2015.04.22 № 6-48цс15 ВСУ: перебіг позовної давності

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 квітня 2015 року
 
м. Київ
юристы, адвокаты, киев
таможенные, налоговые, споры, консультації, трудові спори, юристы, адвокат, Киев, консультации таможенные, налоговые споры, трудовые споры, договорная работа, 067 86-244-17
Правова позиція,
висловлена Верховним Судом України
при розгляді справи № 6-48цс15
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності.
Посилання відповідача на те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого

Яреми А.Г.,

суддів:

Григор’євої Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л.,

Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Вісла” про визнання договору оренди земельної ділянки, додаткового договору та акта прийому-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки за заявою товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Вісла” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що він є власником земельної ділянки площею S_1 га. У 2001 році він передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку. Однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та товариством з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Вісла” (далі – ТОВ “Агрофірма “Вісла”) письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, які він не підписував.

ОСОБА_1 просив визнати договір оренди земельної ділянки, додатковий договір та акт прийому-передачі земельної ділянки недійсними і витребувати земельну ділянку із незаконного володіння відповідача.

Рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області
від 26 червня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 13 жовтня
2014 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Постановлено визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 2005 року між ОСОБА_1 та ТОВ “Агрофірма “Вісла”; визнати недійсним додатковий договір до договору оренди земельної ділянки, укладений 17 серпня 2007 року; зобов’язати ТОВ “Агрофірма “Вісла” повернути ОСОБА_1 земельну ділянку; в задоволенні позову в частині визнання недійсним акта прийому-передачі земельної ділянки відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ “Агрофірма “Вісла” на рішення апеляційного суду на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У поданій 11 лютого 2015 року до Верховного Суду України заяві ТОВ “Агрофірма “Вісла” просить скасувати рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 13 жовтня 2014 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року, а рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 26 червня 2014 року – залишити без змін, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 261, статей 256, 257 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження своїх доводів заявник наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 3 липня 2013 року та від 10 листопада 2014 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

За змістом пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIIIПро забезпечення права на справедливий судсправа розглядається в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України (у редакції, чинній на день подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Суди під час розгляду справи встановили, що ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності від 14 грудня 2001 року належить земельна ділянка площею S_1 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Новоселівської сільської ради Арбузинського району Миколаївської області.

Згідно з договором оренди землі від 2005 року, який не містить числа і місяця його укладення, позивач передав зазначену земельну ділянку в оренду ТОВ “Агрофірма “Вісла” строком на 10 років. Указаний договір 29 травня 2006 року зареєстрований у Миколаївській регіональній філії державного підприємства Центр державного земельного кадастру.

Акт прийому-передачі земельної ділянки, який не містить дати, свідчить про те, що позивач передав, а відповідач прийняв у натурі земельну ділянку.

Додатковим договором від 17 серпня 2007 року сторони збільшили розмір орендної плати та строк дії договору оренди землі до 15 років.

Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз
від 15 травня 2014 року підписи в договорі оренди земельної ділянки і додатковому договорі до нього та акті прийому-передачі від імені ОСОБА_1 у графі “орендодавець” вчинено не ним, а іншою особою.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд  першої інстанції дійшов висновку про те, що перебіг строку позовної давності почався з часу отримання позивачем орендної плати та правовідносин, які виникли з договору оренди землі з 2006 року. ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом лише в лютому 2014 року, тобто з пропуском строку позовної давності.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що перебіг строку позовної давності починається не з моменту, коли сторони домовились про тимчасове користування земельною ділянкою позивача та отримання останнім плати за користування земельною ділянкою, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права, тобто укладення договору від його імені. Оскільки ОСОБА_1 стало відомо про існування спірних договору оренди земельної ділянки, додаткового договору та акта прийому-передачі землі лише у вересні 2013 року, то строк позовної давності позивачем не пропущено.

Разом з тим у наданих для порівняння ТОВ “Агрофірма “Вісла” ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 липня 2013 року та від 10 листопада 2014 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позовів щодо визнання договорів оренди недійсними та виходив з того, що орендодавцям було відомо про те, що орендарі користуються їхніми земельними ділянками, у зв’язку із чим від початку користування земельними ділянками позивачі отримували орендну плату, тобто знали про існування правовідносин, що випливають з договору оренди, а тому позивачі пропустили строк позовної давності.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 261, статей 256, 257 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 13 Закону України “Про оренду землі” (далі – Закон) договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобовязаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобовязаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі та за бажанням сторін може бути посвідчений нотаріально. Договір оренди землі (у редакції Закону, чинного на момент укладення спірного договору) набирає чинності з моменту його державної реєстрації (статті 14, 18, 20 Закону).

Судами під час розгляду справи встановлено, що спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином спірний договір був укладений без волевиявлення ОСОБА_1, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні
2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності.

Посилання ТОВ “Агрофірма “Вісла” на те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України.

Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Вісла” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада
2014 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема

Судді : Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко