2016.07.13 № 13.07.2016 ВСУ: проект землеустрою

Видача дозволу на проект землеустрою, підвідомчість, КАСУ
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 13 липня 2016 року

Становище, яке існувало до видання оспорюваного акта, може бути відновлено застосуванням такого способу захисту порушеного права, як визнання незаконним (недійсним) акта суб’єкта владних повноважень.

Таким чином, справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки, відмовляючи позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для особистого селянського господарства, відповідач здійснював владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Панталієнка П. В., суддів: Волкова О. Ф., Гриціва М. І., Коротких О. А., Кривенди О. В., Маринченка В. Л., Прокопенка О. Б., Терлецького О. О., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держземагентства у Львівській області (далі — ГУ Держземагентства) про визнання дій протиправними, зобов’язання вчинити дії, встановила:

13 травня 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому просила:

— визнати протиправною відмову відповідача у наданні їй дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2 га із земель державної власності на території Лішнянської сільської ради Дрогобицького району Львівської області (далі — Проект);

— зобов’язати відповідача надати дозвіл на розроблення Проекту.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відмова відповідача у наданні дозволу на розроблення Проекту, оформлена листом від 22 квітня 2014 року N 31-13-0,5-3741/2-14, є безпідставною, оскільки немає підстав для відмови, передбачених частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України. Окрім того, позивач як педагогічний працівник, яка працює у сільській місцевості, має право на безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства із земель сільськогосподарського підприємства, що приватизується, або земель запасу чи резервного фонду відповідно до статті 57 Закону України від 23 травня 1991 року N 1060-XII «Про освіту».

Львівський окружний адміністративний суд постановою від 11 липня 2014 року позов задовольнив: визнав протиправною відмову ГУ Держземагентства від 22 квітня 2014 року за N 31-13-0.5-3741/2-14 у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення Проекту; зобов’язав ГУ Держземагентства надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення Проекту.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 лютого 2015 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким частково задовольнив позовні вимоги: визнав протиправною відмову ГУ Держземагентства від 22 квітня 2014 року за N 31-13-0.5-3741/2-14 у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення Проекту; зобов’язав ГУ Держземагентства повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо надання дозволу на розроблення Проекту.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 лютого 2016 року скасував рішення суду апеляційної інстанції, провадження у справі закрив.

Ухвалюючи таке рішення, суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС) спір, що виник між сторонами, повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства.

15 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали касаційного суду від 2 лютого 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 КАС. У заяві просить скасувати рішення суду касаційної інстанції, а справу передати на розгляд до Вищого адміністративного суду України.

На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 31 січня 2013 року та 9 червня 2015 року (справи NN К/9991/45135/12, К/800/31964/13 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Колегія суддів не може брати до уваги ухвалу суду касаційної інстанції від 9 червня 2015 року, оскільки нею скасовано рішення судів попередніх інстанцій, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

У рішенні від 31 січня 2013 року суд касаційної інстанції погодився із висновком апеляційного суду про відмову в позові з огляду на те, що суди встановили, що позивачі подали клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою про відведення земельних ділянок та передачу їх у власність, на які вже наданий дозвіл на розробку документації, подані клопотання були розглянуті з наданням відповідної відповіді.

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Конституційний Суд України в Рішенні від 1 квітня 2010 року N 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 КАС розтлумачив, що поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Ухвалюючи оспорюване рішення, суд касаційної інстанції виходив із того, що предметом спору у цій справі є законність рішення органу влади про передачу у користування земельної ділянки, а тому спір, що виник між сторонами, повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Водночас, вимоги позивача стосуються перевірки правомірності відмови відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. З обставин справи, встановлених судами, не вбачається, що земельну ділянку, стосовно якої виник спір, було передано іншій особі, з якою у позивача виник спір, або що при вирішенні цієї справи порушуються права третіх осіб.

Окрім того, становище, яке існувало до видання оспорюваного акта, може бути відновлено застосуванням такого способу захисту порушеного права, як визнання незаконним (недійсним) акта суб’єкта владних повноважень.

Таким чином, справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки, відмовляючи позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для особистого селянського господарства, відповідач здійснював владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За таких обставин, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, Вищий адміністративний суд України, закриваючи провадження у справі, порушив норми процесуального права щодо встановленої законом юрисдикції судів, а відтак його рішення підлягає скасуванню з передачею справи на розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 241 — 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 лютого 2016 року скасувати, справу передати на розгляд до Вищого адміністративного суду України.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий
П. В. Панталієнко
Судді:
О. Ф. Волков
М. І. Гриців
О. А. Коротких
О. В. Кривенда
В. Л. Маринченко
О. Б. Прокопенко
О. О. Терлецький