою;

14 183 344,80 грн — пені;

611 449, 33 грн — три проценти річних від простроченої суми,

а разом — 25 439 059,88 грн.

Місцевий суд також вказав, що до моменту виконання цього рішення на суму основного боргу нараховувати за методом факт/факт пеню за відсотковою ставкою 0,5 % в день і проценти на рівні облікової ставки Національного банку України плюс три відсотка річних, розрахувавши остаточну суму всіх видів відсотків і пені, що підлягає виплаті ОСОБА_1 , за правилами обчислення простих точних процентів.

В іншій частині позовних вимог відмовив, вирішив питання розподілу судових витрат.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 21 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року без змін.

Місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з обґрунтованості позовних вимог.

Суди вказували, що з умов укладеного між сторонами договору позики встановлено, що грошові кошти позикодавець передав позичальнику до підписання договору, чим спростовуються твердження відповідача про безгрошовість договору позики.

Крім того суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого суду щодо розміру сум, стягнутих із відповідача.

Суди також відмовили у застосуванні позовної давності, адже під час розгляду справи було встановлено неодноразові випадки переривання строків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року в якій просила оскаржені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У поданій касаційній скарзі заявник вказує, що висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування позовної давності помилкові, адже жодних грошових коштів, зазначених у розписках вона не повертала, а тому докази, які свідчать про факти переривання перебігу позовної давності відсутні.

В ході розгляду справи ОСОБА_2 двічі заявляла клопотання про проведення судово-технічної експертизи з метою встановити давність написання розписок.

Вперше експертиза не була проведена у зв`язку із тим, що позивач відмовився надавати оригінали розписок, а в другий раз її не було проведено у зв`язку із відмовою суду у її призначенні.

Таким чином обставини переривання позовної давності суди встановили на підставі недопустимих доказів.

Вказує на те, що суд апеляційної інстанції, попри доводи апеляційної скарги, не перевірив розрахунку індексу інфляції, а також відсотків, які були нараховані поза межами строків надання позики — з 30 жовтня 2015 року до 12 червня 2020 року.

Вказані висновки судів попередніх інстанцій суперечать правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).

Аргументом касаційної скарги є також те, що заявником 21 квітня 2021 року подано заяву про відвід головуючого Пищиди М. М. та Ткаченко І. Ю. з тих підстав, що головуючий добре знайомий з приватним нотаріусом, яка посвідчувала договір позики, адже перебуває у друзях в соціальній мережі «Фейсбук», а адвокат Єлькін В. Б. з 2008 року обіймав посаду помічника судді Ткаченко І. Ю. Під час розгляду цієї заяви апеляційним судом було проігноровано клопотання про виклик свідка та витребування доказів при вирішені цього питання.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Кіровського районного суду м. Дніпропетровська.

24 червня 2021 року цивільна справа № 203/1330/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

30 жовтня 2015 року у м. Дніпрі з відома та згоди своєї дружини ОСОБА_1 , передав у власність ОСОБА_2 під її власноручну розписку 4 835 080 грн на умовах укладеного з нею відповідно до статей 1046, 1047 ЦК України договору позики, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В. В. з вчиненням запису в реєстрі за № 2498 (а. с. 39, 40 том 1, а. с. 42, том 2).

За умовами цього договору, відповідач з підтвердженням одержання до підписання договору грошей у всій сумі, взяла на себе зобов`язання позичальника повернути цю позику строком до 29 грудня 2015 року з можливістю виконання частинами за окремою домовленістю сторін, що мала виконати згідно із статтею 526 ЦК України.

Своєчасність виконання зобов`язання за умовами пункту 8 цього договору забезпечене пенею в розмірі 0,5 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

ОСОБА_2 сплатила 50 000 грн 22 квітня 2016 року і по 75 000 грн 04 листопада 2016 року та 16 травня 2017 року, які за досягнутою домовленістю ОСОБА_1 зарахував на погашення сплати основної суми боргу, про що видав відповідні розписки (а. с. 105-107 том 2 ).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво — чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої і другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Договір позики вважається укладеним з моменту здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до актів цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

У постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 640/7558/17 вказано, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Суди встановили, що із тексту договору позики від 30 жовтня 2015 року вбачається, що ОСОБА_2 взяла в борг у ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 4 835 080 грн (п. 1 Договору) строком до 29 грудня 2015 року (п. 2. договору).

Крім того, відповідно до п. 5 договору позичальник, ОСОБА_2 свідчить, що гроші від позикодавця ОСОБА_1 отримала повністю до підписання згаданого договору (а. с. 13 том 1).

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що з договору позики від 30 жовтня 2015 року вбачається факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 вказаної грошової суми до підписання договору, що на думку колегії суддів, засвідчує факт отримання грошових коштів відповідачем у позивача у борг і містить умови їх повернення. Укладений сторонами письмовий договір позики є не лише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику.

Аргументи касаційної скарги про те, що висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування позовної давності помилкові, адже жодних грошових коштів, зазначених у розписках вона не повертала, а тому докази, які свідчать про факт переривання перебігу позовної давності відсутні колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Суди встановили, що 22 квітня 2016 року ОСОБА_2 сплатила позивачу 50 000 грн, 04 листопада 2016 року — 75 000 грн, 16 травня 2017 року — 75 000 грн, які за досягнутою домовленістю ОСОБА_1 зарахував на погашення сплати основної суми боргу, про що видав відповідні розписки.

Вважали, що перебіг позовної давності неодноразово переривався. До суду з позовом позивач звернувся 21 квітня 2020 року, тобто в межах позовної давності.

Колегія суддів зауважує, що за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи — носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Аналіз норм матеріального права щодо інституту позовної давності в сукупності з нормами ЦПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу строку позовної давності, про що Верховний Суд неодноразово зазначав у своїх постановах від 17 вересня 2019 року у справі № 910/14469/18, від 22 жовтня 2019 року у справі № 910/2968/18, від 23 січня 2020 у справі № 916/2128/18 та від 07 вересня 2021 року у справі № 911/2460/18.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 916/2128/18 питання про застосування строку позовної давності лежить у межах процесуальних повноважень судів попередніх інстанцій, а касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам справи.

Щодо аргументів касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, які виявились в тому, що в ході розгляду справи відповідач двічі заявляла клопотання про проведення судово-технічної експертизи з метою встановити давність написання вказаних розписок, однак вперше експертиза не була проведена у зв`язку із тим, що позивач відмовився надавати оригінали розписок, а в другий раз її не було проведено у зв`язку із відмовою суду у її призначенні колегія суддів доходить таких висновків.

З матеріалів справи вбачається, що 24 липня 2020 року ОСОБА_2 звернулась до місцевого суду із клопотанням про призначення технічної експертизи документів, де у прохальній частині ставила такі питання:

1. Чи відповідає давність тексту та підпису ОСОБА_1 в розписках із вказаними в датах від 22 квітня 2016 року, 04 листопада 2016 року та 16 травня 2017 року?

2. Коли складена розписка, видана від імені ОСОБА_1 від 22 квітня 2016 року від 04 листопада 2016 року та від 16 травня 2017 року?

3. Чи в один період часу були виконані тексти, а також цифрові записи сум та дат розписок 22 квітня 2016 року від 04 листопада 2016 року та від 16 травня 2017 року?

Кіровський районний суд м. Дніпропетровська ухвалою від 27 липня 2020 року клопотання ОСОБА_2 задовольнив частково.

Призначив у справі судову технічну експертизу документів, проведення якої доручив експертам Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз. На вирішення поставив наступні питання:

1. Чи відповідає давність тексту та підпису ОСОБА_1 в розписках від 22 квітня 2016 року, 04 листопада 2016 року та 16 травня 2017 року вказаним в них датах складання?

2. Коли складені розписки від імені ОСОБА_1 датовані 22 квітня 2016 року, 04 листопада 2016 року та 16 травня 2017 року?

3. Чи в один період часу були виконані тексти, а також цифрові записи сум та дат розписок від імені ОСОБА_1 від 22 квітня 2016 року, 04 листопада 2016 року та 16 травня 2017 року?

Кіровський районний суд м. Дніпропетровська ухвалою від 26 жовтня 2020 року у задоволенні клопотання судових експертів Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз про надання додаткових матеріалів, необхідних для виконання судово-технічної експертизи документів відмовив у зв`язку з відсутністю згоди власника документів на використання руйнівних методів дослідження під час експертизи, що можуть призвести до зміни первинних властивостей досліджуваних документів або до часткового/повного знищення таких документів.

05 листопада 2020 року на адресу місцевого суду надійшло клопотання про забезпечення доказів шляхом призначення судово-технічної експертизи документів.

Кіровський районний суд м. Дніпропетровська ухвалою від 17 листопада 2020 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2021 року, у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про забезпечення доказів відмовив.

Місцевий суд виходив з того, що ні в своїй заяві, ні у підготовчому засіданні відповідачем, а так само її представником не наведено обставин які давали б підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або подання такого доказу стане неможливим без його забезпечення у формі судового примусу, тобто за ухвалою суду.

Таким чином з матеріалів справи вбачається, що відповідачем було заявлено лише одне клопотання про призначення експертного дослідження, яке не було проведене у зв`язку із ненаданням позивачем згоди на використання руйнівних методів дослідження під час експертизи.

Отже, оскільки відповідач заявляла клопотання про забезпечення доказів, у задоволення якого було відмовлено, колегія суддів відхиляє означений довід касаційної скарги про порушення місцевим судом норм процесуального права.

Щодо доводів касаційної скарги в частині обґрунтованості підстав відводу головуючого та члена колегії суду апеляційної інстанції колегія суддів зазначає таке.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року заяву ОСОБА_2 про відвід судді Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу залишено без задоволення.

Приймаючи вказану ухвалу суд апеляційної інстанції виходив з того, що зазначені заявником обставини не дають підстав для встановлення будь-якої прямої чи побічної зацікавленості суддів Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., в результатах розгляду справи або інших обставин, що викликають сумнів у неупередженості або об`єктивності суддів під час розгляду справи та не вказують на наявність підстав для відводу в порядку статті 36 ЦПК України, в зв`язку з чим апеляційний суд дійшов висновку про необґрунтованість заявленого відводу.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідачем було подано заяву про відвід суддів Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., однак її зміст не вказує на наявність підстав вважати її обґрунтованою, а тому правильним є висновок апеляційного суду, що така заява задоволенню не підлягає. Питання відводу судді вирішувалось судом у встановленому законом порядку.

Наведене не дає підстав суду касаційної інстанції для застосування положень пункту 2 частини першої статті 411 ЦПК України та скасування судового рішення з цих підстав.

Разом із тим колегія суддів приймає доводи касаційної скарги стосовно того, що суд апеляційної інстанції, попри доводи апеляційної скарги, не перевірив розрахунку індексу інфляції, а також відсотків, які були нараховані поза межами строків надання позики — з 30 жовтня 2015 року до 12 червня 2020 року.

З матеріалів справи вбачається, що звернувшись із позовом позивач просив окрім іншого стягнути проценти у порядку статті 1048 ЦК України — в сумі 355 453,96 грн, суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення — 1 114 428,48 грн.

Місцевий суд стягнув 7 048 334, 40 грн — основного боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 3 595 931,35 грн — процентів за користування позикою.

Зі змісту рішення суду першої інстанції вбачається, що сума інфляційних, які підлягають стягненню на користь позивача становить 2 413 254,40 грн (7 048 334,40 — 4 635 080).

Проте колегія суддів не погоджується із таким розрахунком.

Враховуючи, що сума боргу за договором позики від 30 жовтня 2015 року становить 4 835 080 гривень, а ОСОБА_2 сплатила 50 000 грн 22 квітня 2016 року і по 75 000 грн 04 листопада 2016 року та 16 травня 2017 року, обрахування інфляційних втрат в порядку, передбаченому статтею 625 ЦК України повинно проводитись із зменшенням суми боргу на сплачені ОСОБА_2 суми.

Таким чином: за період з 30 грудня 2015 року по 21 квітня 2016 року інфляційне збільшення з суми боргу 4 835 080 грн становить — 244 360,68 грн;

з 22 квітня 2016 року по 03 листопада 2016 року інфляційне збільшення з суми боргу 4 785 080 грн становить — 197 512,40 грн;

з 04 листопада 2016 року по 15 травня 2017 року інфляційне збільшення з суми боргу 4 710 080 грн становить — 364 249,93 грн;

з 16 травня 2017 року по 08 травня 2020 року інфляційне збільшення з суми боргу 4 635 080 грн становить — 1 114 428,48 грн.

Отже загальна сума інфляційного збільшення становить 1 920 551,49 грн (244 360,68 грн + 197 512,40 грн + 364 249,93 грн + 1 114 428,48 грн, а не 2 413 254,40 грн, визначених судом першої інстанції.

Разом із тим із прохальної частини позовної заяви вбачається, що позивач просив стягнути з відповідача інфляційні в сумі 1 114 428,48 грн, а тому враховуючи те, що суд обмежений вимогами диспозитивності цивільно-процесуального судочинства та не може вийти за межі позовних вимог, з відповідача на користь позивача підлягали стягненню інфляційні саме в такому розмірі.

Щодо стягнення процентів за користування позикою, визначених у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України.

Позивач також просив стягнути проценти за користування позикою, які розраховував у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з дня укладення договору — 30 жовтня 2015 року до дати його закінчення — 29 грудня 2015 року.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (третє речення першого абзацу частини першої статті 1048 ЦК України).

Тобто позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов (висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14).

Колегія суддів також звертає увагу на те, що правовідносини стосовно здійснення позикодавцем права на визначену договором плату за користування позикою за час, на який він її надав, та правовідносини щодо здійснення позикодавцем права на проценти внаслідок невиконання позичальником обов`язку повернути кошти до визначеного терміну є різними за змістом.

Як неодноразово зауважувала Велика Палата Верховного Суду, термін «користування чужими грошовими коштами» (стаття 536 ЦК України) використовується у двох ситуаціях: 1) одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу; 2) прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Законодавство встановило наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (стаття 1048 ЦК України), так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (стаття 625 ЦК України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 38) і від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 (пункти 6.20-6.24)).

Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53-54, 90-91)).

З огляду на вказане позивач, на підставі частини першої статті 1048 ЦК України, мав право нарахувати проценти за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період до настання терміну повернення позики (29 грудня 2015 року).

Позивач здійснив розрахунок розміру процентів на підставі частини першої статті 1048 ЦК України в сумі — 355 543,96 грн.

Місцевий суд обраховував розмір процентів за період з 30 жовтня 2015 року до 21 грудня 2020 року (за межами строку договору позики) та визначив її у грошовому еквіваленті — 3 595 931,35 грн.

Перевіривши розрахунок позивача та суду першої інстанції колегія суддів доходить такого висновку.

Враховуючи те, що договір між сторонами було укладено 30 жовтня 2015 року із строком дії по 29 грудня 2015 року, а відповідач коштів не повернув, позивач має право на одержання від відповідача процентів за 61 день.

Облікова ставка Національного банку України в цей період була на рівні 22 %.

Таким чином розмір процентів, обрахованих на підставі частини першої статті 1048 ЦК України становить 177 771,98 грн.

Крім того з розрахунку заборгованості виконаного позивачем та оскаржених рішень судів попередніх інстанцій вбачається, що позивач заявляв до стягнення пеню в розмірі 37 205 061,40 грн, яку обрахував за період з 30 грудня 2015 року до 08 травня 2020 року.

Місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції обрахував пеню в розмірі 14 183 344,80 грн та визначив період її обрахунку з 20 квітня 2019 року до 21 грудня 2020 року.

Проте колегія суддів не може погодитись з такими розрахунками з огляду на таке.

Як вже згадувалось вище, статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, згідно з вимогами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України, позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судами, відповідно до укладеного договору позики, ОСОБА_2 зобов`язувалась повернути не пізніше 29 грудня 2015 року.

Пунктом 8 вказаного договору сторони погодили, що у разі невиконання грошових зобов`язань, керуючись статтею 549 ЦК України, позичальник повинен повернути позикодавцю неустойку (штраф, пеню) в розмірі 0,5 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Таким чином, з урахуванням вимог статті 258 ЦК України та звернення відповідача із заявою про застосування наслідків спливу позовної давності, а також з урахуванням диспозитивності цивільно-процесуального судочинства, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню пеня за період з 09 травня 2019 року до 08 травня 2020 року у сумі 8 482 196, 40 грн замість 14 183 344,80 грн, стягнутих судом першої інстанції.

Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат, процентів та пені не узгоджуються із нормами цивільного законодавства України, які судами застосовано неправильно.

Відповідно до частин десятої та одинадцятої статті 265 ЦПК України суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.

Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), який здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VII цього Кодексу.

Як зазначено в частинах одинадцятій та дванадцятій статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі. До закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.

Місцевий суд вказував у резолютивній частині рішення, що до моменту виконання цього рішення на суму основного боргу нараховувати за методом факт/факт пеню за відсотковою ставкою 0,5 % в день і проценти на рівні облікової ставки Національного банку України плюс три відсотка річних, розрахувавши остаточну суму всіх видів відсотків і пені, що підлягає виплаті ОСОБА_1 за правилами обчислення простих точних процентів, однак не врахував приписи частини десятої статті 265 ЦПК України, якою передбачено можливість нарахування або відсотків, або пені.

Крім того місцевий суд, з висновками якого передчасно погодився суд апеляційної інстанції, не врахував тієї обставини, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування, а тому його висновок про можливість нараховувати проценти на рівні облікової ставки Національного банку України до моменту виконання рішення помилковий також.

Разом із тим колегія суддів також перевірила розрахунок позивача та суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, про наявність підстав для стягнення з відповідача 3 % річних в сумі 611 449,33 грн.

Верховний Суд вважає означений розрахунок правильним, а тому підстав для зміни рішення, місцевого суду в цій частині не вбачає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З огляду на наведене колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в частині стягнення інфляційних втрат, пені та процентів змінити, зменшивши розмір інфляційних втрат — до 1 114 428 грн, розмір процентів — до 177 771,98 грн, а розмір пені — до 8 482 196, 40 грн.

Також підлягає зміні рішення місцевого суду, залишене без змін постановою суду апеляційної інстанції, в частині зазначення про можливість нарахування процентів на рівні облікової ставки Національного банку України та пені до моменту виконання рішення, шляхом виключення з абзацу третього його резолютивної частини вказаних складових.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи підлягають перерозподілу.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Щодо судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову — на відповідача; 2) у разі відмови в позові — на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову — на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з урахуванням приписів частини десятої статті 141 ЦПК України, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 20 701,30 грн.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2021 року зупинено виконання рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська до закінчення касаційного провадження, а за наслідками касаційного перегляду рішення місцевого суду підлягає зміні, Верховний Суд поновлює його виконання у незміненій та нескасованій частині.

Керуючись статтями 141, 400, 410, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року, залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року, в частині стягнення інфляційних втрат та процентів змінити, зменшивши розмір інфляційних втрат — до 1 114 428 (одного мільйона ста чотирнадцяти тисяч чотириста двадцяти восьми) гривень 48 (сорока восьми) копійок, розмір процентів — до 177 771 (ста семидесяти семи тисяч сімсот сімдесяти однієї) гривні 98 (дев`яноста восьми) копійок і розмір пені до 8 482 196 (восьми мільйонів чотириста вісімдесяти двох тисяч сто дев`яносто шести) гривень 40 (сорока) копійок з наведених у мотивувальній частині цієї постанови підстав.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року, залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року, змінити в частині визначення того, що до моменту виконання на суму основного боргу нараховувати за методом факт/факт пеню за відсотковою ставкою 0,5 % в день і проценти на рівні облікової ставки Національного банку України плюс три відсотка річних, розрахувавши остаточну суму всіх видів відсотків і пені, що підлягає виплаті ОСОБА_1 за правилами обчислення простих точних процентів.

Викласти абзац третій резолютивної частини рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року в наступній редакції «до моменту виконання на суму основного боргу нараховувати за методом факт/факт три відсотки річних, розрахувавши остаточну суму, що підлягає виплаті ОСОБА_1 за правилами обчислення простих точних процентів».

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року, залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року, в частині розподілу судових витрат скасувати та прийняти в цій частині нову постанову.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 20 701 (двадцять тисяч сімсот одну) гривню 30 (тридцять) копійок у відшкодування судових витрат.

В решті рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року, залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року у незміненій та нескасованій частинах.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

Є . В. Петров

О. С. Ткачук