Державою на законодавчому рівні гарантовано та врегульовано питання надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду потерпілим на виробництві, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення АТО.
Їх права захищено Законом України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», актами Кабінету Міністрів України, іншим нормативно-правовими актами.
На законодавчому рівні визначено, що фінансування видатків з бюджетів фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування на тимчасово неконтрольованих українською владою територіях здійснюватиметься тільки після повернення вказаних територій під контроль органів державної влади.
Отже, жодними нормативними актами, що регламентують порядок здійснення страхових виплат та надання соціальних послуг у період збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, не передбачено здійснення страхових виплат потерпілим, які не перемістились із тимчасово окупованої території на підконтрольні органам державної влади території.
Відповідно до частини першої статті 1206 ЦК України особа, яка вчинила злочин, зобов’язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров’я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.
Згідно зі статтею 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають з обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
До сфери обов’язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом №1961-IV.
Відповідно до пункту 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи.
Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності стаття 3 Закону №1961-IV визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 цього Закону).
З огляду на вищенаведене, сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпеченняправтретіхосіб (потерпілих) навідшкодуванняшкоди, завданої цим третім особам (потерпілим) унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу.
Отже, витрати лікувального закладу на лікування потерпілого від злочину не можуть бути відшкодовані за договором обов’язкового страхування страховою компанією.
Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.
Такими законами, зокрема, є норми статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Зважаючи на ту обставину, що позивач (страхова компанія), виплативши страхове відшкодування потерпілому за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, то спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається, регулюють саме положення статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування».
Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку.
Господарські суди України
Про доповнення інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 N 01-06/249 «Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів»
Спори з договору підряду, застави, страхування, корпоративних відносин, оренди, захисту права власності, банкрутства, визнання угод недійсними, шкоди.
Господарські суди України
Про доповнення інформаційного листа ВГСУ від 15.03.2011 N 01-06/249 «Про постанови ВСУ, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів«
Відповідно до статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних виплат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Тобто у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов’язання із відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого.
Виплата Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України грошових сум на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю застрахованої особи внаслідок нещасного випадку на виробництві, членам її сім’ї зазначеним Законом не передбачена.
Отже, Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» не регулює правовідносини щодо відшкодування моральної шкоди, завданої загибеллю працівника внаслідок нещасного випадку на виробництві, членам його сім’ї. Такі відносини регулюються статтею 1167, частиною другою статті 1168 ЦК України, оскільки моральна шкода матері загиблого заподіяна за умови, що в трудових відносинах із відповідачем знаходився її син, а для неї таке заподіяння є позадоговірним правовідношенням.
Таким чином, суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, обґрунтовано виходив із того, що моральна шкода, завдана позивачеві смертю її сина, підлягає відшкодуванню роботодавцем останнього на підставі статей 1167, 1168 ЦК України.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що суд касаційної інстанції, ухвалюючи судове рішення у справі, яка переглядається, правильно застосував норми матеріального права — статті 1167, 1168 ЦК України, тому передбачені пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави для перегляду судового рішення відсутні.
Пунктом 32.7 статті 32 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, а саме у редакції Закону України від 7 липня 2011 року № 3610-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, у сфері зв’язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг», яка була чинною у період з 8 січня 2012 року до 4 листопада 2012 року) чітко встановлено, що шкоду, пов’язану з втратою товарного вигляду транспортного засобу, страховик не відшкодовує. Натомість у Методиці товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженій наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092, зареєстрованій у Міністерстві юстиції України 24 листопада 2003 року за № 1074/8395, міститься поняття «втрата товарної вартості транспортного засобу», а поняття «втрата товарного (зовнішнього) вигляду транспортного засобу» не використовується. Системний аналіз пункту 32.7 статті 32 указаного Закону (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), статті 22, абзацу третього пункту 3 частини першої статті 988, статей 1166, 1187, 1194 Цивільного кодексу України, пунктів 1.6, 8.6, 8.6.1, 8.6.2 зазначеної Методики дає можливість дійти висновків, відповідно до яких власник пошкодженого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди транспортного засобу має право на відшкодування в повному обсязі завданої йому майнової шкоди. При цьому, якщо цивільна відповідальність заподіювача шкоди була застрахована, але розміру страхового відшкодування не вистачає для повного відшкодування завданої майнової шкоди, у тому числі й у разі встановлення законодавчих обмежень щодо відшкодування шкоди страховиком, то в такому разі майнова шкода у вигляді втрати товарної вартості транспортного засобу повинна бути відшкодована особою, яка завдала шкоду, в загальному порядку.
Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» не передбачає права Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, який здійснив страхову виплату застрахованій особі за договором особистого соціального страхування, зворотної вимоги до винної особи. Таке право, про яке зазначено в статті 993 ЦК України, до страховика переходить лише в разі сплати ним страхового відшкодування за договором майнового страхування.
Здійснення Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України страхової виплати застрахованій особі за договором особистого соціального страхування не є шкодою в розумінні статті 1166 ЦК України, а отже, Фонд не є особою, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, і тому згідно із частиною першою статті 1191 ЦК України не набуває права зворотної вимоги до винної особи