2016.04.13 № 6-2467цс15 ВСУ: іпотека, права власності

067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 13 квітня 2016 року                       м. Київ

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується із положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Відтак договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.

Отже, суд дійшов правильного висновку про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування постанови господарського суду від 23 грудня 2010 року як незаконної та про поширення на відповідачку відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, враховуючи, що до неї перейшло право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П.,    
суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г.,
  Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,  
       

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2011 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – Банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зазначало, що 28 липня 2006 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 58 690 швейцарських франків на строк до 28 липня 2027 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором ОСОБА_2 передала в іпотеку Банку квартиру за АДРЕСА_1, згідно з договором іпотеки від 28 липня 2006 року. З грудня 2008 року ОСОБА_2 припинила виконувати свої зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова віл 8 листопада 2010 року позов Банку про стягнення заборгованості було задоволено, відкрито виконавче провадження, проте рішення не виконано у зв’язку із відсутністю у ОСОБА_2 майна, на яке можна звернути стягнення.

Постановою господарського суду Харківської області від 23 грудня 2010 року, яка у подальшому скасована постановою Харківського апеляційного господарського суду від 6 вересня 2011 року, фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) визнано банкрутом.

25 травня 2011 року під час дії постанови про визнання ФОП ОСОБА_2 банкрутом, ліквідатором ОСОБА_3 виключено записи з державних реєстрів про обтяження іпотекою та забороною відчуження спірної квартири та відчужено її ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 25 травня 2011  року, а 1 березня 2012 року Банком отримано листа від КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» про те, що вказана квартира на підставі нотаріально завіреного договору купівлі-продажу від 18 серпня 2011 року належить ОСОБА_1.

Посилаючись на те, що грошові кошти, отримані від продажу предмета іпотеки, ліквідатором Банку не перераховані, рішення суду про стягнення заборгованості від 8 листопада 2010 року не виконано, Банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 26 січня 2015 року позов Банку задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру за АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 у задоволення вимог ПАТ «УкрСиббанк» в межах суми заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 28 липня 2006 року, а саме: 87 266,14 швейцарських франків, пені в сумі 82 624 грн. 10 коп. та 2 823 грн. судових витрат у справі, шляхом проведення прилюдних торгів за ціною, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

         Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 28 квітня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк» відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «УкрСиббанк» задоволено, рішення Апеляційного суду Харківської області від 28 квітня 2015 року скасовано, а рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 26 січня 2015 року залишено в силі.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухваленого у справі рішення суду першої та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку».

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 26 червня 2013 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня, від 26 грудня 2012 року, від 23 жовтня 2013 року, від 28 травня, від 11 червня, від 23 липня та від 12 листопада 2014 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «УкрСиббанк» ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом першим частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі яка переглядається судами встановлено, що 28 липня 2006 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 58 690 швейцарських франків з терміном повернення до 28 липня 2027 року.

З метою забезпечення повного і своєчасного виконання боргових зобов’язань перед банком 28 липня 2006 року між Банком та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, предметом якого є належна останній квартира за АДРЕСА_1.

Пунктом 5.7 кредитного договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником своїх зобов’язань по своєчасному поверненню кредиту та плати за кредит Банк має право стягнути з позичальника  суму боргу, в тому числі шляхом звернення стягнення на предмет  забезпечення.

ОСОБА_2 належним чином грошові зобов’язання перед банком не виконувала, у зв’язку із чим заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 8 листопада 2010 року стягнуто на користь Банку 61 010,63 швейцарських франків у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 28 липня 2006 року. Рішення суду набрало законної сили, але не виконано.

Постановою господарського суду Харківської області від 23 грудня 2010 року ФОП ОСОБА_2 визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено арбітражного керуючого ОСОБА_3, а також скасовано арешти, що накладені на майно боржника та інші обтяження щодо розпорядження майном банкрута.

Встановлено, що у період чинності зазначеної постанови спірна квартира була реалізована в ході проведення ліквідаційної процедури майна банкрута – ФОП ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 25 травня 2011 року, укладеним з ОСОБА_4 (т. 1, а.с. 207), яка 18 серпня 2011 року відчужила її ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 231).

         Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 6 вересня 2011 року постанову господарського суду Харківської області від 23 грудня 2010 року скасовано, провадження у справі про банкрутство ФОП припинено.

Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з частиною другою статті 23 Закону України «Про іпотеку» особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у повному обсязі і на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що на час переходу права власності на вказану квартиру до ОСОБА_4, а потім і до ОСОБА_1 запис про заборону і обтяження квартири іпотекою було виключено із реєстру, а тому відсутні підстави для застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку» до нового власника квартири, який придбав її за відсутності заборони на відчуження та реєстрації предмету іпотеки за іпотекодержателем.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції суд касаційної інстанції погодився з його висновками про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку» та поширення дії вказаної норми при переході права власності на спірну квартиру, яка є предметом іпотеки, до ОСОБА_1.

Разом з тим в наданих ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права судових рішеннях, суд касаційної інстанції за аналогічних обставин дійшов висновку про те, що відчуження майна, переданого в іпотеку, під час ліквідаційної процедури здійснюється в порядку визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон № 2343-XII). У разі примусового продажу заставленого майна, іпотека припиняється, майно втрачає статус іпотечного. Особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження не набуває статусу іпотекодавця.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов’язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов’язання (взаємні права і обов’язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов’язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов’язанням).

Виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов’язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Як убачається з кредитного договору строк його дії – до 26 грудня            2013 року. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 ЦК України).Суди встановили, що строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув, а і на час ухвалення рішення основне зобов’язання боржником не виконане.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права  господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від  1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV).

Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим  постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 року) та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868.

Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Пунктами 74, 75 Порядку держаної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від              17 жовтня 2013 року № 868, передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, що набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.

Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису.

Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України,

яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Відтак договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.

Отже, суд дійшов правильного висновку про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування постанови господарського суду від 23 грудня 2010 року як незаконної та про поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, враховуючи, що до неї перейшло право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки.

Отже у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, правильно застосував норми матеріального права.

Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий

 

 

Н.П. Лященко

 

Судді:                  В.І. Гуменюк

 

 

В.М. Сімоненко
Л.І. Охрімчук

 

 

А.Г. Ярема

 

Я.М. Романюк