2017.05.25 № 5-475кс(15)16 ВСУ: незаконне рішення

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
25 травня 2017 року        
м. Київ
Окрема думка судді:
обмеження у праві на перегляд справи судом найвищої інстанції громадян, які оскаржують судове рішення, ухвалене до 28 березня 2015 року, з мотивів, що наведені в постанові № 5-475кс(15)16, суперечить засадам кримінального провадження, конституційним принципам та гарантіям пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Судова  палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого судді-доповідача   Пошви Б.М.,

суддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Короткевича М.Є., Школярова В.Ф.,

при секретарях:

за участю:

 

Гапон С.А., Тімчинській І.О.,

прокурора Генеральної прокуратури Чупринської Є.М.,

захисника Гайдаша О.В.,

засудженого ОСОБА_1,

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2014 року щодо нього,

у с т а н о в и л а:

Вироком Голосіївського районного суду міста  Києва від 10 жовтня 2013 року ОСОБА_1 засуджено за частиною першою статті    375 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки. На підставі статті 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням із іспитовим строком тривалістю один рік і покладено на нього обов’язок, передбачений пунктом 3 частини першої статті 76 КК.

За вироком суду, ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за те, що він як ІНФОРМАЦІЯ_1 3 квітня  2009 року постановив завідомо неправосудне рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 до Обухівської районної державної адміністрації та Київської обласної державної адміністрації про визнання недійсними їхніх рішень та зобов’язав першу розглянути і погодити, а другу – розглянути і затвердити проекти землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками ДП «Київське лісове господарство», переведення цих земельних ділянок із категорії земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення та передачі земельних ділянок у власність позивачам.

У порядку виконання цього рішення суду Обухівська районна державна адміністрація та Київська обласна державна адміністрація видали відповідні розпорядження «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу у власність громадянам земельних ділянок», внаслідок чого було припинено право постійного користування земельною ділянкою ДП «Київське лісове господарство», а земельні ділянки площею по 0,99 га були передані кожному із позивачів для ведення особистого селянського господарства.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 23 червня 2010 року рішення Обухівського районного суду залишив без змін.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 30 березня 2011 року скасувала зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направила на новий судовий розгляд.

Обухівський районний суд Київської області ухвалою від 17 серпня 2011 року провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки справа не підлягала розгляду в суді у порядку цивільного судочинства.

17 листопада 2010 року суддя ОСОБА_1 постановив ще одне неправосудне рішення у цивільній справі ІНФОРМАЦІЯ_2 за позовом        ОСОБА_11 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки, що знаходяться за адресами: ІНФОРМАЦІЯ_3 та на території промвузла у м. Обухові Київської області. Цим рішенням було скасовано державну реєстрацію державних актів на право постійного користування зазначеними земельними ділянками ІНФОРМАЦІЯ_4 від 19 листопада 1997 року; ІНФОРМАЦІЯ_5 від 9 квітня 1998 року; ІНФОРМАЦІЯ_6  від 9 квітня 1998 року; ІНФОРМАЦІЯ_7 від 20 жовтня   1997 року; ІНФОРМАЦІЯ_8 від 20 жовтня 1997 року.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 5 травня 2011 рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 листопада 2010 року скасував і постановив нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_11 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки.

При ухваленні цього рішення суддя ОСОБА_1 порушив виключну компетенцію органів місцевого самоврядування на здійснення права власності від імені Українського народу на землю у зв’язку з відсутністю рішень про передачу земельних ділянок у власність, протиправно, на порушення вимог статті 213 Цивільного процесуального кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України та статей 120, 123, 152 Земельного кодексу України, визнав право власності за ОСОБА_11 на ці земельні ділянки в м. Обухові та незаконно, на порушення вимог статей 142–144 Земельного кодексу України, скасував державну реєстрацію державних актів на право постійного користування попередніми користувачами.

Апеляційний суд міста Києва ухвалою від 14 січня 2014 року вирок щодо   ОСОБА_1 залишив без змін.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 10 червня 2014 року вирок суду першої та ухвалу апеляційної інстанцій щодо ОСОБА_1 залишила без змін.

20 листопада 2014 року Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Судова палата у кримінальних справах ВСУ) відмовила у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від 10 червня 2014 року щодо нього з підстав, передбачених пунктом 1     частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК).

У заяві засуджений ОСОБА_1 порушує питання про перегляд Верховним Судом України (далі – ВСУ) ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від 10 червня 2014 щодо нього на підставі пункту 2 частини першої статті 445 КПК у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

На його думку, має місце неоднакове застосування норм, які містяться в частинах першій та другій статті 32, статті 34 КПК, щодо визначення територіальної підсудності справ стосовно судді. Так, на час надходження кримінального провадження щодо ОСОБА_1 до Голосіївського районного суду м. Києва останній працював суддею Обухівського районного суду Київської області й кримінальне провадження щодо нього, відповідно до частини першої статті 32 КПК, до Обухівського районного суду Київської області не надходило, а було направлено до Голосіївського районного суду  м. Києва. Це підтверджується ухвалою суду від 8 лютого 2013 року та листом прокуратури Київської області, що свідчить про відсутність ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ про визначення підсудності кримінального провадження щодо нього. При цьому заявник зазначає, що порушення правил підсудності, відповідно до пункту 6 частини другої   статті 412 КПК, є безумовною підставою для скасування судових рішень. Просить скасувати судові рішення та направити справу на новий судовий розгляду до суду касаційної інстанції для визначення підсудності.

 

Як приклад неоднакового правозастосування заявником надано копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2013 року, 13 лютого та 11 березня 2014 року, 24 березня, 25 квітня, 15 листопада, 24 листопада, 29 листопада,   6 грудня і 6 грудня 2016 року та копію постанови ВСУ від 21 січня           2016 року.

Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2013 року суд касаційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання про зміну підсудності, оскільки потреба у зміні підсудності кримінального провадження, в якому учасником або зацікавленою стороною є суддя, виникає лише в разі набуття ним статусу обвинуваченого або потерпілого. Наявність у судді іншого процесуального статусу чи його відсутність, відповідно до вимог частини другої               статті 34 КПК, не може бути підставою для зміни підсудності.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 13 лютого 2014 року, відмовляючи у задоволенні клопотання, зазначив, що питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого вирішується за поданням апеляційної інстанції або за клопотанням сторін чи потерпілого, але після надходження кримінального провадження до суду за правилами територіальної підсудності. Однак, під час розгляду клопотання та доданих матеріалів не вбачається, що матеріали кримінального провадження перебувають у місцевому суді.

Касаційний суд, як убачається зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 березня 2014 року,               24 березня, 25 квітня, 24 листопада, 29 листопада, 6 грудня та 6 грудня     2016 року, зазначив, що питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах різних апеляційних судів вирішується колегією суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ за поданням суду апеляційної інстанції, за клопотанням сторін чи потерпілого, але після надходження кримінального провадження до суду за правилами територіальної підсудності.

Що ж стосується ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2016 року, то суд касаційної інстанції, розглядаючи кримінальне провадження за касаційною скаргою захисника засудженого, дійшов висновку про те, що апеляційним судом не здійснено належну перевірку того, чи дотримався суд першої інстанції правил підсудності, а тому, відповідно до пункту 6 частини другої           статті 412 КПК, є безумовною підставою для скасування судового рішення.

Крім того, у своїх твердженнях засуджений опирається на правову позицію ВСУ, викладену в постанові від 21 січня 2016 року у справі                  № 5-249кс15, про те, що для уможливлення процедури оцінки ВСУ норми права на предмет неоднаковості правозастосування така норма має бути реально застосована судом касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку. Неоднаковість у застосуванні положень норми права нерозривно пов’язана з предметом правозастосування – одна й та сама норма (її положення, припис) одного і того самого закону.

 

Судова палата у кримінальних справах ВСУ заслухала суддю-доповідача, доводи захисника і засудженого про задоволення заяви та доповнення до неї з наведених у них обґрунтувань, пояснення прокурора про відсутність підстав для задоволення заяви, дослідила матеріали справи, обговорила доводи заяви та доповнень і дійшла висновку про таке.

 

Справа про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2014 року допущена до провадження ВСУ за заявою засудженого ОСОБА_1, який посилається на пункт 2 частини першої статті 445 КПК.

Відповідно до зазначеної норми кримінального процесуального закону підставою для перегляду ВСУ судових рішень, що набрали законної сили, є неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Судова палата у кримінальних справах ВСУ хоча й погодилася з тим, що на стадії відкриття провадження заява була визнана прийнятною, проте процесуально позбавлена можливості переглянути оскаржуване рішення касаційної інстанції із зазначеної підстави та дати свій висновок з питання, порушеного в заяві, з огляду на таке.

Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VІІІ), який набрав чинності 28 березня 2015 року, частина перша статті 445 КПК була доповнена пунктом 2, згідно з яким підставою для перегляду судових рішень ВСУ є неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Судова палата у кримінальних справах ВСУ вже неодноразово висловлював свою правову позицію щодо неможливості перегляду судових рішень, постановлених до 28 березня 2015 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої Кримінальним процесуальним кодексом України, тобто з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 КПК. (Рішення у справах № 5-205кс15 від 17 грудня 2015 року, № 5-187кс15 від                        17 грудня 2015 року, № 5-112кс15 від 17грудня 2015 року, № 5-184кс15 від 17 грудня 2015 року, № 5-125кс15 від 17 грудня 2015 року, № 5-41кс15 від  10 грудня 2015 року, № 5-55кс15 від 17 грудня 2015 року, № 5-236кс15 від  17 грудня 2015 року,  № 5-126кс15 від 24 грудня 2015 року).

Судова палата у кримінальних справах ВСУ наголошує, що новий кримінальний процесуальний закон не має зворотної дії навіть у тих випадках, коли його правила є більш сприятливі для учасників кримінального провадження. Повернення процесу (процесуальних дій) неможливе. Це положення випливає з частини першої статті 5 КПК, відповідно до якої процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Отже, пункт 2 частини першої статті 445 КПК у редакції Закону              № 192-VІІІ підлягає застосуванню з дати набрання цим Законом чинності. Тобто предметом перегляду ВСУ із зазначеної підстави можуть бути лише ухвали суду касаційної інстанції, постановлені 28 березня 2015 року і пізніше.

Судова палата у кримінальних справах ВСУ зазначає, що на момент постановлення 10 червня 2014 року оскаржуваної ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо ОСОБА_1 стаття 445 КПК не передбачала такої підстави для перегляду ВСУ судових рішень, що набрали законної сили, як неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Ураховуючи викладене, Судова палата у кримінальних справах ВСУ не вбачає відмінностей цієї справи від зазначених вище справ, а тому не знаходить підстав відступити від своєї правової позиції щодо неможливості перегляду судових рішень, постановлених до 28 березня 2015 року, з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 КПК.

За таких обставин Судова палата у кримінальних справах ВСУ дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні заяви засудженого ОСОБА_1.

Керуючись статтями 453, 454, 456 Кримінального процесуального кодексу, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а:

 

Відмовити у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_1.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.

 

 

Головуючий                                                                         Б.М. Пошва

 

Судді :

С.М. Вус

 

 

Г.В. Канигіна

 

 

 

 

М.Є. Короткевич

 

 

В.Ф. Школяров

============================================

Окрема думка

судді Верховного Суду України Короткевича М.Є. щодо

постанови Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 травня 2017 року у провадженні № 5-475кс(15)16

за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень

у його справі

 

У цій справі більшість Судової палати проголосувала за відмову в задоволенні заяви у зв’язку з тим, що оскаржене рішення суду касаційної інстанції від 10 червня 2014 року не може бути предметом перегляду Верховного Суду України на підставі пункту 2 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII), який набрав чинності 28 березня 2015 року.

Спираючись на неодноразово висловлену правову позицію (рішення у справах № 5-205кс15 від 17 грудня 2015 року, № 5-187кс15 від 17 грудня 2015 року, № 5-112кс15 від 17 грудня 2015 року, № 5-184кс15 від 17 грудня 2015 року, № 5-125кс15 від 17 грудня 2015 року, № 5-41кс15 від 10 грудня 2015 року, № 5-55кс15 від 17 грудня 2015 року, № 5-230кс15 від 17 грудня 2015 року, № 5-126кс15 від 24 грудня 2015 року), Судова палата наголосила на відсутності дії в часі кримінального процесуального закону навіть у випадках, коли його правила є більш сприятливими для учасників провадження (згідно зі статтею 58 Конституції України), вказала про неможливість повернення процесу (процесуальних дій) в силу положень статті 5 КПК, зазначила, що пункт 2 частини 1 статті 445 КПК підлягає застосуванню з дня набрання чинності Законом № 192-VIII, із чого зробила висновок, що «предметом перегляду ВСУ із зазначеної підстави можуть бути лише ухвали суду касаційної інстанції, постановлені 28 березня 2015 року і пізніше».

Дотримуючись позиції, висловленої в окремих думках щодо зазначених вище постанов Верховного Суду України від 17 та 24 грудня 2015 року, вважаю за необхідне вкотре зазначити наступне.

Дійсно, згідно зі статтею 5 КПК, процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями КПК, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. Положення пункту 2 частини 1 статті 445 КПК встановлюють одну з підстав для перегляду судових рішень Верховним Судом України, а отже, в розумінні статті 5 КПК, згідно з ними здійснюється подання заяви про перегляд судового рішення та ухвалюється постанова за наслідками розгляду справи на відповідній підставі. Тож зворотна дія в часі цієї норми означала би поширення її правил саме на такі дії та рішення, які було б виконано та/або прийнято до набрання нею чинності. Натомість випадки, на які не поширюється дія Закону № 192-VIII, визначені в його Прикінцевих та перехідних положеннях, і вони пов’язані саме з часом вчинення відповідної процесуальної дії, а не з ознаками судових рішень, які можуть бути переглянуті, а саме:

«1) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом;

2) заяви, що надійшли до Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, переглядаються у порядку, що діяв на день їх надходження.»

Що стосується предмета перегляду Верховного Суду України, то ним є судові рішення нижчих інстанцій, які відповідають критеріям глави 33 КПК, і їх відображено в інших її нормах – в абзаці першому частини 1 статті 445 (судові рішення, що набрали законної сили), в частині 1 статті 446 КПК (судове рішення після його перегляду в касаційному порядку), в частині 4 статті 446 (ухвали суду касаційної інстанції, які перешкоджають провадженню у справі). Натомість пункт 2 частини 1 статті 445 КПК стосується іншого аспекту провадження у Верховному Суді України – підстав для перегляду судових рішень, які є предметом цього перегляду.

Отже, висновок Судової палати про взаємозв’язок положень пункту 2 частини 1 статті 445 КПК із датою постановлення оскаржуваного судового рішення (ухвали суду касаційної інстанції) вважаю безпідставним. Згідно з Конституцією України, зміст і спрямованість діяльності нашої держави визначають права і свободи людини та їх гарантії, а не захист суду від процесуальних наслідків постановлення ним незаконного судового рішення. Держава не може захищати судове рішення від перегляду його в установленому порядку, а незаконне судове рішення – від можливості скасування його судом вищої інстанції за правилами відповідного провадження. Положення ж статті 445 КПК якраз і встановлюють особливі підстави для перегляду незаконного судового рішення з метою виправлення серйозних судових помилок.

Наводячи мотиви свого рішення, Судова палата також зазначає, що «не вбачає відмінностей цієї справи від зазначених вище справ, а тому не знаходить підстав відступити від своєї правової позиції щодо неможливості перегляду судових рішень, постановлених до 28 березня 2015 року, з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 КПК». Проте, згідно зі статтею 458 КПК, «правова позиція», від якої суд (будь-який) має право відступити лише з одночасним наведенням відповідних мотивів, означає висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини 1 статті 445 КПК. Тільки такий висновок є обов’язковим для всіх судів загальної юрисдикції та всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму права. Однак позиція більшості Судової палати про неможливість перегляду судових рішень, постановлених до 28 березня 2015 року, з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 1 статті 445 КПК, не є висновком Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладеним у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини 1 статті 445 КПК, а отже зазначена «правова позиція» не є обов’язковою для будь-якого суду загальної юрисдикції, включаючи Верховний Суд України.

Підсумовуючи наведене, вважаю за необхідне зазначити, що обмеження у праві на перегляд справи судом найвищої інстанції громадян, які оскаржують судове рішення, ухвалене до 28 березня 2015 року, з мотивів, що наведені в постанові № 5-475кс(15)16, суперечить засадам кримінального провадження, конституційним принципам та гарантіям пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

 

                 Суддя

Верховного Суду України                                                       М.Є. Короткевич

 

 

№5-475кс(15)16                                                       29 травня 2017 року

                                             ОКРЕМА ДУМКА

 

Судді Верховного Суду України Пошви Б.М. у справі за заявою ОСОБА_1 щодо ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі — ВССУ) від 10 червня 2014 року та постанови Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України (далі — ВСУ) від 25 травня 2017 року про перегляд судових рішень щодо останнього з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу 2012 року (далі – КПК).

 

  1. Заява засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Голосіївського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2013 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2014 року та ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 10 червня 2014 року, якими його засуджено за частиною першою статті 375 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк два роки, а на підставі статті 75 Кримінального кодексу України (далі – КК) звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік із покладенням на нього обов’язку повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання та роботи була предметом перегляду ВСУ, справа №5-24кс14, з підстави передбаченої пунктом 1 частини першої статті 445 КПК (неоднакового застосування норм матеріального права). Постановою Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 20 листопада 2014 року у задоволенні заяви відмовлено.

Як убачається зі змісту постанови №5-24кс14, ОСОБА_1  вироком суду визнано винуватим і засуджено за те, що він, як ІНФОРМАЦІЯ_1 3 квітня 2009 року постановив завідомо неправосудне рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 до Обухівської районної державної адміністрації та Київської обласної державної адміністрації про визнання недійсними їхніх рішень та зобов’язав першу розглянути і погодити, а другу – розглянути і затвердити проекти землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками ДП «Київське лісове господарство», переведення цих земельних ділянок із категорії земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення та передачі земельних ділянок у власність позивачам.

У порядку виконання цього рішення суду Обухівська районна державна адміністрація та Київська обласна державна адміністрація видали відповідні розпорядження «Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу у власність громадянам земельних ділянок», внаслідок чого було припинено право постійного користування земельною ділянкою ДП «Київське лісове господарство», а земельні ділянки площею по 0,99 га були передані кожному із позивачів для ведення особистого селянського господарства.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 23 червня 2010 року рішення Обухівського районного суду залишив без змін.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 30 березня 2011 року скасувала зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направила на новий судовий розгляд.

Обухівський районний суд ухвалою від 17 серпня 2011 року провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК), оскільки справа не підлягала розгляду в суді у порядку цивільного судочинства.

17 листопада 2010 року суддя ОСОБА_1 постановив ще одне неправосудне рішення у цивільній справі ІНФОРМАЦІЯ_2 за позовом      ОСОБА_11 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки, що знаходяться за адресами: ІНФОРМАЦІЯ_3 та на території промвузла у м. Обухові Київської області.

Цим рішенням було скасовано державну реєстрацію державних актів на право постійного користування зазначеними земельними ділянками ІНФОРМАЦІЯ_4 від 19 листопада 1997 року; ІНФОРМАЦІЯ_5 від 9 квітня 1998 року; ІНФОРМАЦІЯ_6  від 9 квітня 1998 року; ІНФОРМАЦІЯ_7 від 20 жовтня   1997 року; ІНФОРМАЦІЯ_8 від 20 жовтня 1997 року.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 5 травня 2011 рішення Обухівського районного суду від 17 листопада 2010 року скасував і постановив нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_11 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ ухвалою від 10 червня 2014 року вирок суду першої та ухвалу апеляційної інстанцій щодо ОСОБА_1 залишила без змін.

  1. Не погоджуючись із постановою ВСУ від 20 листопада 2014 року у справі №5-24кс14 щодо кваліфікації судами дій ОСОБА_1 за частиною першою статті 375 КК, я написав окрему думку про те, що прийняті судові рішення у справі не містять достатнього обґрунтування правильності кваліфікації дій засудженого за частиною першою статті 375 КК.

Наведений в ухвалах суду касаційної інстанції від 10 червня 2014 року та постанові ВСУ від 20 листопада 2014 року перелік фактичних даних, зокрема: достеменно знав, що приймав до розгляду цивільний позов від громадян, права яких не було порушено; здійснив судове провадження без будь-яких на те підстав, що стало підставою для закриття справи після скасування ухваленого ним рішення, не є ознаками об’єктивної чи суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого частиною першою статті 375 КК.

Дані обставини не підтверджують постановлення умисного неправосудного судового рішення, оскільки на стадії відкриття провадження у справі (глава 2 розділ II статті 118-126 ЦПК) не містять таких норм, які б давали суду у цивільній справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 до Обухівської районної та Київської обласної державних адміністрацій про визнання недійсними їх рішень (або у подібній справі) дійти такого висновку.

Зміст позовної заяви оцінюється судом під час постановлення судового рішення (глава 7 розділ III статті 208-223 ЦПК), або ж під час його апеляційного оскарження, де у статті 309 ЦПК зазначено підстави для скасування рішення суду першої інстанції.

Таким чином, посилання суду касаційної інстанції на дані обставини, як на порушення, яке доводить винуватість судді ОСОБА_1 у злочині, тобто в постановленні умисного неправосудного судового рішення за частиною першою статті 375 КК, є неприпустимим.

Мною також було зазначено, що під час розгляду заяви ОСОБА_1  ВСУ не дотримувався вимог статті 62 Конституції України (далі — Конституція) (Презумпція невинуватості) та практики Європейського Суду з прав людини (далі — Суд) за статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі — Конвенція). Зокрема, у справах «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21 квітня 2011 року і «Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанії» від 6 грудня 1998 року, Суд зазначив, що «суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом» і така «доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою» (п. 150, п. 253), однак у справі ОСОБА_1 ці вимоги закону взагалі не дотримано.

Про умисність постановлення судового рішення і його завідому неправосудність можуть свідчити і визнаватись достовірними доказами, зокрема: одержання суддею (суддями) неправомірної вигоди за постановлення незаконного рішення; спонукання судді (суддів) до постановлення незаконних рішень представниками органів прокуратури, посадовими особами органів виконавчої влади, народними депутатами України, керівниками судових установ тощо, чого у діях судді Обухівського районного суду ОСОБА_1 не встановлено.

Не маючи змоги у 2014 році ознайомитись з матеріалами справи щодо ОСОБА_1 в повному обсязі, мною зазначено в окремій думці, що наведені у судових рішеннях обставини, нібито умисного характеру дій судді, можуть свідчити про службову недбалість чи дисциплінарний проступок, але не про ознаки злочину, передбачені статтею 375 КК.

За таких обставин вважав, що справа підлягала поверненню на новий касаційний розгляд до ВССУ.

 

  1. 25 травня 2017 року розглядалася заява ОСОБА_1 про перегляд ВСУ ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 10 червня 2014 щодо нього на підставі пункту 2 частини першої статті 445 КПК у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

На думку заявника ОСОБА_1, має місце неоднакове застосування норм, які містяться в частинах першій та другій статті 32, статті 34 КПК, щодо визначення територіальної підсудності справ стосовно судді, оскільки на час надходження справи щодо заявника до Голосіївського районного суду м. Києва він працював суддею Обухівського районного суду Київської області і справа щодо нього, відповідно до частини першої статті 32 КПК, до Обухівського районного суду не надходила, а була направлена прокурором до Голосіївського районного суду м. Києва, що підтверджується ухвалою суду від 8 лютого 2013 року та листом прокуратури Київської області і свідчить про відсутність ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ про визначення підсудності щодо нього.

При цьому заявник зазначив, що порушення правил підсудності є складовою його незаконного засудження за частиною першою статті 375 КК, а відповідно до пункту 6 частини другої статті 412 КПК, це є безумовною підставою для скасування судових рішень. Просить скасувати судові рішення та направити справу на новий судовий розгляду до суду касаційної інстанції для визначення підсудності.

Як приклад неоднакового правозастосування заявником надано копії ухвал ВССУ від 10 квітня 2013 року, 13 лютого та 11 березня 2014 року, 24 березня, 25 квітня, 15 листопада, 24 листопада, 29 листопада, 6 грудня 2016 року та копію постанови Суду від 21 січня 2016 року.

Як убачається зі змісту ухвал ВССУ від 11 березня 2014 року, 24 березня, 25 квітня, 24 листопада, 29 листопада, 6 грудня 2016 року, касаційний суд вирішив, що питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах різних апеляційних судів вирішується колегією суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ за поданням суду апеляційної інстанції, за клопотанням сторін чи потерпілого, але після надходження кримінального провадження до суду за правилами територіальної підсудності, чого у справі ОСОБА_1 не дотримано.

Що ж стосується ухвали ВССУ від 15 листопада 2016 року, то суд касаційної інстанції, розглядаючи касаційну скаргу захисника засудженого, дійшов висновку про те, що апеляційним судом не здійснено належну перевірку того, чи дотримався суд першої інстанції правил підсудності, а тому, відповідно до пункту 6 частини 2 статті 412 КПК, це є безумовною підставою для скасування судового рішення.

Крім того, 25 травня 2017 року засуджений ОСОБА_1 та його захисник Гайдаш О.В. у судовому засіданні подали доповнення до заяви про перегляд, де містилось обґрунтування дотримання ОСОБА_1 строків звернення до ВСУ, з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 445 КПК, зокрема частин першої та другої статті 32, статті 34 КПК ще у  2014 році, однак ВСУ тоді відмовився оцінювати ці порушення. Також у доповненні йшлося про виправлення судової помилки судів усіх рівнів щодо незаконного засудження судді ОСОБА_1 за частиною першою статті 375 КК.

Крім того, захисник Гайдаш О.В. подав клопотання про звернення Судової палати у кримінальних справах ВСУ до Пленуму ВСУ і до Конституційного суду України для офіційного тлумачення слова «неправосудного» в частині четвертій статті 62 Конституції та відповідності (конституційності) статті 375 КК, статті 6, частині першій статті 8, частині першій статті 126 Конституції, як складової питання незаконного засудження ОСОБА_1.

Зазначені клопотання і доповнення до заяви ВСУ не були прийняті, оскільки ВСУ вирішив, що вони стосувались застосування норм матеріального права, тобто правильності засудження за статтею 375 КК, а не застосування норм процесуального права, у зв’язку з чим здійснювався розгляд заяви.

Вважаю, що відмова у прийнятті поданих клопотання і доповнення до заяви є обмеженням принципу змагальності сторін у процесі, сторони захисту, оцінка якої буде дана нижче.

 

  1. 25 травня 2017 року ВСУ відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 у зв’язку з тим, що Закон України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VІІІ), набрав чинності з 28 березня 2015 року.

Законом № 192-VІІІ частина перша статті 445 КПК була доповнена пунктом 2, який підлягає застосуванню з дати набрання цим Законом чинності. Тобто предметом перегляду Суду із зазначеної підстави, за висновком ВСУ можуть бути лише ухвали суду касаційної інстанції, постановлені 28 березня 2015 року і пізніше.

На час ухвалення 10 червня 2014 року оскаржуваної ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ щодо ОСОБА_1 стаття 445 КПК не передбачала такої підстави для перегляду ВСУ судових рішень, що набрали законної сили, як неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

 

  1. З таким формулюванням підстави відмови заяви ОСОБА_1 погодитись не можу, виходячи з такого.

Як убачається з доповнення до заяви ОСОБА_1 та постанови  №5-24кс14 у 2014 році він оскаржив незаконність свого засудження за частиною першою статті 375 КК у зв’язку з порушенням досудовим слідством і судами статті 62 Конституції і статті 6 Конвенція, оскільки в його діях відсутні об’єктивна та суб’єктивна сторони складу інкримінованого злочину.

Також незаконність засудження за частиною першою статті 375 КК заявник обґрунтовував порушенням норм процесуального законодавства — частини другої статті 32 КПК і частини третьої статті 34 КПК, тобто підставами, які є предметом перегляду 25 травня 2017 року.

Свої доводи ОСОБА_1 підтверджував ухвалами ВССУ від 10 квітня 2013 року, 13 лютого 2014 року та 11 березня 2014 року.

Він стверджував, що на час надходження справи щодо нього до Голосіївського районного суду м. Києва він працював ІНФОРМАЦІЯ_ 1і справа відносно нього, відповідно до частини першої статті 32 КПК, до Обухівського районного суду не надходила, а всупереч частини третьої статті 34 КПК була направлена до Голосіївського районного суду     м. Києва прокурором Київської області, а не ухвалою ВССУ про визначення підсудності у справі щодо нього, як це підтверджується судовою практикою в доданих ухвалах касаційного суду, яка не змінювалась з 2013 року.

У постанові від 20 листопада 2014 року ВСУ відмовився від перевірки доводів заяви про порушення вимог статті 32 КПК і частини третьої статті 34 КПК під час визначення підсудності справи щодо ОСОБА_1, як наслідок його незаконного засудження, оскільки на час розгляду його заяви, ВСУ вважав, що питання застосування норм процесуального права, перебували за межами законодавчо визначених його повноважень.

Проте така оцінка ВСУ є прямим порушенням статті 6 Конвенції «Право на справедливий суд», статті 62 Конституції, статей 8 і 9 КПК «Верховенство права» і «Законність», які вимагають дотримання практики Суду, як міжнародного договору, зокрема, коли йдеться про порушення конституційних і конвенційних прав.

Протилежний (правильний) висновок про дію в часі конституційних і конвенційних прав і свобод, ніж у справі ОСОБА_1, Судовою палатою у кримінальних справах ВСУ 25 червня 2015 року прийнято у справі                № 5-111кс15 за заявою заступника Генерального прокурора України, де рішення касаційним судом було постановлено 19 березня 2015 року, тобто до набрання чинності Законом № 192-VІІІ — 28 березня 2015 року.

Правовий висновок ВСУ у справі № 5-111кс15 став обов’язковим не тільки для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму права, а і для всіх судів загальної юрисдикції (частина перша статті 458 КПК), в т.ч. і для самого ВСУ про можливість розгляду заяв на рішення постановлені до 28 березня 2015 року.

У наступних постановах, наприклад, №5-187кс15 та інших ВСУ не змінював висновок щодо застосування процесуальної норми права.

Тобто ВСУ вважав можливим переглядати зазначене рішення касаційного суду, постановлене до набрання чинності Законом № 192-VІІІ — 28 березня 2015 року, відповідно до пункту 2 частини першої статті 445 КПК і в той же час більшість суддів ВСУ відмовила у такому перегляді ОСОБА_1, порушивши конституційний принцип рівності сторін.

Висновок ВСУ у справі № 5-111кс15, що недотримання судом вимог статті 384 КПК під час підготовчого судового засідання є порушення статті 6 Конвенції і безумовною підставою для скасування судових рішень вищими судами, вважаю, повинен застосовуватися у справі щодо ОСОБА_1.

Аналогічно недотримання вимог статей 32 і 34 КПК під час підготовчого засідання Голосіївського районного суду м. Києва у справі щодо ОСОБА_1, як у справі № 5-111кс15, є безумовною підставою для скасування судових рішень, які оскаржуються заявником.

Недотримання вимог статті 32 КПК практикою Суду оцінюється як таке, що в «суду» немає юрисдикції для розгляду справи обвинуваченого, з точки зору пункту 1 статті 6 Конвенції такий «суд» не вважається «створеним на підставі закону» (див. Ріхерт проти Польщі (Richert v. Poland), пункт 41; Йоргіч проти Німеччини (Jorgic v. Germany), пункт 64).

Відповідно до рішень Суду «Бочан проти України» від 3 травня       2007 року, «Фельдман проти України» від 8 квітня 2010 року встановлено, що «відсутність будь-якого процесуального рішення щодо зміни територіальної підсудності залишається неясним, чи розглядалися належним чином аргументи заявника» та «суд, має бути впевнений в тому, що зміна територіальної підсудності відповідала положенням пункту 1 статті 6 Конвенції і, зокрема, вимозі об’єктивної незалежності та безсторонності».

Висновок у справі № 5-111кс15 є додатковим аргументом, що судові рішення щодо ОСОБА_1 мають законні підстави для перегляду як за пунктом 2 так і за пунктом 3 частини першої статті 445 КПК, що ВСУ неодноразово підтверджував у своїх постановах, наприклад у постанові від 13 жовтня 2016 року у справі №5-166кс (15)16.

 

Правовий висновок, щодо недотримання не тільки судом, але й державним обвинувачем у справі № 5-111кс15 вимог статті 6 Конвенції, яка гарантує право кожного на розгляд його справи судом, утвореним відповідно до закону, не отримали оцінки у постановах у справах №5-24кс14 і            №5-475кс(16)17 щодо ОСОБА_1, (але міститься у справі № 5-111кс15) і практиці Суду щодо часових меж звернення до Суду з підстав порушення статті 6 Конвенції.

Так, у Рішенні щодо прийнятності заяви № 54825/00 Євгена Невмержицького проти України від 23 січня 2003 року Суд зауважує, що «відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, Високі Договірні Сторони є зв’язаними положеннями Конвенції лише відносно фактів, які мали місце після вступу Конвенції в силу для цієї держави. Для України Конвенція набула чинності з 11 вересня 1997 року, коли декларація про визнання Україною права на подання індивідуальної скарги набула законної сили».

Статтею 26 Віденської Конвенції «Про право міжнародних договорів» від 23 травня 1969 року (ратифікована Україною 14 травня 1986 року у складі СРСР) прямо передбачено, що «кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися» і «учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору» (ст.27).

Виходячи з наведених вимог цього міжнародного договору, вважаю неможливим будь-яке вузьке тлумачення дії Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ в часі, зокрема, з 28 березня 2015 року, оскільки навіть відсутність на час розгляду заяви ОСОБА_1 20 листопада 2014 року пункту 2 частини першої статті 445 КПК, коли йдеться про захист права особи на справедливий суд, як міжнародного договору, державний орган, який від імені держави відповідає за його виконання – ВСУ, не може відступити від зобов’язань держави Україна.

Після того, як у постанові по справі № 5-111кс15 було дано оцінку що невиконання вимог статті 384 КПК 2012 року є порушенням статті 6 Конвенції, тому недопущення порушення принципу res iudicata або юридичної визначеності стає усталеною національною судовою практикою.

Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою Суд не розглядає помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією (див. рішення у справах «Гарсія Руїс проти Іспанії», заява № 30544/96, ECHR1999-I; та «Перес проти Франції» [ВП], заява N 47287/99, ECHR 2004-I, Schenk v. Switzerland, 12 липня 1988 року, §§ 45-46, Серия A № 140; Teixeira de Castro v. Portugal, 9 червня 1998 року, § 34, Збірники 1998-IV; і Heglas v. the Czech Republic, № 5935/02, §84, 1 березня 2007 року) (п.97), «Мала проти України» (заява № 4436/07) від 3 липня    2014 року, яке набуло статусу остаточного від 17 листопада 2014 року (п. 47), коли, як виняток, можна стверджувати, що помилки становлять несумісну зі статтею 6 Конвенції «несправедливість».

Зокрема, в рішенні у справі «Дюлоран проти Франції» (заява N 34553/97 від 21 березня 2000 року) Суд встановив порушення права на справедливий суд, оскільки єдиною причиною, чому касаційний суд Франції ухвалив оскаржуване рішення про залишення касаційної скарги заявниці без задоволення як неприйнятної, був результат «une erreur manifeste d’apprciation» («явної помилки в оцінці») у тому вигляді, в якому воно використовується у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції, тобто якщо помилка національного суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати як «явну помилку» (тобто помилку, якої не міг би припустися розумний суд), вона може порушити справедливість провадження.

Аналогічні оцінки Судом дано у рішенні в справах «Хамідов проти Росії» (заява N 72118/01 від 15 листопада 2007 року), «Анджельковіч проти Сербії» (заява № 1401/08 від 9 квітня 2013 року), де Суд встановив, що «свавільність рішення національного суду, яке в принципі не мало правових підстав за національним законодавством та не мало жодного зв’язку між встановленими фактами, застосованим правом та результатами провадження, становила «відмову у правосудді».

ВСУ у цій справі (як і в подібних), щоб уникнути колізій і судової помилки, мав застосувати критерій оцінки «якості закону», відповідно до практики Суду.

ВСУ повинен був взяти до уваги рішення Конституційного Суду України (далі — КСУ) у справі (про постійне користування земельними ділянками) від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 де КСУ вирішив, що «закони, інші нормативно-правові акти, які визначають порядок реалізації встановлених Конституцією України та міжнародними договорами прав і свобод людини і громадянина, не повинні звужувати, заперечувати чи в будь-який інший спосіб обмежувати ці права і свободи. Цей принцип є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі між державою і громадянином» (п.п. 5.2, 5.5).

Наведена практика Суду і КСУ дає підстави для правильного розуміння дії статті 62 Конституції, статті 6 Конвенції в часі та уникнення судових помилок, особливо при застосуванні практики Суду, як це передбачено статтями 7, 8, 9 КПК і проігноровано у справі щодо ОСОБА_1.

 

  1. Захисник та засуджений ОСОБА_1, обґрунтовуючи право на подання доповнення до заяви про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 445 КПК пояснювали, що їх доповнення є заявою про виправлення судової помилки у рішеннях національних судів – незаконного засудження ОСОБА_1 за частиною першою статті 375 КК.

Виправлення судової помилки не є переглядом за нововиявленими підставами, а відновленням принципу верховенства права, згідно практики Суду, про яке йдеться у рішенні Суду у справі «Пономарьов проти України» від 3 квітня 2008 року.

У цьому рішенні, як і в багатьох інших, Суд нагадує, що «одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata — принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення.

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Рябих проти Росії» п. 52), (п. 40). Такі підстави для перегляду і виправлення судових помилок у справі щодо ОСОБА_1 є.

У доповненні до заяви засудженого та його захисника адвоката   Гайдаша О.В. йдеться про виправлення судових помилок у справі ОСОБА_1 про те, що:

— судовими рішеннями його засуджено за частиною першою статті 375 КК, яка є неконституційною нормою, про що детально вказано в клопотанні про звернення до КСУ за її офіційним тлумаченням;

— у діях ОСОБА_1 відсутні не тільки об’єктивна і суб’єктивна сторони складу злочину, передбаченого частиною першої статті 375 КК, а взагалі відсутній склад злочину, вказаний у повідомленні про підозру та обвинувальному акті.

 

Підтвердженням цьому є винесення 6 серпня 2012 року ст. прокурором відділу захисту інтересів громадян і держави у сфері земельних відносин Генеральної прокуратури України Заяц В.Ю. постанови про відмову в порушенні кримінальної справи щодо ІНФОРМАЦІЯ_ 1 ОСОБА_1 за постановлення ним 3 квітня 2009 року завідомо неправосудного рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 до Обухівської районної державної адміністрації та Київської обласної державної адміністрації про визнання недійсним їх рішень у зв’язку з відсутністю даних, які б вказували на наявність у діях судді ОСОБА_1 умислу на постановлення завідомо неправосудного рішення та складу злочину, передбаченого статтею 375 КК України.

Скасування постанови від 6 серпня 2012 року про відмову в порушенні кримінальної справи, не усунула відсутність даних, які б вказували на наявність у діях судді ОСОБА_1 умислу на постановлення завідомо неправосудного рішення у цій справі.

До засудження його вироком Голосіївського районного суду м. Києва   10 жовтня 2013 року за частиною першою статті 375 КК України за те, що його рішенням від 3 квітня 2009 року було незаконно надано земельні ділянки з категорії земель лісогосподарського призначення і змінено їх цільове призначення на сільськогосподарське — ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 по 0.9900 га кожному, прокурор відмовився від скасування цього рішення у цивільній справі, неправосудність якого було інкриміновано прокурором в обвинувальному акті і розглядалось в суді першої інстанції.

Ухвалою Обухівського районного суду від 4 квітня 2013 року за заявою заступника прокурора Київської області про залишення його позовної заяви без розгляду у цивільній справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10, яка була розглянута 3 квітня 2009 року суддею ОСОБА_1 (і яке обвинуваченням оцінене як неправосудне), було залишено без розгляду.

Крім того, до набрання вироком суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 законної сили, тобто до рішення апеляційного суду м. Києва 14 січня         2014 року, рішенням Обухівського районного суду від 16 жовтня 2013 року було задоволено позов заступника прокурора Київської області в інтересах держави, в особі Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства «Київське лісове господарство», до Обухівської районної державної адміністрації та Київської обласної державної адміністрації у цивільній справі ІНФОРМАЦІЯ_9 за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10, треті особи: управління Держземагенства в Обухівському районі, Старобезрадичівська сільська рада Обухівського району про визнання незаконним і скасування розпоряджень, визнання недійсним державних актів на право власності на земельні ділянки та скасування їх державної реєстрації, витребування земельних ділянок, визнання права користування.

Виділені земельні ділянки було повернуто у державну власність державному підприємству «Київське лісове господарство».

Тобто, ще до набуття вироком законної сили, всі дії, які було інкриміновано судді ОСОБА_1 як завідомо неправосудні було скасовано, тобто суспільно-небезпечне діяння як таке, що теоретично могло мати місце, перестало існувати. Про таку обставину його засудження ані у вироку, ані у жодному судовому рішенні суди не згадують.

Крім того, у судових рішеннях про засудження ОСОБА_1 відсутні оцінки постанов про закриття кримінальної справи ст. слідчим СБУ в Київській області від 12 жовтня 2012 року за фактом службового підроблення посадовими особами державних актів на право власності на земельні ділянки на території Старобезрадичівської сільської ради в Обухівському районі, за відсутністю складу злочину, передбаченого частиною другою статті 366 КК.

На території названої сільради ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 позивачам, щодо яких суддею ОСОБА_1 було розглянуто позов і за що його засуджено, не судовим рішенням, а розпорядженням Київської обласної державної адміністрації №1040, №1041, від 26 листопада 2009 року та ін. було затверджено проекти землеустрою, вилучено з постійного користування ДП «Київське лісове господарство», змінено цільове призначення земель лісогосподарського призначення на сільськогосподарське і передано у власність указаним особам.

Як на підставу виправлення судової помилки – незаконного засудження ОСОБА_1 за частиною першою статті 375 КК змушений констатувати, що рішення Обухівського районного суду від 16 жовтня 2013 року було постановлено з порушенням норм процесуального закону – пункту першого частини першої статті 205 ЦПК України і рішення КСУ від 1 квітня 2010 року №10-рп у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно зазначених правових актів «спори фізичних чи юридичних осіб із органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії, дій чи бездіяльності», відносяться до юрисдикції адміністративних судів, а не судів загальної юрисдикції.

З підстав порушення норм процесуального закону – пункту першого частини першої статті 205 ЦПК України було скасовано і рішення від           17 листопада 2010 року у цивільній справі ІНФОРМАЦІЯ_2 за позовом  ОСОБА_11 до Обухівської міської ради про визнання права власності на земельні ділянки за адресами: ІНФОРМАЦІЯ_3 та на території промвузла в м. Обухові, яким було скасовано державну реєстрацію державних актів на право постійного користування зазначеними земельними ділянками ІНФОРМАЦІЯ_4 від 19 листопада 1997 року; ІНФОРМАЦІЯ_5 від 9 квітня 1998 року; ІНФОРМАЦІЯ_6  від 9 квітня 1998 року; ІНФОРМАЦІЯ_7 від 20 жовтня   1997 року; ІНФОРМАЦІЯ_8 від 20 жовтня 1997 року, як таке, що вирішено з порушенням правил підвідомчості спорів.

Тобто, скасування 16 жовтня 2013 року Обухівським районним судом судових рішень у цивільних справах від 3 квітня 2009 року ІНФОРМАЦІЯ_9 і від 17 листопада 2010 рокуІНФОРМАЦІЯ_2, постановлених з таким же порушенням правил підвідомчості спорів, що інкриміновано ОСОБА_1, як злочин — постановлення завідомо неправосудного судового рішення, одночасно є законним, коли скасовуються рішення судді ОСОБА_1.

У судових рішеннях щодо ОСОБА_1 не дотримано критерію доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом», що ухвалюючи рішення від 17 листопада 2010 року у цивільній справі ІНФОРМАЦІЯ_2, він, як суддя, дійшов помилкового висновку, що земельні ділянки ще до рішення суду правомірно знаходились у постійному користуванні позивача разом із розміщеною на них нерухомістю, що у приватній власності МП «Квіт» (одноосібним засновником якого є позивач), використовувались ним для здійснення підприємницької діяльності, так як позивач був єдиним власником як нерухомого майна, так і підприємства, у якого в постійному користуванні були земельні ділянки.

Суди, обґрунтовуючи доведеність вини засудженого, не спростували, що задовольняючи позов, суд враховував, що позивач мав право приватизувати земельні ділянки за законом при набутті права власності на нерухомість, що розміщена на землі, згідно статті 377 Цивільного кодексу України, в позасудовому порядку не зміг, оскільки неодноразові звернення позивача до відповідача з офіційними заявами з цього приводу залишились без розгляду і вирішення їх у встановленому законом порядку.

У судових рішеннях про його засудження відсутні доводи завідомої неправосудності, що рішення у цивільній справі ІНФОРМАЦІЯ_2 суддею ОСОБА_1 було прийнято всупереч листу ВСУ №19-3767/0/8-08 від 29 жовтня 2008 року, зокрема, пункту 5, згідно якого рекомендовано, що при вирішенні питання про передачу у власність земельної ділянки особам, які придбали житловий будинок, будівлю або споруду, у разі, коли розмір земельної ділянки договором про відчуження нерухомого майна, не визначено, необхідно дотримуватися статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України. Згідно цих норм до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята даним нерухомим майном та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. При розгляді справи було отримано кадастрові плани земельних ділянок, які підтверджували розмір земельної ділянки під нерухомим майном позивача та частину земельної ділянки для його обслуговування.

Рішення суду першої інстанції у цій справі взагалі не набрало законної сили і не могло потягти незаконних наслідків, а тому оцінка його судами як неправосудного є грубим порушенням статті 62 Конституції так і статті 6 Конвенції.

Суди апеляційної та касаційної інстанцій вийшли за межі формального обвинувачення ОСОБА_1 у повідомленні про підозру та обвинувальному акті. В ухвалах цих судів вказано, що ОСОБА_1 як суддя: вийшов за межі компетенції суду, перебравши у своїх рішеннях право відповідних органів влади вирішувати питання про надання громадянам земельних ділянок зі зміною їх цільового призначення та визнання права громадянина на землю.

Статтею 120 Земельного кодексу України передбачено, що документом підтверджуючим право власності на земельну ділянку є відповідний державний акт на право приватної власності на земельну ділянку.

Однак обвинуваченням і судами не прийнято до уваги той факт, що позивачі отримали державні акти на право приватної власності на земельні ділянки (аркуші справи 320-331 том 4), в яких підставою набуття права власності вказано розпорядження відповідних державних адміністрацій, а не рішення суду.

Наведене свідчить, що суддя ОСОБА_1 своїм рішенням земельних ділянок нікому не надав, з власності держави їх не вилучав, тобто на підставі рішення суду земельні ділянки з власності держави не вилучались і він, як суддя, за межі компетенції суду не виходив.

Обґрунтування, що за межі компетенції суду суддя ОСОБА_1 не виходив, містяться у наукових висновках членів науково-консультативної Ради при ВСУ у справі.

Зокрема, член науково-консультативної Ради при ВСУ професор    Бурдін В.М. прямо вказує, що «постановлені рішення по справі ОСОБА_1 носять не настільки явно протизаконний характер, про що свідчить хоча б той факт, що по одному з судових рішень, прийнятих ОСОБА_1, апеляційна інстанція не знайшла підстав для його скасування».

Професор Грещук В.К. і доктор юридичних наук Брич Л.П. зазначають про те, що «не можемо погодитися з позицією ВСУ, що зафіксована в ухвалі від 30 березня 2011 року, на яку посилається колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ в ухвалі у справі ОСОБА_1 від 10 червня 2014 року і яка зводиться до того, що зобов’язання відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування надати земельну ділянку у власність будь-якій особі за відсутності рішення такого органу про надання земельної ділянки є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією України компетенції на здійснення права власності від імені Українського народу на управління землями. Безвідносно до конкретного випадку вважаємо, що така позиція вступає у суперечність з Конституцією України та загальними засадами цивільного судочинства. Зокрема, у частині першій статті 124 Конституції сказано: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Заперечення цього демократичного основоположного для правової держави положення, означає визнання того, що у державі існує орган, така собі, «священна корова», рішення якого не можуть бути переглянуті судом, бо вона бачите має виключну компетенцію. За такого виключна компетенція може призвести до сваволі».

На їх думку, «у матеріалах цивільної справи, яку ОСОБА_1 розглядав, були відсутні документи, що посвідчували б право користування земельними ділянками ДП «Київське лісове господарство», що спростовує доводи обвинувачення.

Крім того, в ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2011 року №6-44024св10, якою скасовано рішення Обухівського районного суду від 3 квітня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 23 червня 2010 року, наведено зміст помилок правозастосування при вирішення справи статей 10, 116, 118, 152 Земельного кодексу України, статті 13 Конституції за позовами          ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 до Київської обласної державної адміністрації, Обухівської районної державної адміністрації Київської області про визнання недійсними рішень та зобов’язання вчинити певні дії за касаційною скаргою заступника прокурора Київської області, до якої приєдналася Обухівська районна державна адміністрація.

Зокрема, в ухвалі від 30 березня 2011 року є висновки про передчасність вимог про передачу земельних ділянок у власність позивачам, необґрунтованість рішення без повного дослідження обставин справи, прав і обов’язків сторін, помилковість висновку про переведення зазначених земельних ділянок із земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення, про помилковість рішення апеляційного суду, який розглядаючи справу і на недоліки рішення суду першої інстанції уваги не звернув та залишив його без зміни, і неправильне застосування судами норм матеріального права й допущені порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, а не до постановлення завідомо неправосудного судового рішення.

Як наслідок судові рішення скасовано з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Тобто із судових рішень про засудження ОСОБА_1 за частиною першою статті 375 КК вбачається, що помилки правозастосування у цивільній справі, зазначені в ухвалі від 30 березня 2011 року, що потягло їх скасування і направлення на новий судовий розгляд, стали кваліфікуючими ознаками завідомого неправосудного судового рішення, тобто складу злочину, за частиною першою статті 375 КК, що є прямим порушенням статті 2 КК підстава кримінальної відповідальності, презумпції невинуватості за статтею 62 Конституції і статтею 6 Конвенції.

Підставою для кримінальної відповідальності можуть бути лише ознаки вчиненого кримінального злочину, а не будь-які порушення судді при вирішенні справи.

За наявності спільних порушень в одній справі — ОСОБА_1 як суддею суду першої інстанції і трьома суддями апеляційного суду, до кримінальної відповідальності притягується лише один суддя ОСОБА_1, а не всі судді, які в однаковій мірі вирішували цивільну справу.

Підтримую позицію ОСОБА_1 і захисника, що не притягнення інших суддів не то, що до кримінальної, але навіть до дисциплінарної відповідальності є правильним, оскільки при вирішенні цих цивільних справ істотних порушень не допущено, а його засуджено незаконно.

У матеріалах справи ОСОБА_1 долучено десятки прикладів помилкового вирішення земельних спорів суддями районних судів, аналогічні тим, за які його засуджено, що підтверджує відсутність однакової судової практики і вибірковість правосуддя щодо нього, яке виразилось також у порушенні статтей 32, 34 КПК.

ВСУ у постанові по справі №5-24 кс14 щодо ОСОБА_1 ще більше погіршив суть обвинувачення за частиною першою статті 375 КК вказівкою, що «Верховний Суд України ухвалою від 30 березня 2011 року скасував зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав неправильного застосування кримінального закону та істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону, а справу направив на новий судовий розгляд», що підтверджує наявність судових помилок у рішенні ВСУ і потребу негайного їх виправлення.

Наведені в цій же постанові №5-24 кс14 перелік фактичних даних: достеменно знав, що приймав до розгляду цивільний позов від громадян, права яких не було порушено, здійснив судове провадження без будь-яких на те підстав, що стало підставою для закриття справи після скасування ухваленого ним рішення; був обізнаний, що, відповідно до розпорядження КМУ №610-р від 10 квітня 2008 року «Про деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками», зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення; здійснив судове провадження без будь-яких на те підстав, що стало підставою для закриття справи після скасування ухваленого ним рішення; не є ознаками об’єктивної чи суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого частиною першою статті 375 КК України, хоча більшістю суддів ВСУ визнано як такі.

 

Як уже зазначено у науковому висновку щодо цих оцінок дій ОСОБА_1, то вони відповідають вимогам частини першої статті 124 Конституції, оскільки «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Крім того законодавець не вносив зміни у (главу 7 розділ III статті 208-223 ЦПК) чи КАСУ проте, що разом із розпорядженням КМУ №610-р від 10 квітня 2008 року зупинити дію цих процесуальних норм, а тому такий довід обвинувачення юридично нікчемний.

Ці обставини не можуть бути підтвердженням умисного неправосудного судового рішення, оскільки на стадії відкриття провадження у справі (глава 2 розділ II ЦПК статті 118-126) не міститься таких норм, які би давали суду у цивільній справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 до Обухівської районної та Київської обласної державних адміністрацій про визнання недійсними їх рішень (або у подібній справі) дійти висновку, що права цих позивачів взагалі не порушені. Такі питання суд вирішує під час постановлення судового рішення (глава 7 розділ III статті 208-223 ЦПК), або ж після його апеляційного оскарження, де у статті 309 ЦПК зазначено підстави для скасування рішення суду першої інстанції, якщо воно помилкове.

Частиною другою статті 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року (аналогічна норма частина друга статті 31 Закону України «Про статус суддів» 1992 року) передбачено, що скасування або зміна судового рішення не тягне за собою відповідальності судді, під головуванням якого ухвалювалось скасоване чи змінене судове рішення, окрім лише тих випадків, коли допущені порушення дійсно були наслідком умисного порушення суддею норм матеріального чи процесуального права або неналежного ставлення судді до своїх службових обов’язків, чого у справі щодо ОСОБА_1 взагалі не встановлено.

У ВСУ є всі правові підстави для виправлення судових помилок у справі ОСОБА_1 через дію верховенство права.

Такий обов’язок суддів передбачено частиною 1 статті 129 Конституції, згідно якої «суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права». Законність, як основну засаду судочинства зі статті 129 Конституції виключено 2 червня 2016 року, а тому посилання на час набрання чинності Законом № 192-VІІІ з 28 березня 2015 року, як на підставу відмови виправити судову помилку щодо ОСОБА_1, є помилковим.

У рішенні у справі «Пономарьов проти України» від 3 квітня 2008 року Суд, обґрунтовуючи процедуру виправлення судової помилки, зазначає, що «ця справа стосується не екстраординарного перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами (див., також рішення у справі «Трегубенко проти України» від  2 листопада 2004 року (п.п. 34-38) та рішення у справі «Правєдная проти Росії» від 18 листопада 2004 року (п.п. 27-34), а відновлення провадження через значний період часу шляхом поновлення строку на ординарне апеляційне оскарження.

У справі щодо ОСОБА_1 такі підстави є, оскільки згідно практики Суду у рішенні у справі «Пантелеєнко проти України» від 25 червня  2006 року, «положення пункту 2 статті 6 Конвенції поширюються на весь хід розгляду кримінальної справи, а не тільки на обґрунтованість обвинувачення» (п. 30) і (п.67).

 

 

Суддя Верховного Суду України                                                 Б.М. Пошва