2016.06.29 № 6-1376цс16 ВСУ: землекористувач, захист

067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

29 червня 2016 року

                               м. Київ

 Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право   на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня   1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від  23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від  22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення від 8 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,
  Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,  

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Бориспільського міжрайонного прокурора, який діє в інтересах держави в особі Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Легран – Есетс — Менеджмент», обслуговуючий кооператив «Садівницьке товариство «Ластівка», про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, та за позовом обслуговуючого кооперативу «Садівницьке товариство «Ластівка» до Бориспільської районної державної адміністрації, товариства з обмеженою відповідальністю «Легран – Есетс — Менеджмент», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про скасування розпоряджень, визнання державних актів і договорів купівлі-продажу недійсними та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння за заявою першого заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення апеляційного суду Київської області від 4 серпня 2014 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2013 року Бориспільський міжрайонний прокурор, який діє в інтересах держави в особі Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Легран-Есетс-Менеджмент» (далі – ТОВ «Легран – Есетс — Менеджмент»), обслуговуючий кооператив «Садівницьке товариство «Ластівка» (далі – ОКСТ «Ластівка»), про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння.

На обґрунтування позовних вимог прокурор вказував на те, що у постійному користуванні Дніпровського басейнового управління водних ресурсів перебуває земельна ділянка площею S_4 для обслуговування захисних споруд. Розпорядженням голови Бориспільської РДА НОМЕР_1 від  24 січня 2008 року у власність ОСОБА_3 була передана частина цієї земельної ділянки площею S_1 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Вороньківської сільської ради та 22 лютого 2008 року на ім’я ОСОБА_3 було видано державний акт.

29 березня 2008 року ОСОБА_3 відчужила вищевказану земельну ділянку ТОВ «Легран – Есетс – Менеджмент», на ім’я якого 6 червня 2008 року було видано державний акт.

19 червня 2008 року за договором купівлі-продажу ТОВ «Легран – Есетс – Менеджмент» відчужило земельну ділянку ОСОБА_1 та 23 липня                2008 року на ім’я останньої було видано державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_2.

Розпорядженням голови Бориспільської РДА НОМЕР_3 від 13 березня   2009 року ОСОБА_1 було надано дозвіл на складання технічної документації із землеустрою щодо зміни цільового використання земельної ділянки з ведення особистого селянського господарства на ведення садівництва, а розпорядженням голови Бориспільської РДА НОМЕР_4 від 21 квітня 2009 року була затверджена технічна документація із землеустрою щодо складання державного акта на право власності на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення садівництва.

9 жовтня 2009 року на ім’я ОСОБА_1 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку щодо земельної ділянки площею S_1 з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташовану в адміністративних межах Вороньківської сільської ради, і вказану земельну ділянку було поділено на 14 земельних ділянок та 1 вересня 2011 року на ім’я ОСОБА_1 були видані державні акти на право власності на земельні ділянки НОМЕР_5 щодо земельних ділянок площею S_2  та S_3 з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташованих на території Вороньківської сільської ради.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 3 грудня 2010 року визнано неправомірним та скасовано розпорядження голови Бориспільської РДА НОМЕР_1 від 24 січня 2008 року, визнано державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 22 лютого 2008 року на ім’я ОСОБА_3, договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 29 березня 2008 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Легран – Есетс – Менеджмент», державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 6 червня 2008 року ТОВ «Легран – Есетс – Менеджмент», недійсними.

19 листопада 2011 року за договорами купівлі-продажу ОСОБА_1 продала ОСОБА_2 6 земельних ділянок площею S_3 з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташованих на території Вороньківської сільської ради.

У зв’язку з викладеним, Бориспільський міжрайонний прокурор просив витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Дніпровського басейнового управління водних ресурсів земельні ділянки площею S_2 та S_3 з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташовані на території Вороньківської сільської ради, та витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельні ділянки площею S_3, розташовані на території Вороньківської сільської ради.

У січні 2014 року ОКСТ «Ластівка» звернулося до суду з позовом до Бориспільської РДА, ТОВ «Легран – Есетс – Менеджмент», ОСОБА_1, ОСОБА_2  про скасування розпоряджень, визнання державних актів і договорів купівлі-продажу недійсними та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що 29 березня 2010 року Дніпровське басейнове управління водних ресурсів уклало з ним договір про встановлення сервітуту земельних ділянок, розташованих на території Вороньківської сільської ради, однак на ці земельні ділянки накладаються земельні ділянки, що перебувають у власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від   30 січня 2014 року вказані позови об’єднано в одне провадження.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 квітня 2014 року позов Бориспільського міжрайонного прокурора, який діє в інтересах держави в особі Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, задоволено. Витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь Дніпровського басейнового управління водних ресурсів земельні ділянки площею S_2 кадастровий номер НОМЕР_6, площею S_2 кадастровий номер НОМЕР_7, площею S_2  кадастровий номер НОМЕР_8, площею S_3 кадастровий номер НОМЕР_9, площею S_3 кадастровий номер НОМЕР_10, площею S_3 кадастровий номер НОМЕР_11, площею S_3 кадастровий номер НОМЕР_12 та площею S_3 кадастровий номер НОМЕР_13 з цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташовані в межах Вороньківської сільської ради. Витребувано з володіння ОСОБА_2 на користь Дніпровського басейнового управління водних ресурсів земельні ділянки площею S_3 кадастровий номер НОМЕР_14, площею S_3 кадастровий номер НОМЕР_15, площею S_3 кадастровий номер НОМЕР_16, площею S_3 кадастровий номер НОМЕР_17, площею S_3 кадастровий номер НОМЕР_18 та площею S_3 кадастровий номер НОМЕР_19 з цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташовані в межах Вороньківської сільської ради. В позові ОКСТ «Ластівка» відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 4 серпня 2014 року рішення місцевого суду в частині задоволення позову Бориспільського міжрайонного прокурора, який діє в інтересах держави в особі Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові, а в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року касаційні скарги заступника прокурора Київської області та ОКСТ «Ластівка» відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві перший заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме статей 330, 387, 388 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – Сахно Н.В. на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що у постійному користуванні Дніпровського басейнового управління водних ресурсів перебувала земельна ділянка площею S_4 для обслуговування захисних споруд.

Розпорядженням голови Бориспільської РДА НОМЕР_1 від 24 січня   2008 року у власність ОСОБА_3 була передана частина цієї земельної ділянки площею S_1 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

22 лютого 2008 року на ім’я ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею S_1 НОМЕР_20 з кадастровим номером НОМЕР_21 з цільовим призначенням – для ведення особистого селянського господарства.

29 березня 2008 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 відчужила вказану земельну ділянку у власність ТОВ «Легран – Есетс – Менеджмент».

6 червня 2008 року ТОВ «Легран – Есетс – Менеджмент» було видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею S_1 НОМЕР_22 з кадастровим номером НОМЕР_21 з цільовим призначенням для ведення підсобного господарства.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 3 грудня 2010 року було визнано неправомірним та скасовано розпорядження голови Бориспільської РДА НОМЕР_1 від 24 січня 2008 року, було визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_20, виданий 22 лютого 2008 року на ім’я ОСОБА_3, було визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 29 березня 2008 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Легран – Есетс – Менеджмент», було визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_22, виданий 6 червня 2008 року ТОВ «Легран – Есетс – Менеджмент».

19 листопада 2011 року за договорами купівлі-продажу ОСОБА_1 продала ОСОБА_2 6 земельних ділянок площею S_3 з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташованих на території Вороньківської сільської ради.

Задовольняючи позовні вимоги прокурора та відмовляючи у позові ОКСТ «Ластівка» суд першої інстанції виходив із того, що оскільки у постійному користуванні Дніпровського басейнового управління водних ресурсів перебуває земельна ділянка площею S_4  для обслуговування захисних споруд, а тому ураховуючи положення статей 396, 387 та 388 ЦК України, Дніпровське басейнове управління водних ресурсів має право на витребування майна, яке перебуває у його постійному користуванні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову Бориспільського міжрайонного прокурора та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що стаття 387 ЦК України наділяє правом такого витребування майна виключно його власника, в той же час, як було встановлено судом, Дніпровське басейнове управління водних ресурсів не є і ніколи не було власником спірних земельних ділянок, маючи їх лише у користуванні.

Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що статтею 396 ЦК України встановлено, що особа яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача, а тому позивач з часу відкриття спадщини набув речові права на успадковану квартиру – право володіння та право користування нею, і відповідно, право на захист цих прав. Право розпорядження зазначеною квартирою виникає у позивача з часу державної реєстрації його права власності.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2015 року суд касаційної інстанції, погоджуючись із судами попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог прокурора Черкаського району Черкаської області в інтересах держави в особі ДП «Черкаське лісове господарство», виходив із того, що незаконність вилучення спірної земельної ділянки встановлена рішеннями Черкаського районного суду від 10 липня 2014 року та апеляційного суду Черкаської області від 2 листопада 2014 року, а тому обґрунтованим є висновок, що спірне майно підлягає витребуванню в порядку частини першої статті 388 ЦК України від останнього власника.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що Державне підприємство є належним землекористувачем спірної земельної ділянки, рішення господарського суду Київської області про припинення права користування земельної ділянки скасовано, у зв’язку з чим обґрунтовано дійшов висновку про витребування земельної ділянки на користь належного землекористувача.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що ДП «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики НАН України» 20 травня 2002 року було видано державний акт на право постійного користування землею. Згідно статті 155 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, а тому суди дійшли вірного висновку про витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 330, 387, 388 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За змістом статей 92, 95 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Згідно до частини третьої статті 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно до вимог частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі.

Як встановлено рішенням Бориспільського міськрайонного суду від          3 грудня 2010 року спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, належить державі і перебувала у користуванні Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, яке не давало своєї згоди на вилучення та відчуження цієї ділянки. Зазначена земельна ділянка не може передаватися громадянам та юридичним особам у власність.  Цим же рішенням суду розпорядження голови Бориспільської районної державної адміністрації про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_3 визнано незаконним та скасовано.

Таким чином, як правильно встановлено судом першої інстанції, спірна земельна ділянка вибула з володіння її законного володільця — Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, поза його волею.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право   на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог Бориспільського міжрайонного прокурора, який діє в інтересах держави в особі Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, і рішення цього суду слід залишити в силі.

Залишаючи в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду від  14 квітня 2014 року, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить також із наступного.

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV  «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від    7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від    23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону – нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об’єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб’єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб’єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб’єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб’єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на таке, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об’єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Крім того, стаття 6 ВК України визначає, що води (водні об’єкти) є виключно власністю Українського народу і надаються тільки у користування.  Згідно зі статтею 4, 89 ВК України, статтями 58,  61 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті, зокрема, прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами. При цьому прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності й у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється, зокрема, розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів.

З огляду на зазначене та з урахуванням положень статей 18, 19, 22 ЗК України прибережні захисні смуги як землі водного фонду за особливостями свого цільового призначення і правового режиму не можуть використовуватися для ведення сільського господарства, в тому числі садівництва.

При цьому зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється в порядку, визначеному законом (стаття 20 ЗК України). Порушення такого порядку має наслідком визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок, відмову в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Судом установлено, що спірні земельні ділянки, про витребування яких прокурор заявив позов, входять до складу земель загальною площею S_4, законне право користування якими має Дніпровське басейнове управління водних ресурсів і які призначені для обслуговування захисних споруд у межах прибережної захисної смуги Канівського водосховища та належать до земель водного фонду. Також установлено, що право користування Дніпровського басейнового управління водних ресурсів на спірні земельні ділянки не припинялося в порядку статті 141 ЗК України, земельна ділянка за правилами статті 149 ЗК України не вилучалася. Так само не було додержано порядку зміни цільового призначення землі згідно зі статтею 20 ЗК України.

З огляду на встановлені судом факти, фактично відбулась неправомірна зміна цільового призначення землі, яка за законом не могла бути передана в приватну власність: без вилучення у Дніпровського басейнового управління водних ресурсів землі водного фонду її частини (у вигляді окремих земельних ділянок) розпорядженнями голови Бориспільської районної державної адміністрації в 2008 році були передані в приватну власність фізичним особам  з указівкою на цільове призначення – для ведення особистого селянського господарства.

 У подальшому у вигляді окремих ділянок земля відчужувалася за договорами купівлі-продажу, змінювалося її цільове призначення і проводився поділ на ділянки меншого розміру, що в кінцевому результаті в справі, рішення в якій переглядаються, призвело до перебування у приватній власності відповідачки ОСОБА_1 8 земельних ділянок, а саме 3 ділянок площею S_2 кожна та 5 ділянок площею S_3 кожна, а також у приватній власності відповідача ОСОБА_2 6 земельних ділянок площею S_3 кожна.

За таких обставин у справі, рішення в якій переглядаються, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою витребування спірних земельних ділянок із володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання – зміни цільового призначення земель водного фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земель водного фонду, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі, що незаконно вибула з такої власності.

Крім того, відповідно до частини першої статті 88, частини другої статті 89 ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності. Ведення садівництва у прибережних захисних смугах навколо водойм – забороняється.

Отже, «суспільним», «публічним» інтересом у вимогах прокурора можна вважати також забезпечення охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдавати шкоди здоров’ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об’єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин та інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод (стаття 95 ВК України).

В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв’язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За правилами статті 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Однак громадяни та юридичні особи за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно одержати у власність лише замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Натомість землі водного фонду можуть передаватися цим суб’єктам тільки на умовах оренди для визначених законом потреб (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, стосовно землі водного фонду закон забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність землю відповідного цільового призначення окремо від дозволеного для передачі об’єкта – замкненої природної водойми загальною площею до 3 га.

Таким чином, юридичні чи фізичні особи, в тому числі й відповідачі, не могли законно набути права приватної власності на спірні земельні ділянки. Натомість вони набули такого права власності в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідачів на землю стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади низки рішень, починаючи з розпорядження голови Бориспільської районної державної адміністрації від 24 січня 2008 року, яке визнане неправомірним і скасоване рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 3 грудня 2010 року, та наступного укладення договорів купівлі-продажу.

Прибережна захисна смуга – частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною, зокрема, для водосховищ – 50 метрів (частина друга статті 88 ВК України, частина друга статті 60 ЗК України).

Указані норми ВК України та ЗК України з подібними правилами або в такій самій редакції діяли і на час виникнення спірних правовідносин, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів у актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідачів відповідає критерію законності:  воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України в зв’язку з порушенням органом державної влади низки вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

З огляду на вищенаведене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об’єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги Канівського водосховища, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення від 8 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справі, рішення в якій переглядаються, судом установлено, що  ОСОБА_1 набула права власності на спірні земельні ділянки згідно з договором купівлі-продажу від 19 червня 2008 року, укладеним між нею як покупцем та ТОВ «Легран-Есетс-Менеджмент» як продавцем. ОСОБА_2 набув права власності на земельні ділянки, придбавши їх у ОСОБА_1 згідно з договорами купівлі-продажу від 19 листопада 2011 року. Суд ухвалив рішення про витребування земельних ділянок із володіння відповідачів  на користь Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, яке не було стороною вказаних договорів купівлі-продажу, при цьому питання про компенсацію ні ОСОБА_1, ні ОСОБА_2 не порушували і суд, відповідно, такого питання не вирішував.

З огляду на зазначене, той факт, що в межах провадження в справі, рішення в якій переглядаються, суд не вирішив питання про компенсацію відповідачам у зв’язку з витребуванням земельної ділянки, не свідчить про порушення принципу «пропорційності» при задоволенні позову, оскільки покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Таким чином, установлені судом під час розгляду справи обставини й факти, з огляду на зміст «суспільного», «публічного» інтересу у вимогах прокурора, не дають підстав для висновку про порушення принципу «пропорційності». Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зважає й на те, що відповідачі протягом часу розгляду справи в судах не посилалися на порушення принципу «пропорційності» в зв’язку з витребуванням земельних ділянок.

За таких обставин результат розгляду судом першої інстанції позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

 Заяву першого заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Рішення апеляційного суду Київської області від 4 серпня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року скасувати, а рішення Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2014 року залишити в силі.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                                        Я.М. Романюк

       

Судді:                                                                                    В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема