20220207 № 2-2875/11 ВС: заміна правонаступником у виконавчому провадженні

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,

Постанова

Іменем України

07 лютого 2022 року

м . Київ

справа № 2-2875/11

провадження № 61-18249св21

Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін. Зміна кредитора у зобов’язанні шляхом відступлення права вимоги із зазначенням у договорі обсягу зобов’язання, яке передається на стадії виконання судового рішення, не обмежує цивільних прав учасників спірних правовідносин.

Заміна сторони виконавчого провадження (у виконавчому листі) її правонаступником може відбуватися як при відкритому виконавчому провадженні, так і при відсутності виконавчого провадження, тобто може бути проведена на будь-якій стадії процесу. Без заміни сторони виконавчого провадження (у виконавчому листі) правонаступник позбавлений процесуальної можливості ставити питання про відкриття виконавчого провадження та вчиняти інші дії згідно із Законом України «Про виконавче провадження».

Читать далее

20220117 № ВС: зустріч з клієнтом, ознайомлення, відшкодування судових витрат

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,

Постанова (додаткова)

Іменем України

17 січня 2022 року

м. Київ

справа № 756/8241/20

провадження № 61-9789св21

зустріч із клієнтом та погодження заперечень на касаційну скаргу мають організаційний характер, є складовими підготовки відзиву на касаційну скаргу та за своєю суттю не можуть бути віднесені до правової допомоги як окрема послуга, немає підтвердження, що клієнту разом з тим здійснювалося надання консультацій правового характеру, а тому такі витрати не підлягають компенсації.

Водночас Ознайомлення з матеріалами справи у Верховному Суді не було необхідною процесуальною дією для апелянта, оскільки вона (через уповноваженого представника) приймала участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції, касаційна скарга з додатками надсилалась судом касаційної інстанції на її адресу, тому такі витрати не відповідають критерію їх необхідності та не підлягають відшкодуванню.

Читать далее

20211215 № 758/2776/21 ВС: забезпечення позову тотожності позовних вимог

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,

Постанова

Іменем України

15 грудня 2021 року

м . Київ

справа № 758/2776/21

провадження № 61-16641св21

суд апеляційної інстанції у порушення зазначених вище вимог закону не врахував, що позов ОСОБА_1 не може забезпечуватися шляхом заборони відповідачеві перешкоджати проходити через нежилі приміщення та заборону проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію та інші) нежилих приміщень, оскільки таке забезпечення є тотожним позовним вимогам ОСОБА_1, тобто судом фактично вирішено питання щодо позову шляхом його задоволення без розгляду справи по суті.

Забезпечення позову шляхом задоволення тотожних позову вимог є грубим порушенням положень частини десятої статті 150 ЦПК України.

Читать далее

20211214 № 344/16879/15-ц ВПВСУ: право власності, інвестиційний, майнових прав

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2021 року

м. Київ

Справа № 344/16879/15-ц

Провадження № 14-31цс20

У тих випадках, коли об’єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов’язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Перко» на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 січня 2017 року у складі судді Мелещенко Л. В. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2017 року у складі колегії суддів Васильківського В. М., Горейко М. Д., Проскурніцького П. І.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Екватор-ІФ» (далі — ПП «Екватор-ІФ»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Перко» (далі — ТОВ «Перко»), третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — Товариство з обмеженою відповідальністю «Інкомбуд» (далі — ТОВ «Інкомбуд»), про визнання права власності на нерухоме майно,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом, у якому просила визнати за нею право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною проєктною площею 81,84 кв. м.

Позов обґрунтований тим, що 13 травня 2014 року між нею та ПП «Екватор-ІФ» укладено договір купівлі-продажу майнових прав № 2014-05-13, відповідно до умов якого відповідач передає позивачці право вимагати передачі у власність новозбудованої трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Позивачка зобов`язалась сплатити ПП «Екватор-ІФ» вартість квартири в розмірі 304 000 грн та прийняти її. ПП «Екватор-ІФ» зобов`язалось після отримання оплати від ОСОБА_1 , введення будинку в експлуатацію та проведення його технічної інвентаризації передати позивачці за актом приймання-передачі належним чином оформлені документи, які підтверджують її право на квартиру, з метою оформлення права власності ОСОБА_1 на новозбудовану квартиру та видачі їй свідоцтва про право власності.

На виконання умов договору ОСОБА_1 сплатила обумовлені ним кошти, проте після введення будинку в експлуатацію та присвоєння йому поштової адреси (будинок АДРЕСА_1 ) жодних документів на квартиру, будівельний номер якої змінено на фактичний № 130, не отримала.

Замовником будівництва будинку є ТОВ «Перко», проте ексклюзивне право продажу приміщень у ньому, право інвестування та залучення коштів для його будівництва, забезпечення введення в експлуатацію належить ПП «Екватор-ІФ» на підставі інвестиційного договору, укладеного ним з ТОВ «Перко» 04 лютого 2014 року.

Непорозуміння між відповідачами з приводу продажу квартир та перебування директора ПП «Екватор-ІФ» у розшуку призвело до того, що ОСОБА_1 як інвестору квартири не видають документи, необхідні для реєстрації права власності на неї.

Розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій

01 березня 2016 року ухвалою Івано-Франківського міського суду залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ТОВ «Інкомбуд».

30 січня 2017 року рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2017 року, позов задоволено: визнано за ОСОБА_1 право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_1 виконала свої зобов`язання за договором у повному обсязі, сплативши вартість квартири, а ПП «Екватор-ІФ» відповідно до пункту 1.3 договору зобов`язувалось після введення будинку в експлуатацію оформити та передати позивачці відповідні правовстановлюючі документи та квартиру, однак таке зобов`язання не виконало.

Під час розгляду справи суд першої інстанції вказав на правомірне набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру як новостворене майно у зв`язку з повним виконанням нею умов договору. Належних та допустимих доказів, які б підтверджували набуття іншими особами права власності на спірну квартиру, суду не надано.

Суд критично оцінив Реєстр інвесторів з будівництва, складений ТОВ «Перко» станом на 31 січня 2016 року, у якому зазначено, що інвестором спірної квартири є ТОВ «Інкомбуд», оскільки з договору про співпрацю та організацію взаємовідносин, укладеного 15 січня 2006 року між цими товариствами, вбачається, що ТОВ «Інкомбуд» належать однокімнатна квартира № 8 на другому поверсі, трикімнатна квартира № 29 на другому поверсі, двокімнатна квартира № 38 на четвертому поверсі багатоквартирного будинку на АДРЕСА_1 , у той час як предметом договору є трикімнатна квартира № 47 (130), розташована на шостому поверсі цього будинку.

Оскільки відповідачі не визнають права власності ОСОБА_1 , суд першої інстанції зробив висновок, що захист її майнового права повинен здійснюватися на загальних підставах, зокрема на підставі статті 392 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України). При цьому суд послався на постанову Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У травні 2017 року ТОВ «Перко» звернулося з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2017 року й ухвалити нове рішення — про відмову в задоволенні позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що ТОВ «Перко» не погоджується з оцінкою доказів, наданою судами попередніх інстанцій, які не врахували, що рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 травня 2016 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ПП «Екватор-ІФ», ТОВ «Перко» про зобов`язання виконати умови договору з тих підстав, що позивачкою не доведено укладення його ПП «Екватор-ІФ» від імені або за згодою ТОВ «Перко».

Вважало, що суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для визнання за позивачкою права власності на новостворене майно, оскільки ОСОБА_1 не була власником цього майна з моменту його створення, державну реєстрацію спірного об`єкта нерухомого майна з моменту його створення і до ухвалення рішення не проведено.

Позиція інших учасників справи

У липні 2017 року ОСОБА_1 подала заперечення на касаційну скаргу ТОВ «Перко», вказуючи на те, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, судами досліджено докази, ураховано наявність кримінального провадження відносно посадових осіб відповідачів, у якому ОСОБА_1 визнано потерпілою, а директора ПП «Екватор-ІФ» оголошено в розшук, проте відповідачі жодних доказів на спростування доводів позивачки не надали. Можливість захисту порушеного права позивачки шляхом визнання за нею права на спірне майно, що є підставою для здійснення нею реєстрації такого права, підтверджується правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постановах від 12 листопада 2014 року у справі № 6 129цс14 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-160цс16.

Рух справи у суді касаційної інстанції

25 травня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі.

04 липня 2019 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до розгляду, а ухвалою від 05 лютого 2020 року — передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначала, що суди виходили з того, що позивачка повністю сплатила кошти за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, є власником прав на це майно, тому визнано за нею право власності на об`єкт інвестування. Право власності позивачки на спірне нерухоме майно не визнається відповідачами, а іншим способом захистити своє право вона не може.

Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року № 6-318цс15 та від 18 листопада 2015 року № 6-1858цс15 зазначено, що визнання в судовому порядку права власності на новостворене майно за позовом, заявленим до будівельної компанії, суперечить вимогам статей 15331 ЦК України. Зазначені положення закону не передбачають можливості виникнення права власності на новостворене нерухоме майно за рішенням суду. Також зазначено, що майнові права на нерухомість, що є об`єктом будівництва, не є речовими правами на чуже майно, оскільки об`єктом цих прав не є «чуже майно», а також не є правом власності, оскільки об`єкт будівництва не існує на момент спору, а тому не може існувати й право власності на нього. Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що такі висновки Верховного Суду України свідчать про існування виключної правової проблеми, оскільки ними унеможливлено захист невизнаних та оспорюваних (а не лише порушених) прав, що є об`єктами цивільного права, й такі висновки не узгоджуються з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) щодо застосування статей 6 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) (справедливий судовий розгляд та право на ефективний засіб юридичного захисту).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 повністю виконала зобов`язання за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, сплативши ПП «Екватор-ІФ» відповідні кошти за договором.

02 березня 2014 року житловий будинок введено в експлуатацію, проте позивачці спірну квартиру у власність не передано, відповідачі її право на цю квартиру не визнають.

При цьому колегія суддів звертала увагу на те, що за аналогічних фактичних обставин і тотожних правовідносин в інших постановах Верховний Суд України дійшов висновку про необхідність захисту прав позивачів.

Так, у постановах від 12 листопада 2014 року № 6-129цс14 та від 10 лютого 2016 року № 6-2124цс15 у справах за позовами про визнання права власності на новостворене нерухоме майно Верховний Суд України зазначав, що захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства, зокрема на підставі статті 392 ЦК України.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Крім того, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначала, що 16 січня 2019 року ухвалою цього касаційного суду справа № 761/20612/15-ц, спір у якій виник у подібних правовідносинах, передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступлення від правових висновків Верховного Суду України з метою формування єдиної правозастосовчої практики.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц (провадження № 14-39цс19) погодилась з висновками Касаційного цивільного суду про те, що майнові права є речовим правом (стаття 190 ЦК України) і захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків Верховного Суду України, вказуючи на те, що фактичні обставини та позовні вимоги у справах є різними.

Також 08 травня 2019 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справа № 522/1213/18, спір у якій виник у подібних правовідносинах, була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19) зробила висновок, що позивачка не довела наявність у неї майнового права на спірне новостворене майно, вважала відсутніми підстави для розгляду питання про наявність чи відсутність виключної правової проблеми, зокрема, в контексті застосування положень статті 392 ЦК України — щодо захисту інтересів позивачки шляхом визнання права власності на спірне майно.

Отже, виключна правова проблема залишається невирішеною.

З огляду на вказане колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала необхідним відступити від висновків щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15.

27 лютого 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято до розгляду та призначено її до розгляду.

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

15 січня 2006 року між ТОВ «Інкомбуд» і ТОВ «Перко» укладено договір про співпрацю та організацію взаємовідносин (далі — договір про співпрацю), за умовами якого ТОВ «Інкомбуд» зобов`язується за згодою Крихівецької сільської ради передати ТОВ «Перко» частину земельної ділянки під будівництво секцій № 4 , 5 багатоквартирного будинку. Оформлення всіх необхідних документів щодо користування земельною ділянкою покладається на ТОВ «Перко» (підпункт 2.1.3 частини другої цього договору).

Відповідно до пункту 1 договору про співпрацю предметом є організація взаємовідносин, порядок і умови здійснення дольового будівництва ТОВ «Інкомбуд» та ТОВ «Перко» багатоквартирного будинку на АДРЕСА_1 .

У підпункті 2.1.6 пункту 2.1 частини другої договору про співпрацю визначено, що ТОВ «Інкомбуд» зобов`язується після завершення будівництва, надати ТОВ «Перко» усі наявні у неї документи, необхідні для здачі в експлуатацію жилих квартир у секціях № 4 , 5 багатоквартирного будинку та сприяти у здачі частини будинку в експлуатацію.

ТОВ «Інкомбуд» зобов`язується брати участь у будівництві секцій № 4 , 5 багатоквартирного будинку, а саме: збудувати квартири, передбачені пунктом 3.2 цього договору власними силами і за свої кошти.

Відповідно до пункту 3.2 частини третьої договору про співпрацю ТОВ «Інкомбуд» належать наступні квартири в секціях № 4 , 5 багатоквартирного будинку на АДРЕСА_1 , зокрема, однокімнатна квартира № 8 на другому поверсі площею 43,7 кв. м, трикімнатна квартира № 29 на другому поверсі площею 79,63 кв. м та двокімнатна квартира № 38 на четвертому поверсі площею 59,90 кв. м.

ТОВ «Перко» передає всі необхідні для реєстрації права власності на квартири, вказані в пункті 3.2 цього договору, документи інвесторам, з якими ТОВ «Інкомбуд» уклало договори на дольову участь у будівництві, та включає їх у список інвесторів, чиї кошти були вкладені в будівництво.

А відповідно до підпункту 2.2.9 названого договору саме ТОВ «Перко» несе відповідальність за зобов`язаннями ТОВ «Інкомбуд» перед третіми особами, що виникають з договорів про дольову участь у будівництві квартир, передбачених пунктом 3.2 названого договору.

Суди установили, що розподіл результатів діяльності здійснюється таким чином: квартири в секціях будинку належать ТОВ «Перко» за виключенням вказаних трьох, які належать ТОВ «Інкомбуд».

03 грудня 2007 року ТОВ «Перко» отримало дозвіл № 208 на виконання будівельних робіт з будівництва багатоквартирного будинку на АДРЕСА_1 .

04 лютого 2014 року між ТОВ «Перко» як замовником та ПП «Екватор-ІФ» як інвестором укладено інвестиційний договір на капітальне будівництво багатоквартирного житлового будинку з приміщеннями громадського призначення (далі — інвестиційний договір). Згідно з підпунктами 2.1, 2.2 пункту 2 замовник, яким є ТОВ «Перко», передає інвестору, яким є ПП «Екватор-ІФ», функції замовника будівництва, зазначені в договорі про будівництво багатоквартирного житлового будинку з приміщеннями громадського призначення, який і виконує функції замовника будівництва, та передає ексклюзивне право продажу збудованих житлових і нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку на АДРЕСА_1 інвестору — ПП «Екватор-ІФ». Фінансування будівництва об`єкта здійснюється за рахунок власних коштів інвестора, а також коштів, залучених інвестором від третіх осіб.

Згідно з пунктом 4 названого договору у відносинах з третіми особами повноваження інвестора вчиняти правочини від імені інших сторін договору, включаючи залучення до спільної діяльності інших осіб, посвідчується цим договором. Рішення щодо всіх спільних справ сторін, пов`язаних з виконанням договору, приймаються інвестором.

24 квітня 2014 року рішенням виконавчого комітету Крихівецької сільської ради Івано-Франківської міської ради № 52 присвоєно поштову адресу зазначеному багатоквартирному житловому будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення в АДРЕСА_1 .

13 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ПП «Екватор-ІФ» укладено договір купівлі-продажу майнових прав № 2014-05-13 (далі — договір № 2014-05-13, договір купівлі-продажу майнових прав), за умовами якого ПП «Екватор-ІФ» передає ОСОБА_1 майнове право, яке полягає в її праві вимагати передачі їй у власність новозбудованої трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , а ОСОБА_1 зобов`язується сплатити ПП «Екватор-ІФ» вартість квартири відповідно до пункту 3.1 цього договору та прийняти новозбудовану квартиру на умовах цього договору (пункти 1.1, 1.2 договору № 2014-05-13).

Відповідно до пункту 3.1 договору № 2014-05-13 вартість квартири, зазначеної в пункті 1.2 договору, майнове право на яку передається за ним, складає 304 000 грн.

13 травня 2014 року ОСОБА_1 сплатила ПП «Екватор-ІФ» 117 000 грн, 06 серпня 2014 року — 123 000 грн, 21 серпня 2014 року — 67 740 грн, а отже, виконала зобов`язання, передбачені пунктом 3.2 договору купівлі-продажу майнових прав у повному обсязі, про що зазначено в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій.

Будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення, що знаходиться на АДРЕСА_1 , закінчено, що підтверджується декларацією про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованою Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Івано-Франківській області 02 березня 2014 року за № ІФ 14314066031.

ТОВ «Перко» складено два реєстри інвесторів з будівництва зазначеного будинку станом на 01 жовтня 2014 року та на 31 січня 2016 року. У першому реєстрі інвестором будівництва квартири з новим № 130 (тимчасовий № 47), розташованої на шостому поверсі, рукописним текстом зазначено ОСОБА_1 , а в другому — інвестором цієї ж квартири зазначено ТОВ «Інкомбуд». При цьому суди критично оцінили ці реєстри, оскільки вони не відповідають дійсним умовам договорів, укладених між сторонами.

Судами установлено та не заперечувалася ТОВ «Перко» та обставина, що квартира № 47 на шостому поверсі вказаного будинку, на яку претендує позивачка, після зміни нумерації має № 130, про що зазначено в рішенні суду першої інстанції.

05 травня 2016 року рішенням Івано-Франківського міського суду (справа № 344/13782/15-ц), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 вересня 2016 року, відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПП «Екватор-ІФ», ТОВ «Перко» про зобов`язання виконати умови договору. Підставою відмови в позові була відсутність в матеріалах справи доказів, які б свідчили про наявність зобов`язань ТОВ «Перко» перед позивачкою, так як з договору не випливає зобов`язань ПП «Екватор-ІФ» передати у власність ОСОБА_1 квартиру з документами, які підтверджують її право власності на цей об`єкт нерухомості.

27 липня 2016 року листом Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області повідомлено, що слідчим управління Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області розслідується кримінальне провадження від 07 жовтня 2014 року № 12014090000000255 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 190частиною другою статті 190частиною третьою статті 190частиною четвертою статті 190частиною першою статті 358частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України (далі — КК України), у якому ОСОБА_1 є потерпілою. У провадженні оголошено підозру директору ПП «Екватор-ІФ» ОСОБА_2 за частиною третьою статті 190 КК України, який 10 листопада 2016 року оголошений в розшук, та директору ТОВ «Перко» ОСОБА_3 за частиною першою статті 366частиною третьою статті 190 КК України.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).

У статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства визначено, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Аналогічне положення міститься й у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 цього ж Кодексу в редакції від 03 жовтня 2017 року).

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.

У статті 3 ЦК України зазначені загальні засади цивільного законодавства, якими є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Також у вказаному нормативному акті передбачено підстави виникнення цивільних прав та обов`язків. Зокрема, у статті 11 вказано, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

У загальних положеннях про зобов`язання передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (стаття 509 ЦК України).

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Також наголошено про необхідність виконання зобов`язання належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

У частині першій статті 527 ЦК Українипередбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За змістом статей 655656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

У частині першій статті 179 ЦК України надано визначення речі як предмета матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Зазначено про їх поділ на нерухомі та рухомі (стаття 181 ЦК України) і що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Також у статті 182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об`єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.

З аналізу вказаних норм можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).

У теорії цивілістики під майновими правами розуміється: 1) у широкому значенні речового права суб`єктивне цивільне право як таке, що стосується майнових цінностей і має грошову оцінку, наприклад, право власності на похідні права, зобов`язальні права (права з договорів, що укладаються з приводу передання майна у власність або користування), майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, тощо; 2) у вузькому значенні — як суб`єктивне право, яке здатне бути самостійним об`єктом обороту; тобто у разі передання майнового права набувач отримує його як можливість претендування на майно або вчинення власних дій відносно майна.

Крім того, вказане питання було предметом дослідження як у рішеннях ЄСПЛ, так і Верховного Суду України та Верховного Суду.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном» (пункт 98 рішення ЄСПЛ щодо прийнятності заяви у справі «Броньовські проти Польщі», заява № 31443/96; пункт 22 рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява № 10972/05; пункт 74 рішення ЄСПЛ «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» від 02 березня 2005 року, заяви № 71916/01, 71917/01 та 10260/02).

У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути, у тому числі, «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії», заява № 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84).

Відповідно до пунктів 2124 рішення від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) ЄСПЛ вказав, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Стреч проти Сполучного Королівства», заява № 44277/98).

В іншій справі «Н.К.М. проти Угорщини» (NKM v. Hungary, скарга № 66529/11) у рішенні від 14 травня 2013 року ЄСПЛ зазначив, що «правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права.

У постанові від 30 січня 2013 року № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право — це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.

Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 цього Закону).

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).

Також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Правовідносини сторін договору про фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулюються Законом України від 19 червня 2003 року № 978-IV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (далі — Закон № 978-IV) та Законом України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ «Про інвестиційну діяльність» (далі — Закон № 1560-ХІІ).

Відповідно до частини п`ятої статті 7 та статті 4 Закону № 1560-ХІІ інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктом і результатом інвестицій (об`єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права).

У статті 2 Закону № 978-IV вказано, що об`єкт інвестування — квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об`єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.

Тобто після завершення будівництва та здачі будинку в експлуатацію квартира як окремий об`єкт цивільних правовідносин ще не існує і набуває юридично статусу об`єкта цивільних правовідносин лише після державної реєстрації, здійсненої відповідно до чинного законодавства.

Для проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва на новозбудований об`єкт нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, заявник, зокрема, подає: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за нею об`єкта будівництва, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо) (у разі придбання майнових прав на об`єкт нерухомості документом, що підтверджує набуття у власність закріпленого за особою об`єкта будівництва, є договір купівлі-продажу майнових прав); довідку (виписку) із переліку осіб, які брали участь в інвестуванні (фінансуванні) об`єкта будівництва та за якими здійснюється державна реєстрація прав, видану особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва), про участь заінтересованої особи в інвестуванні (фінансуванні) об`єкта будівництва (у тому числі шляхом купівлі-продажу майнових прав); технічний паспорт на об`єкт інвестування (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо); завірені особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва), копії (крім випадків подання оригіналів таких документів особою, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб (замовником будівництва): документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на земельну ділянку (крім випадків реконструкції об`єктів нерухомого майна без зміни зовнішніх геометричних розмірів їх фундаментів у плані); документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення права власності на об`єкт нерухомого майна до проведення його реконструкції (у разі проведення реконструкції об`єкта нерухомого майна); документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; документа, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси (крім випадку, коли в результаті реконструкції об`єкта нерухомого майна його адреса не змінилася) (пункт 50 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868).

У пункті 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, встановлено, що для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об`єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об`єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо); технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 929395 постанови).

При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду керується тим, що, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18.

Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту — визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.

Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту — визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в об`єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об`єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.

Практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19).

Отже, у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об`єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Віндикація у вказаній ситуації не буде належним способом захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, оскільки за змістом статей 387388 ЦК України позов про витребування майна пред`являється власником до володільця спірного майна.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю) (пункт 142 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновки про те, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі — власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на те, що у випадку набуття права власності на новостворене нерухоме майно саме інвестор набуває первинне право власності, на яке раніше не було і не могло бути зареєстроване право власності інших осіб, віндикація не може бути застосована. Ефективним та належним способом захисту прав інвестора у такому випадку буде визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що будівництво на АДРЕСА_1 (а після зміни поштової адреси іменується як АДРЕСА_1 ) завершено, що підтверджується виданою Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Івано-Франківській області декларацією про готовність об`єкта до експлуатації від 02 березня 2014 року (а. с. 10-12, т. 1).

Договір купівлі-продажу майнових прав № 2014-05-13 укладено 13 травня 2014 року. Тобто на час його укладення об`єкт нерухомого майна було введено в експлуатацію.

Вказаний договір укладено його сторонами з певною економічною метою, якої вони мали досягти внаслідок його виконання, дотримуючись принципу добросовісності, розумності і справедливості, визначеного у статтях 3509 ЦК України. І такою метою було отримання ОСОБА_1 у власність об`єкта нерухомості (пункти 1.1, 1.2 договору № 2014-05-13), а сторони договору повинні були діяти у відповідності до цієї мети.

Позивачкою, як встановили суди попередніх інстанцій, на умовах договору № 2014-05-13 було повністю сплачено за квартиру під тимчасовим № 47 (а. с. 6-8, т. 1). Інших зобов`язань ОСОБА_1 договір не містить.

Квартира № 47 на шостому поверсі вказаного будинку, на яку заявляє права позивачка, після зміни нумерації має № 130, що не заперечується відповідачами.

При цьому ПП «Екватор-ІФ» отримало кошти в розмірі вартості квартири від ОСОБА_1 як інвестора за новозбудовану квартиру і зобов`язалось після здачі будинку в експлуатацію та проведення його технічної інвентаризації передати позивачці за актом приймання-передачі всі необхідні документи з метою оформлення нею права власності на цю квартиру (стаття 1 названого вище договору).

Тобто за договором № 2014-05-13 ОСОБА_1 має право вимагати від ПП «Екватор-ІФ» та ТОВ «Перко» передачі їй у власність новозбудованої спірної квартири, за яку вона сплатила ПП «Екватор-ІФ» повну вартість.

Доводів щодо порушення судами попередніх інстанцій вимог цивільного процесуального законодавства при збиранні, дослідженні та оцінці доказів касаційній скарга не містить. А суд касаційної інстанції в силу статті 400 ЦПК України не наділений повноваженнями збирати, досліджувати чи переоцінювати докази.

Також судами попередніх інстанцій встановлено і сторонами не заперечувалося, що земельна ділянка, на якій зводився багатоквартирний будинок, передана ТОВ «Інкомбуд», яке уклало договір на будівництво багатоквартирного буднику з ТОВ «Перко», до якого перейшли правомочності замовника будівництва, а останній, у свою чергу, передав такі ПП «Екватор-ІФ» на підставі інвестиційного договору, за яким, окрім іншого, зазначалося, що всі юридично значимі дії інвестора, тобто ПП «Екватор-ІФ» є обов`язковими і для замовника, тобто ТОВ «Перко».

ТОВ «Перко» не визнає майнових прав позивачки на спірну квартиру.

Однак саме відповідач — ТОВ «Перко» як забудовник зобов`язаний забезпечити права інвесторів незалежно від того, чи він є стороною договору з пайової участі в будівництві, оскільки він превентивно підтвердив належність умов договорів, укладених ПП «Екватор-ІФ» щодо об`єкта нерухомості та вважав себе зобов`язаним їх належно виконувати, що підтверджується, на думку судів попередніх інстанцій, пунктом 4.2 статті 4 інвестиційного договору на капітальне будівництво багатоквартирного житлового будинку з приміщеннями громадського призначення від 04 лютого 2014 року, укладеного між ТОВ «Перко» та ПП «Екватор-ІФ».

На час звернення з позовом, розгляду справи та ухвалення рішень не надано доказів, що між ТОВ «Перко» та ПП «Екватор-ІФ» проведено поділ майна чи майнових прав у будівництві багатоквартирного житлового будинку за проєктною адресою на АДРЕСА_1 (а після зміни поштової адреси іменується як АДРЕСА_1 ).

Суди попередніх інстанцій встановили, що відсутні докази набуття права власності на спірну квартиру ТОВ «Інкомбуд» чи іншою особою та про державну реєстрацію таких прав.

Право власності на вказану квартиру, окрім позивачки, не могла набути інша особа, оскільки майнові права на неї перейшли до ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу майнових прав, а ПП «Екватор-ІФ» та ТОВ «Перко» як сторона договору не могли набути такого права відповідно до вимог Закону № 1560-ХІІ.

Ураховуючи особливість перетворення права на майнові права у право на новостворений об`єкт нерухомого майна, саме інвестор є першим власником за договором купівлі-продажу майнових прав на певне нерухоме майно, яке фактично існує, однак набуває формальних ознак об`єкта цивільних прав лише після його державної реєстрації. Вказане узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21).

ОСОБА_1 з посиланням на вимоги статті 392 ЦК України просила визнати за нею право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною проєктною площею 81,84 кв. м. яка в повному обсязі нею проінвестована.

Тобто в цьому випадку вимога про визнання права власності заявлена на підтвердження реальності його існування.

Позивачка мала обґрунтовані та законні сподівання на реалізацію свого майнового права — отримання новозбудованої квартири у власність. Позов ОСОБА_1 спрямований на захист її права на новозбудовану квартиру, яке не визнається ПП «Екватор-ІФ» та ТОВ «Перко». Способом захисту позивачка обрала визнання за нею такого права, що відповідає положенням статті 16 ЦК України.

Визнання права власності є ефективним і належним способом захисту прав сторони — покупця, який за договором купівлі-продажу майнових прав повністю сплатив узгоджену в договорі грошову суму, проте не може реалізувати свої права внаслідок недобросовісної поведінки продавця після введення будинку в експлуатацію, який не визнає права покупця на цю збудовану квартиру.

Велика Палата Верховного Суду висновує, що положення статті 392 ЦК України підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли між особою, яка відчужила майнові права на квартиру в багатоквартирній новобудові (Сторона 1) та особою, яка такі права придбала (Сторона 2) у випадку, коли об`єкт будівництва (багатоквартирна новобудова) зданий в експлуатацію, проте Сторона 1 не виконує умови зазначеного договору з передачі Стороні 2 усіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої Сторона 2 сплатила в повному обсязі, та не визнає права Сторони 2 на цю збудовану квартиру.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про необхідність захисту майнового права ОСОБА_1 в судовому порядку в обраний нею спосіб, оскільки за обставинами справи позивачка набула майнове право на квартиру, проте позбавлена можливості в позасудовому порядку оформити право власності на себе, через те, що необхідних дня реєстрації права власності документів ПП «Екватор-ІФ» не надало, а ТОВ «Перко», яке превентивно схвалило дії ПП «Екватор-ІФ» з укладення договорів з третіми особами та взяло на себе зобов`язання з їх виконання, її право не визнає.

Крім того, судами встановлено, що ОСОБА_1 вже зверталася до суду з позовом про зобов`язання виконати умови договору.

05 травня 2016 року рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2017 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ПП «Екватор-ІФ», ТОВ «Перко» про зобов`язання виконати умови договору.

Разом з тим такий спосіб захисту права власності не є ефективним з урахуванням вимог Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», у статті 63 якого передбачено порядок виконання рішення, за яким боржник зобов`язаний вчинити певні дії, оскільки у разі відмови боржника від вчинення таких дій для нього настають негативні наслідки у вигляді можливого накладення штрафу та внесення до реєстру відомостей про вчинення кримінального правопорушення, однак для стягувача це не тягне поновлення порушеного права.

ОСОБА_1 здійснено всі заходи щодо поновлення своїх прав у зобов`язальному правовідношенні, водночас такого захисту вона не отримала.

Позивачка позбавлена іншого способу реалізувати свої права на квартиру, ніж визнання цього права в судовому порядку, а тому обраний нею спосіб судового захисту у спірних правовідносинах є ефективним, універсальним і застосовним до спірних правовідносин. Спосіб захисту права власності, передбачений статтею 392 ЦК України, є таким, що найбільш повно відновлює порушені права позивачки.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій зробили законні й обґрунтовані висновки про те, що позивачка правомірно набула право власності на квартиру як новостворене майно у зв`язку з повним та належним виконанням нею умов договору, тому невизнане відповідачами право позивачки на спірну квартиру підлягає захисту на підставі статті 392 ЦК України шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Справа передана до Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з необхідністю формування єдиної судової практики щодо застосування положень статті 392 ЦК України при розгляді справ у подібних правовідносинах.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 та від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15.

У справі № 6-318цс15 позивач звернувся до суду з позовом про визнання права власності на проінвестовані об`єкти нерухомості та зобов`язання забудовника передати позивачу технічну документацію (технічні паспорти) на об`єкти інвестування. За обставинами справи, позивач виконав свої грошові зобов`язання за договорами купівлі-продажу майнових прав, повністю сплативши вартість, установлену вказаними договорами, тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об`єкт будівництва, який було введено в експлуатацію. Верховний Суд України в постанові від 24 червня 2015 року залишив в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимогта вказав нанеобхідність позивача захищати свої майнові права, а не право власності, яке ще не виникло, оскільки за змістом договорів купівлі-продажу майнових прав позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) частково відступила від указаного висновку Верховного Суду України та вказала, що у разі виконання інвестором власних інвестиційних зобов`язань після завершення будівництва об`єкта інвестування відповідно до вимог закону майнові права інвестора трансформуються у право власності, яке підлягає державній реєстрації за інвестором як первісним власником.

Тому повторно вирішувати питання про відступ від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року в справі № 6-318цс15, не є необхідним.

Також у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15 про визнання права власності на проінвестовані об`єкти нерухомості та зобов`язання забудовника передати позивачу технічну документацію (технічні паспорти) на об`єкти інвестування встановлено, що позивач виконав свої грошові зобов`язання за договорами купівлі-продажу майнових прав, повністю сплативши вартість, установлену вказаними договорами, тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об`єкт будівництва, який введено в експлуатацію. Верховний Суд України вказав, що за правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. Виснував, що в позивача право власності на спірні квартири не виникло, оскільки позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що правозастосовчу практику в подібних спорах необхідно консолідувати, а відтак частково відступити також від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, оскільки в тих випадках, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення — без змін.

У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 400409410415416419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Перко» залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет

Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко

М. І. Гриців К. М. Пільков

Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко

Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач

І. В. Желєзний В. М. Сімоненко

О. С. Золотніков І. В. Ткач

Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик

Читать далее

20211203 № 910/14180/18 ВПВС: користування чужими коштами, просточення в поставці, подвійна відповідальність

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/14180/18

Згідно з пунктом 8.2. договору за порушення строків виконання зобов`язання Постачальник сплачує на користь Замовника пеню у розмірі 0,1% вартості продукції, з якої допущено прострочення виконання, за кожен день прострочення, а за прострочення понад 30 днів — постачальник додатково сплачує штраф у розмірі 7% від вартості поставленої продукції.

Відповідно до пункту 8.6. договору за користування коштами у разі несвоєчасної поставки продукції Постачальник сплачує Замовнику 0,1% від суми попередньої оплати за кожен день від дня, коли продукція мала бути передана замовнику, до дня фактичної передачі продукції або повернення суми попередньої оплати.

Місцевий господарський суд виходив з того, що спірний пункт договору не суперечить положенням статті 61 Конституції України, оскільки передбачає інший вид відповідальності, ніж той, що встановлений пунктом 8.2. договору, а саме: передбачає нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами, передбачених статтею 536 та частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, що не мають характеру штрафних санкцій, до яких належить пеня, і які, на відміну від штрафних санкцій є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, мають компенсаційний характер та передбачають отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, що були перераховані кредитором у якості попередньої оплати.

Також суд дійшов висновку про те, що частина друга статті 625 Цивільного кодексу України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки стосується відповідальності за порушення грошового зобов`язання, однак спірний пункт договору стосується прострочення поставки продукції, що є негрошовим зобов`язанням.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 11 березня 2021 року скасував рішення Господарського суду міста Києва від 04 листопада 2020 року, ухвалив нове рішення, яким задовольнив позов: визнав недійсним пункт 8.6. договору про закупівлю згідно з «ДК 021:2015 код 34140000-0 Великовантажні мототранспортні засоби (пожежно-рятувальні автомобілі для пожежогасіння і проведення рятувальних робіт)» № 21-5/7 від 16 травня 2018 року. Стягнув з Державної служби України з надзвичайних ситуацій на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Промислова компанія «Пожмашина» 1 762,00 грн витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви та 2 643,00 грн витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що передбачена спірним пунктом 8.6. договору плата за користування чужими грошовими коштами, враховуючи встановлений сторонами спосіб її обчислення (за кожен день прострочення виконання зобов`язання) за своєю правовою природою є пенею, а не платою за користування чужими коштами, яка згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18, обчислюється у відсотках річних. З огляду на викладене суд дійшов висновку про те, що пункти 8.2. та 8.6. договору всупереч статті 61 Конституції України фактично передбачають двічі однакову міру відповідальності таку, як пеня, що є підставою для визнання недійсним пункту 8.6. договору.

Виходячи із свободи визначення умов договору відповідно до статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони мають право викласти умови договору, зокрема і щодо способу обчислення процентів за користування грошовими коштами (за один день чи за календарний рік), на власний розсуд у спосіб, який є найбільш зрозумілим та прийнятним саме для них.

При цьому правова природа передбаченої договором плати за користування чужими грошовими коштами не залежить від встановленого сторонами у договорі способу обчислення такої плати.

Читать далее

20211203 № 927/237/20 ВС: додаткова ухвала, відшкодування витрат адвоката, закриття провадження

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,

ДОДАТКОВА УХВАЛА

03 грудня 2021 року

м. Київ

Справа № 927/237/20

Відповідно до ч. 5 ст. 130 ГПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Для забезпечення принципу господарського судочинства щодо відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, та забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді у разі подання до неї необґрунтованого позову (необґрунтованої касаційної скарги), витрати на професійну правничу допомогу при прийнятті ухвали про закриття касаційного провадження мають покладатися на сторону, яка допустила необґрунтоване подання касаційної скарги.

Читать далее

20211130 № 826/4079/17 ВС: за закінченням зберігання

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 826/4079/17

адміністративне провадження № К/9901/29067/20

Положення КАС України не передбачають повернення рекомендованих листів з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання», така відмітка не передбачена як причина невручення судового рішення. Ця відмітка не розкриває суті причини неможливості вручити адресату відповідний рекомендований лист. Отже, дана відмітка не дає суду обґрунтованих процесуальних підстав для визначення факту належного повідомлення сторони у судовій справі, зокрема не визначає чи адресат відмовився від отримання судового повідомлення, чи адресат відсутній, чи особу, якій адресовано судове рішення, не виявлено за місцем проживання.

За правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 та від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18, повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не є доказом належного інформування сторони про час і місце розгляду справи.

Також слід відзначити і те, що позивач, як у позові, так і в апеляційній скарзі, окрім поштової адреси, зазначив номер засобу зв`язку (номер мобільного телефону), проте суд апеляційної інстанції, отримавши конверт (поштове відправлення), який повернувся із зазначенням причини невручення «за закінченням встановленого строку зберігання», не сповістив позивача про дату і час розгляду справи за допомогою інших засобів зв`язку в порядку, визначеному статтею 129 КАС України.

Читать далее

20211103 № 910/7864/20 ВС: поновлення договору оренди, лист про продовження

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2021 року

м. Київ

Справа № 910/7864/20

Тобто виникненню в орендодавця обов’язку прийняти рішення про поновлення договору оренди землі або про наявність заперечень щодо такого поновлення договору з надсиланням відповідного листа-повідомлення має передувати звернення орендаря з повідомленням про намір продовжити орендні правовідносини, до якого має бути додано проект додаткової угоди. Факт порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про прийняте ним рішення у відповідь на вчасно надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди дає орендареві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі в силу закону, а саме ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі»). І саме у такому випадку відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як «мовчазну згоду» орендодавця на поновлення договору та той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Якщо орендарем з дотриманням умов договору та законодавства надіслано орендодавцю лист-повідомлення з проектом додаткової угоди і протягом одного місяця як після надіслання, так і після закінчення строку договору ним не отримано листа-повідомлення орендодавця про відмову в укладенні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Читать далее

20210930 № 910/16496/19 ВС: зобов’язання провести, скликати загальні збори, належий спосіб захисту

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/16496/19

визнання протиправною бездіяльності Відповідача (виконавчого органу товариства) щодо нескликання річних загальних зборів є неефективним способом захисту, оскільки жодним чином не поновлює правомочностей Позивача та не призводить до відновлення його порушеного права. Натомість позовна вимога в частині зобов`язання Відповідача скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ — є ефективним способом захисту порушеного права Позивача та відповідає положенням статей 15, 16 ЦК України.

Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду: Вронська Г.О. — головуюча, Бакуліна С.В., Баранець О.М., Кібенко О.Р., Кондратова І.Д., Мамалуй О.О., Студенець В.І.

за участі секретаря судового засідання Калітінського М.Ю.,

представників учасників справи:

від позивача: Гаркуша В.В.,

від відповідача: Шалашова В.І.,

від третьої особи-1: не з`явився,

від третьої особи-2: не з`явився,

від третьої особи-3: не з`явився,

від третьої особи-4: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Боедем»

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Лиськов М.О.

від 25.11.2020

та постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Андрієнко В.В., Буравльов С.І., Пашкіна С.А.

від 15.04.2021

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Маквіс Груп»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Боедем»

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1. ОСОБА_1 , 2. ОСОБА_2 , 3. ОСОБА_3 , 4. ОСОБА_4

про визнання бездіяльності виконавчого органу Товариства з обмеженою відповідальністю «Боедем» протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Маквіс Груп» (далі — Позивач, ТОВ «Маквіс Груп») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Боедем» (далі — Відповідач, ТОВ «Боедем») про:

— визнання протиправною та такою, що порушує корпоративні права Позивача як учасника ТОВ «Боедем» щодо участі в управлінні діяльністю ТОВ «Боедем», бездіяльності Відповідача в особі директора Черепанова Віктора Олександровича щодо проведення річних загальних учасників ТОВ «Боедем»;

— зобов`язання Відповідача в особі директора ОСОБА_1 скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ «Боедем» з внесення до порядку денного питань, які є обов`язковими до розгляду на загальних зборах учасників: розподіл чистого прибутку за 2012, 2013, 2014, 2015, 2016, 2017, 2018 роки; виплата дивідендів за 2012, 2013, 2014, 2015, 2016, 2017, 2018 роки та визначення їх розміру; визначення основних напрямків діяльності ТОВ «Боедем».

2. Позов мотивований порушенням корпоративних прав Позивача, що виражається у позбавленні його як учасника ТОВ «Боедем» можливості отримувати інформацію про господарську діяльність товариства та прибуток від його діяльності, а також приймати участь в управлінні.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.11.2020 у справі №910/16496/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2021, позовні вимоги ТОВ «Маквіс Груп» задоволено частково. Зобов`язано ТОВ «Боедем» в особі директора Черепанова Віктора Олександровича скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ «Боедем» з внесення до порядку денного питань, які є обов`язковими до розгляду на загальних зборах учасників:

— розподіл чистого прибутку за 2012, 2013, 2014, 2015, 2016, 2017, 2018 роки;

— виплата дивідендів за 2012, 2013, 2014, 2015, 2016, 2017, 2018 роки та визначення їх розміру;

— визначення основних напрямків діяльності ТОВ «Боедем».

4. Суди дійшли висновку про доведення Позивачем обставин непроведення ТОВ «Боедем» з 2012 року річних загальних зборів учасників за участю Позивача та перешкоджанні Позивачу у їх самостійному скликанні для вирішення низки питань, про включення яких до порядку денного Позивач неодноразово звертався до Відповідача.

5. Рішення судів попередніх інстанцій також мотивовані невідповідністю вимоги про визнання протиправною бездіяльності Відповідача щодо не скликання річних загальних зборів встановленому Законом та Статутом ТОВ «Боедем» способу захисту наявного у Позивача права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

6. Відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2021 у справі №910/16496/19, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

7. Касаційна скарга мотивована наявністю підстави для касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України), з огляду на застосування судами норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а саме:

— статей 97, 98 Цивільного кодексу України без урахування постанов Верховного Суду від 16.06.2018 у справі №904/2197/17, від 29.04.2020 у справі №922/1859/19 та від 25.11.2020 у справі №910/8802/19;

— статей 11, 12, 13, 15, 16, 116 Цивільного кодексу України, статті 167 Господарського кодексу України, а також порушення положень статей 75-79, 86 ГПК України без урахування постанов Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17 та від 23.10.2019 у справі №917/1307/18;

— статей 257, 261, 265, 267 Цивільного кодексу України без урахування постанов Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №922/2058/17, від 13.11.2018 у справі №924/127/17, від 15.01.2019 у справі №910/2972/18, від 10.04.2019 у справі №6/8-09, від 13.08.2019 у справі №910/11614/18, від 22.08.2019 у справі №910/15453/17, від 03.09.2019 у справі №920/903/17 та від 19.11.2019 у справі №910/16827/17.

8. Позивач подав до Суду відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін, оскільки рішення суду першої та апеляційної інстанції є законними, обґрунтованими та прийняті з додержанням вимог чинного законодавства.

Процедура касаційного провадження у Верховному Суді

9. 14 червня 2021 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Відповідача на рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2021 у справі №910/16496/19.

10. Верховний Суд ухвалою від 05.07.2021 відкрив касаційне провадження у справі №910/16496/19 за касаційною скаргою Відповідача на рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2021 та призначив судове засідання на 27.07.2021.

11. Верховний Суд ухвалою від 17.08.2021 справу №910/16496/19 разом із касаційною скаргою Відповідача на рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2021 передав на розгляд Палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

12. Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду: ОСОБА_5 — головуюча, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 ухвалою від 09.09.2021 прийняв до розгляду справу №910/16496/19 за касаційною скаргою Відповідача на рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2021.

Підстави для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

13. Ухвала про передачу справи на розгляд Палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду мотивована необхідністю відступити від висновку щодо застосування положень статті 16 Цивільного кодексу України, статті 88 Господарського кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та статті 25 Закону України «Про акціонерні товариства», викладеного у постанові Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №926/2301/17, стосовно того, що володіння учасником товариства — акціонером — кількістю акцій, яка є меншою десяти відсотків простих акцій товариства, не може бути достатньою підставою для відмови у захисті його права на участь в управлінні акціонерним товариством, порушеного ухиленням товариства від виконання встановленого законом обов`язку щодо проведення річних загальних зборів акціонерів. У зазначеній справі Верховний Суд дійшов висновку, що порушені права позивача підлягають захисту шляхом спонукання (зобов`язання) товариства щодо проведення річних загальних зборів.

14. Колегія суддів зауважила, що як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент звернення Позивача до суду у цій справі, Законом чітко врегульовано порядок та підстави скликання загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю, з урахуванням прав та законних інтересів його учасників, а саме: учаснику товариства надано право подання вимоги про скликання загальних зборів та право на їх самостійне скликання у випадку залишення такої вимоги без задоволення.

15. За наведених обставин, колегія суддів дійшла висновку, що обраний Позивачем спосіб захисту своїх прав та інтересів — зобов`язання Відповідача скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ «Боедем» — не відповідає статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та не передбачений чинним законодавством, яке врегульовує діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, оскільки скликання та проведення загальних зборів товариства відноситься до виключної компетенції товариства та учасників даного товариства як носіїв відповідних корпоративних прав, у тому числі щодо управління справами суб`єкта господарювання.

Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

16. ТОВ «МАКВІС ГРУП» є учасником Товариства з обмеженою відповідальністю «БОЕДЕМ» (код ЄДРПОУ 14308121) та володіє часткою у розмірі 50 % його статутного капіталу, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

17. Відповідно до підпунктів 6.3.1. та 6.3.2. пункту 6.3. Статуту ТОВ «БОЕДЕМ», затвердженого Загальними зборами учасників ТОВ «БОЕДЕМ» (Протокол №09/11 від 09.11.2011) (надалі — Статут ТОВ «БОЕДЕМ»), учасники особисто або через своїх представників мають право:

— брати участь в підведенні підсумків діяльності Товариства в порядку, визначеному Статутом;

— отримувати дані, що стосуються діяльності Товариства, стану його майна, прибутку та збитків;

— брати участь в управлінні Товариством в порядку, визначеному Статутом;

— вносити пропозиції на розгляд Зборів та інших органів Товариства;

— отримувати належний їм прибуток від діяльності Товариства у вигляді грошових сум, продукцією або послугами, що виробляє Товариство /повністю або частково.

18. Відповідно до пункту 10.1. Статті 10 Статуту ТОВ «БОЕДЕМ» вищим органом Товариства є Збори. Збори складаються із Учасників, або призначених ними представників.

19. У Статуті ТОВ «БОЕДЕМ» компетенція Загальних зборів учасників визначена у п. 10.3. статті 10, а саме:

— внесення змін до Статуту Товариства;

— визначення основних напрямків діяльності Товариства, затвердження його планів та звітів про його діяльність;

— виключення Учасника з Товариства;

— призначення та достроковий відклик Членів Ревізійної комісії, затвердження її звітів та висновків;

— визначення розмірів, порядку і строків внесення Учасниками додаткових внесків, а також виплати Учасникам доходів на внески;

— розподіл прибутку, визначення порядку покриття збитків, визначення режиму створення та використання фондів Товариства;

— про передачу часток /їх частин/ Учасника іншим Учасникам чи третім особам, набуття Товариством частки Учасника;

— припинення діяльності Товариства, визначення складу ліквідаційної комісії, призначення та відклик її членів та затвердження заключного звіту і ліквідаційного балансу.

20. Відповідно до пункту 10.1.6 Статті 10 «ЗБОРИ» Статуту ТОВ «БОЕДЕМ» Звичайні Збори скликаються не рідше двох разів на рік для розгляду та затвердження річного звіту і балансу Товариства, визначення основних напрямків діяльності, розподілу прибутку та інших питань, що віднесені до компетенції Зборів.

21. 24 жовтня 2016 року ТОВ «МАКВІС ГРУП» в особі директора ОСОБА_14 звернулося до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мойсик Р.В. з заявою щодо передачі відповідно до статті 84 Закону України «Про нотаріат» директору ТОВ «БОЕДЕМ» Черепанову В.О. вимоги щодо скликання загальних зборів учасників ТОВ «БОЕДЕМ» з переліком питань до порядку денного, у тому числі тих, що були обов`язковими до розгляду відповідно до положень Статуту ТОВ «БОЕДЕМ».

22. У відповідь директором ТОВ «БОЕДЕМ» було надіслано лист № 102 від 07.11.2016, яким відмовлено у проведенні загальних зборів учасників ТОВ «БОЕДЕМ» з посиланням на наявність між сторонами судового спору.

23. 14 грудня 2016 року ТОВ «МАКВІС ГРУП» в особі директора Шалева А.В. повторно надіслано через нотаріуса вимогу про скликання загальних зборів учасників з зазначенням переліку питань до порядку денного на адресу ТОВ «БОЕДЕМ» та за місцем реєстрації ОСОБА_1 , проте жодних дій щодо організації та проведення загальних зборів не було вчинено.

24. У квітні 2017 року на адресу ТОВ «МАКВІС ГРУП» надійшов лист ТОВ «БОЕДЕМ» №067 від 24.04.2017, відповідно до змісту якого відмовлено у проведенні загальних зборів учасників ТОВ «БОЕДЕМ» та висунуто вимогу про надання документів ТОВ «МАКВІС ГРУП» щодо купівлі-продажу часток у статутному капіталі ТОВ «БОЕДЕМ».

25. ТОВ «МАКВІС ГРУП» у відповідь на лист ТОВ «БОЕДЕМ» було надіслано лист (вих. № 23/05/17 від 23.05.2017) з вимогою припинити порушення прав ТОВ «МАКВІС ГРУП» та провести загальні збори учасників ТОВ «БОЕДЕМ» відповідно до норм чинного законодавства України.

26. 29 травня 2017 року ТОВ «МАКВІС ГРУП» було направлено на адресу учасників ТОВ «БОЕДЕМ» повідомлення про проведення позачергових загальних зборів учасників ТОВ «БОЕДЕМ» та на адресу ТОВ «БОЕДЕМ» прохання надати належним чином завірені копії фінансових документів ТОВ «БОЕДЕМ» за 2012, 2013, 2014, 2015, 2016 роки та І квартал 2017 року, а також звіт директора про виконану роботу за той же період та запрошено директора на загальні збори учасників. Загальні збори учасників ТОВ «БОЕДЕМ» 30 червня 2017 року не відбулися у зв`язку з неявкою учасників та директора ТОВ «БОЕДЕМ» й ненадання останнім жодних документів.

27. Оскільки Загальні збори учасників не відбулися 30 червня 2017 року у зв`язку з неявкою інших учасників та директора ТОВ «БОЕДЕМ» ОСОБА_1 , керуючись пунктом 10.1.7 ст. 10 Статуту ТОВ «БОЕДЕМ», на адресу учасників було направлено листи про проведення повторних позачергових загальних зборів учасників ТОВ «БОЕДЕМ» 28 липня 2017 року о 16:30.

28. У відповідь на направлені ТОВ «МАКВІС ГРУП» повідомлення про проведення повторних позачергових загальних зборів учасників ТОВ «БОЕДЕМ» на адресу ТОВ «МАКВІС ГРУП» надійшло від ТОВ «БОЕДЕМ» повідомлення про скликання позачергових зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю № 074 від 21.07.2017, відповідно до змісту якого повідомлялося про призначення на 29 серпня 2017 року позачергових загальних зборів учасників ТОВ «БОЕДЕМ», що відбудуться за юридичною адресою: м. Київ, вул. Велика Окружна, 4.

29. 01 серпня 2017 року, після отримання повідомлення від ТОВ «БОЕДЕМ» щодо призначення дати позачергових загальних зборів учасників ТОВ «БОЕДЕМ», ТОВ «МАКВІС ГРУП» звернулося до ТОВ «БОЕДЕМ» з листом щодо забезпечення можливості ознайомитися з документами, пов`язаними з порядком денним, передбаченим для розгляду 29 серпня 2017 року на загальних зборах учасників ТОВ «БОЕДЕМ» та уточнення розміщення приміщення, у якому, будуть проведені збори. Жодної відповіді та/або уточнень та/або документів ТОВ «БОЕДЕМ» надано не було.

30. 29 серпня 2017 року при прибутті представника ТОВ «МАКВІС ГРУП» за юридичною адресою та адресою фактичного знаходження офісу ТОВ «БОЕДЕМ» представник не зміг потрапити до приміщення, оскільки вхідні двері були зачинені, у зв`язку з чим представник ТОВ «МАКВІС ГРУП» був змушений викликати поліцію, проте двері так ніхто й не відчинив.

31. 16 квітня 2018 року ТОВ «МАКВІС ГРУП» зверталось до нотаріуса щодо передачі вимоги ТОВ «БОЕДЕМ» відносно проведення загальних зборів учасників з запропонованим порядком денним з розглядом питань, у тому числі тих, що були обов`язковими до розгляду відповідно до положень Статуту ТОВ «БОЕДЕМ», проте жодних дій зі сторони ТОВ «БОЕДЕМ» в особі його виконавчого органу директора ОСОБА_1 не було вчинено щодо скликання та проведення загальних зборів учасників ТОВ «БОЕДЕМ».

ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

32. Цивільний кодекс України

Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів

1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. …

Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

2. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: …

5) примусове виконання обов`язку в натурі; …

Стаття 97. Управління товариством

1. Управління товариством здійснюють його органи.

2. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 98. Загальні збори учасників товариства

… 4. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як десятьма відсотками голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів.

Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не виконана, ці учасники мають право самі скликати загальні збори.

Стаття 116. Права учасників господарського товариства

1. Учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом:

1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); …

5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

2. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.

33. Господарський кодекс України

Стаття 88. Права і обов`язки учасників господарського товариства

1. Учасники господарського товариства мають право:

брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами; …

Стаття 167. Зміст корпоративних прав та корпоративних відносин

1. Корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. …

34. Закон України «Про господарські товариства» (у редакції, що діяла до набрання чинності Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»

Стаття 10. Права учасників товариства

Учасники товариства мають право:

а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів;

… г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов`язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів;

… Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.

Стаття 58. Вищий орган товариства з обмеженою відповідальністю

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. …

Стаття 41. Вищий орган акціонерного товариства

… До компетенції загальних зборів належить:

а) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;

б) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу;

г) утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства;

д) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів) з урахуванням вимог, передбачених цим та іншими законами, визначення порядку покриття збитків;

е) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень;

є) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління товариства;

ж) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства;

и) визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв;

і) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства;

ї) прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу;

й) прийняття рішення про обрання уповноваженої особи акціонерів для представлення інтересів акціонерів у випадках, передбачених законом.

Повноваження, передбачені пунктами «б», «г», «д», «е», «ї», «й», належать до виключної компетенції загальних зборів акціонерів і не можуть бути передані іншим органам товариства.

Стаття 59. Компетенція загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю

До компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю крім питань, зазначених у пунктах «а», «б», «г — ж», «и — й» статті 41 цього Закону, належить:

а) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;

б) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

в) виключення учасника з товариства;

г) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів. …

Стаття 61. Періодичність скликання загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю. Позачергові збори

Загальні збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами.

Позачергові загальні збори учасників скликаються головою товариства при наявності обставин, зазначених в установчих документах, у разі неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси товариства в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного скорочення статутного капіталу.

Загальні збори учасників товариства повинні скликатися також на вимогу виконавчого органу.

Учасники товариства, що володіють у сукупності більш як 20 відсотками голосів, мають право вимагати скликання позачергових загальних зборів учасників у будь-який час і з будь-якого приводу, що стосується діяльності товариства. Якщо протягом 25 днів голова товариства не виконав зазначеної вимоги, вони вправі самі скликати загальні збори учасників.

35. Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»

Стаття 1. Сфера застосування Закону

1. Цей Закон визначає правовий статус товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю (далі — товариство), порядок їх створення, діяльності та припинення, права та обов`язки їх учасників. …

Стаття 5. Права учасників товариства

1. Учасники товариства мають такі права:

1) брати участь в управлінні товариством у порядку, передбаченому цим Законом та статутом товариства;

2) отримувати інформацію про господарську діяльність товариства;

3) брати участь у розподілі прибутку товариства; …

Стаття 29. Загальні збори учасників

1. Загальні збори учасників є вищим органом товариства. …

2. Кожен учасник товариства має право бути присутнім на загальних зборах учасників, брати участь в обговоренні питань порядку денного і голосувати з питань порядку денного загальних зборів учасників.

Стаття 31. Скликання загальних зборів учасників

1. Загальні збори учасників скликаються у випадках, передбачених цим Законом або статутом товариства, а також:

1) з ініціативи виконавчого органу товариства;

2) на вимогу наглядової ради товариства;

3) на вимогу учасника або учасників товариства, які на день подання вимоги в сукупності володіють 10 або більше відсотками статутного капіталу товариства.

2. Річні загальні збори учасників скликаються протягом шести місяців наступного за звітним року, якщо інше не встановлено законом. До порядку денного річних загальних зборів учасників обов`язково вносяться питання про розподіл чистого прибутку товариства, про виплату дивідендів та їх розмір. …

5. Вимога про скликання загальних зборів учасників подається виконавчому органу товариства в письмовій формі із зазначенням запропонованого порядку денного. У разі скликання загальних зборів учасників з ініціативи учасників товариства така вимога повинна містити інформацію про розмір часток у статутному капіталі товариства, що належать таким учасникам.

6. Виконавчий орган товариства повідомляє про відмову в скликанні загальних зборів учасникам, які вимагали скликання таких зборів, письмово із зазначенням причин відмови протягом п`яти днів з дати отримання вимоги від таких учасників товариства.

7. Разом з питаннями, запропонованими для включення до порядку денного загальних зборів учасників особою, яка вимагає скликання таких зборів, виконавчий орган товариства з власної ініціативи може включити до нього додаткові питання.

8. Виконавчий орган товариства зобов`язаний вчинити всі необхідні дії для скликання загальних зборів учасників у строк не пізніше 20 днів з дня отримання вимоги про проведення таких зборів.

9. У разі якщо протягом 10 днів з дня, коли товариство отримало чи мало отримати вимогу про скликання загальних зборів, учасники не отримали повідомлення про скликання загальних зборів учасників, якщо інший строк не встановлено статутом, особи, які ініціювали їх проведення, можуть скликати загальні збори учасників самостійно. У такому випадку обов`язки щодо скликання та підготовки проведення загальних зборів учасників, передбачені статтею 32 цього Закону, покладаються на учасників товариства, які ініціювали загальні збори учасників.

Стаття 32. Порядок скликання загальних зборів учасників товариства

1. Загальні збори учасників скликаються виконавчим органом товариства. Статутом товариства може бути визначений інший орган, уповноважений на скликання загальних зборів учасників.

2. Виконавчий орган товариства скликає загальні збори учасників шляхом надсилання повідомлення про це кожному учаснику товариства.

3. Виконавчий орган товариства зобов`язаний повідомити учасників товариства не менше ніж за 30 днів до запланованої дати проведення загальних зборів учасників, якщо інший строк не встановлений статутом товариства.

4. Повідомлення, передбачене частиною третьою цієї статті, надсилається поштовим відправленням з описом вкладення. Статутом товариства може бути встановлений інший спосіб повідомлення.

5. У повідомленні про загальні збори учасників зазначаються дата, час, місце проведення, порядок денний. Якщо до порядку денного включено питання про внесення змін до статуту товариства, до повідомлення додається проект запропонованих змін.

6. Виконавчий орган товариства приймає рішення про включення запропонованих питань до порядку денного загальних зборів учасників.

7. Пропозиції учасника або учасників товариства, які в сукупності володіють 10 або більше відсотками статутного капіталу товариства, підлягають обов`язковому включенню до порядку денного загальних зборів учасників. У такому разі таке питання вважається автоматично включеним до порядку денного загальних зборів учасників.

8. Після надсилання повідомлення, передбаченого частиною третьою цієї статті, забороняється внесення змін до порядку денного загальних зборів учасників, крім включення нових питань відповідно до частини сьомої цієї статті.

9. Виконавчий орган товариства зобов`язаний повідомити учасників товариства про внесення змін до порядку денного не менше ніж за 10 днів до запланованої дати загальних зборів учасників, якщо інший строк не встановлений статутом товариства, відповідно до частини четвертої цієї статті.

10. До порядку денного можуть бути внесені будь-які зміни за згодою всіх учасників товариства. У такому разі положення частин восьмої і дев`ятої цієї статті не застосовуються.

11. Виконавчий орган товариства зобов`язаний надати учасникам товариства можливість ознайомитися з документами та інформацією, необхідними для розгляду питань порядку денного на загальних зборах учасників. Виконавчий орган товариства забезпечує належні умови для ознайомлення з такими документами та інформацією за місцезнаходженням товариства у робочий час, якщо інший порядок не передбачений статутом товариства.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанції

36. Суд виходить з того, що згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

37. Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

38. З огляду на положення статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

39. Відповідно до пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

40. Відтак задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу) та факту його порушення.

41. Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 27.06.2018 у справі № 910/11255/16, від 14.05.2019 у справі № 916/465/18, від 19.02.2020 у справі № 910/16448/18.

42. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки викладені в п. 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340).

43. Оскільки, правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права та захисту підлягає порушене право.

44. Таким чином, Суд, вирішуючи корпоративний спір, зобов`язаний перевірити наявність в позивача суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з`ясувати в чому полягає порушення його корпоративних прав.

45. Крім того, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення його порушеного права.

46. Реалізація цивільно-правового захисту відбувається шляхом усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов`язку по відновленню порушеного права на порушника.

47. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту (відновлення порушеного права чи інтересу) в обраний ним спосіб.

48. У справі, що розглядається, Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що він володіючи часткою у розмірі 50% статутного капіталу ТОВ «БОЕДЕМ» протиправною бездіяльністю виконавчого органу Відповідача директора ОСОБА_1 , а саме: непроведенням ТОВ «Боедем» з 2012 року річних загальних зборів учасників та перешкоджанням Позивачу у їх самостійному скликанні та проведенні, всупереч вимогам чинного законодавства України фактично позбавлений корпоративних прав на участь в управлінні діяльністю ТОВ «БОЕДЕМ».

49. Предметом спору у даній справі є визнання протиправною бездіяльності Відповідача щодо не скликання річних загальних зборів учасників товариства з питаннями про розподіл чистого прибутку, виплату дивідендів та визначення їх розміру та про зобов`язання товариства скликати та провести загальні збори учасників щодо вказаних питань.

50. Судами попередніх інстанцій в позові в частині визнання протиправною бездіяльності Відповідача щодо не скликання річних загальних зборів учасників було відмовлено у зв`язку з невірно обраним способом захисту наявного у Позивача права у відповідності до статей 15, 16 ЦК України та в цій частині позовних вимог судові рішення Відповідачем не оскаржуються.

51. Предметом касаційного оскарження є судові рішення першої та апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог про зобов`язання Відповідача скликати та провести загальні збори учасників з питаннями про розподіл чистого прибутку за 2012, 2013, 2014, 2015, 2016, 2017, 2018 роки, виплату дивідендів за вказані роки, визначення їх розміру та визначення основних напрямів діяльності товариства.

52. Порядок діяльності господарських товариств, одним із різновидів яких є товариство з обмеженою відповідальністю, врегульовано у Цивільному кодексі України (далі — ЦК України), Господарському кодексі України (далі — ГК України), Законі України від 19 вересня 1991 року № 1576-ХІІ «Про господарські товариства» (у редакції, що діяла до набрання чинності Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю») та положеннями Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (що набув чинності з 17.06.2018 року).

53. Ці нормативні акти зазнали змін протягом часу своєї дії, тому Суд застосовує норми матеріального права чинні станом на час дії спірних правовідносин відповідно до вимог частини першої статті 5 ЦК України.

54. За період з 01 січня 2012 року по 17 червня 2018 до спірних правовідносин застосуванню підлягають норми Закону України «Про господарські товариства», а з 17 червня 2018 року — норми Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».

55. При перегляді справи Суд зазначає, що відповідно до статті 167 Господарського кодексу України та пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (а до набрання чинності цим Законом — пункту а) частини 1 статті 10 Закону України «Про господарські товариства»), однією зі складових корпоративних прав є правомочність учасника товариства на участь в управлінні товариством, яка реалізується ним, зокрема, шляхом участі в загальних зборах учасників. Відтак зазначені права можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання порядку скликання і проведення загальних зборів, зокрема щодо періодичності їх проведення.

56. Загальні збори учасників товариства, згідно з положеннями Цивільного кодексу, Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, що діяла до набрання чинності Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю») та положеннями Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» є вищим органом товариства. Норми чинного за період спірних правовідносин з 2012 по 2018 рік включно законодавства (ст. 61 Закону України «Про господарські товариства», ч.2 ст. 31 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю») та положення статті 10 Статуту визначали, що загальні збори скликаються не рідше двох разів на рік та встановлювали ряд питань, які повинні бути обов`язково внесені до порядку денного, зокрема, про затвердження річного звіту і балансу товариства, про розподіл прибутку, про визначення основних напрямків діяльності, тощо.

57. Вищевказаний обов`язок з вчинення всіх необхідних дій для скликання загальних зборів учасників товариства покладений на виконавчий орган (директора, голову) товариства (ст. 61 Закону України «Про господарські товариства», ч.8 ст. 31 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»).

58. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Позивач протягом спірного періоду неодноразово звертався до Відповідача з вимогами щодо скликання загальних зборів учасників ТОВ «БОЕДЕМ» з переліком питань до порядку денного, у тому числі тих, що були обов`язковими до розгляду відповідно до вимог чинного на той момент законодавства та положень Статуту. Проте, доказів скликання загальних зборів протягом спірного періоду з 2012 по 2018 рік включно Відповідачем суду не надано.

59. Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанції про те, що непроведення ТОВ «Боедем» з 2012 року річних загальних зборів учасників та перешкоджання Позивачу у їх самостійному скликанні порушує корпоративні права Позивача щодо участі в управлінні діяльністю Товариства, оскільки встановлені законом вимоги про проведення річних загальних зборів учасників мають завдання забезпечити реальну можливість учасникам товариства реалізовувати свої корпоративні права, зокрема, впливати на діяльність товариства через вищий орган управління — загальні збори.

60. Розглядаючи необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №926/2301/17 колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від викладених в ній правових позицій Верховного Суду, оскільки обраний Позивачем спосіб захисту своїх прав та інтересів — зобов`язання Відповідача скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ «Боедем» — відповідає статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та передбачений чинним законодавством, яке врегульовує діяльність товариств з обмеженою відповідальністю.

61. Обов`язок Відповідача скликати, організувати та провести загальні збори товариства — це вчинення всіх необхідних та залежних від нього організаційних дій для скликання, підготовки проведення та самого проведення загальних зборів, а саме: надсилання повідомлення про проведення загальних зборів кожному учаснику із зазначенням порядку денного зборів у строк визначений Законом, забезпечення можливості усім учасникам ознайомитись з документами та інформацією, необхідними для розгляду питань порядку денного, забезпечення місця проведення зборів, організація забезпечення зборів тощо.

62. На думку Суду, відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України порушені права Позивача підлягають захисту саме шляхом спонукання Відповідача до виконання його обов`язку — скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ «Боедем», що жодним чином не суперечить правовій позиції, викладеній в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03.07.2018 у справі №926/2301/17.

63. Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що вимога про визнання протиправною бездіяльності Відповідача (виконавчого органу товариства) щодо не скликання річних загальних зборів не є належним способом захисту, а отже не підлягає задоволенню.

64. Суд зазначає, що визнання протиправною бездіяльності Відповідача щодо не скликання річних загальних зборів є неефективним способом захисту, оскільки жодним чином не поновлює правомочностей Позивача та не призводить до відновлення його порушеного права. Натомість позовна вимога в частині зобов`язання Відповідача скликати, організувати та провести загальні збори учасників ТОВ «Боедем» — є ефективним способом захисту порушеного права Позивача та відповідає положенням статей 15, 16 ЦК України.

65. Все вищевикладене у сукупності спростовує доводи касаційної скарги Відповідача, що судами першої та апеляційної інстанцій безпідставно задоволено позовні вимоги в частині скликання загальних зборів товариства, які на думку, Відповідача, не є належним способом захисту.

66. Як зазначалось Судом вище, касаційну скаргу мотивовано також тим, що суди попередніх інстанції в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права, а саме статей 11, 12, 13, 15, 16, 97, 98, 116 Цивільного кодексу України, статті 167 Господарського кодексу України, статей 75-79, 86 ГПК України без урахування постанов Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 16.06.2018 у справі №904/2197/17, від 29.04.2020 у справі №922/1859/19 та від 25.11.2020 у справі №910/8802/19.

67. Суд зауважує, що відповідно до правових позицій Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у постановах від 27.03.2018 у справі №910/17999/16, від 25.04.2018 у справі №925/3/17, від 16.05.2018 у справі №910/24257/16, подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.

68. Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду, на які посилається Відповідач у касаційній скарзі, Суд вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі, з огляду на наступне.

69. У справі №910/18036/17 предметом позову були вимоги позивача (товариства) про зобов`язання відповідача (банку) звільнити з під арешту та закрити рахунки позивача та про визнання договору банківського рахунку припиненим. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, в межах перегляду справи в касаційному порядку, залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій та вказав, що суди попередніх інстанцій з огляду на те, що спірні рахунки позивача закриті відповідачем, дійшли обґрунтованого висновку, що договір банківського рахунку є припиненим, що в свою чергу узгоджується з положеннями договору та з приписами глави 50 ЦК України щодо підстав, з якими закон пов`язує припинення зобов`язань.

70. У справі №917/1307/18 предметом позову були вимоги позивача до відповідача про зобов`язання здійснити поставку товару і стягнення з неустойки у розмірі 1 000 000 грн. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, в межах перегляду справи в касаційному порядку, скасував постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишив без змін та вказав, що суд апеляційної інстанції в порушення принципу змагальності сторін безпідставно переклав тягар доведення обставин позову на Відповідача та фактично бездоказово презюмував виникнення в останнього зобов`язань за договором до спливу строку поставки товару.

71. У справі №904/2197/17 предметом позову були вимоги позивача до відповідача про стягнення заборгованості за договором поставки. Вищий господарський суд України, в межах перегляду справи в касаційному порядку, скасував постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишив без змін та вказав, що суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову про стягнення заборгованості, не повно з`ясував всі обставини дійшов помилкових висновків, не звернувши увагу на ті обставини, що інші взаємовідносини між сторонами, ніж ті, які вказані в позовній заяві, які виникли на підставі договору поставки відсутні, в зв`язку з чим постанова апеляційного господарського суду підлягає скасуванню, а рішення місцевого господарського суду, яким позов задоволено, залишенню в силі.

72. У справі №922/1859/19 предметом позову були вимоги позивача до відповідача про скасування рішення річних чергових загальних зборів акціонерів приватного акціонерного товариства в частині направлення на розвиток підприємства прибутку, отриманого у 2018 році; про зобов`язання Приватного акціонерного товариства нарахувати та виплатити позивачу грошові кошти у вигляді дивідендів за 2018 рік; про зобов`язання забезпечити аудитору можливість проведення аудиту фінансової звітності; про скасування рішення наглядової ради Приватного акціонерного товариства щодо припинення повноважень заступника голови правління у зв`язку з переобранням внаслідок зміни типу товариства як таке, що винесено з грубим порушенням чинного законодавства України. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, в межах перегляду справи в касаційному порядку, рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін та вказав, що оскільки позивачка є акціонером (її частка становить 30,4531% статутного капіталу товариства, яка реалізувала своє корпоративне право, шляхом звернення до відповідача з вимогою про забезпечення проведення аудиту фінансової звітності відповідно до умов Статуту та вимог ст. 75 Закону України «Про акціонерні товариства», про що свідчить наявні в матеріалах докази, а відповідачем не було забезпечено проведення такого аудиту, то господарські суди обґрунтовано зобов`язали відповідача забезпечити аудитору можливість проведення аудиту фінансової звітності. Судом першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, було відмовлено в позові в частині зобов`язання відповідача надати відповідну податкову звітність та електронну копію бухгалтерської бази, оскільки обов`язок надати аудитору визначений позивачкою перелік документів не встановлений нормами чинного законодавства і правильність висновків в цій частині відповідачем не оскаржується.

73. Таким чином, вищевказані постанови Верховного Суду наведені Відповідачем у касаційній скарзі були прийняті за іншого матеріально-правового та процесуально-правового регулювання спірних правовідносин, а також іншого предмета та підстав заявлених позовних вимог та іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у ній доказів), ніж у даній справі.

74. Тобто, спірні правовідносини у даній справі та у справах №910/18036/17, №917/1307/18, №904/2197/17 та №922/1859/19 є очевидно неподібними.

75. Суд, проаналізувавши зміст зазначеної Скаржником постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.11.2020 у справі №910/8802/19, встановив, що предметом позову у вказаній справі були вимоги про визнання протиправною бездіяльності щодо нескликання річних загальних зборів учасників товариства з питаннями про розподіл чистого прибутку та виплату дивідендів з визначенням їх розміру; про зобов`язання скликати та провести загальні збори учасників товариства на виконання вимог ст. 5, п. 7 ч. 2 ст. 30, ч. 2 ст. 31 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» з питань щодо розподілу чистого прибутку та про виплату дивідендів і визначення їх розміру, а також щодо встановлення винагороди виконавчому органу — директору товариства та про зобов`язання виконати вимогу позивача забезпечити його право на отримання інформації про господарську діяльність товариства відповідно до ст. 5 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Проте, фактично-доказова база у справі №910/8802/19 та у даній справі є різною, оскільки в справі №910/8802/19 Суду не було надано жодних доказів у підтвердження вчинення ТОВ «Тандем-Д» дій спрямованих на перешкоджання позивачу скористатись своїм правом самостійно скликати загальні збори товариства. Натомість в даній справі наявні докази вчинення Позивачем дій спрямованих на самостійне скликання загальних зборів. Також, у вказаній справі Верховний Суд скасовуючи судові рішення направив справу на новий розгляд, що не означає остаточного вирішення справи, отже, й остаточного формування правового висновку у справі. Слід також зазначити, що за результатами нового розгляду справи фактично — доказова база в ній може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки у справі. Отже, посилання Скаржника на вказану справу відхиляються Судом.

76. Щодо доводів касаційної скарги, що попри висновки Верховного Суду про застосування строків позовної давності, які викладені в постановах від 15.05.2018 у справі №922/2058/17, від 13.11.2018 у справі №924/127/17, від 15.01.2019 у справі №910/2972/18, від 10.04.2019 у справі №6/8-09, від 13.08.2019 у справі №910/11614/18, від 22.08.2019 у справі №910/15453/17, від 03.09.2019 у справі №920/903/17 та від 19.11.2019 у справі №910/16827/17 при винесені оскаржуваних судових рішень судами попередніх інстанцій не застосовано строки позовної давності до спірних правовідносин, Суд зазначає таке.

77. Враховуючи, що відзив Відповідачем, в якому містилось прохання про застосування строків позовної давності, подано після закінчення процесуальних строків встановлених судом першої інстанції, у відповідності до вимог ч. 2 ст. 118 ГПК України заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду. Тому судом першої інстанції заява, зазначена у відзиві, взагалі не розглядалась.

78. Суд погоджується з судами попередніх інстанцій, що заява про застосування строків позовної давності правомірно залишена судом першої інстанції без розгляду у відповідності до вимог ч. 2 ст. 118 ГПК України.

79. Таким чином, враховуючи, що питання застосування до позовних вимог строків позовної давності у даній справі судами взагалі не вирішувалось, відсутні підстави для врахування вказаних в касаційній скарзі висновків Верховного Суду про застосування строків позовної давності, які викладені в постановах від 15.05.2018 у справі №922/2058/17, від 13.11.2018 у справі №924/127/17, від 15.01.2019 у справі №910/2972/18, від 10.04.2019 у справі №6/8-09, від 13.08.2019 у справі №910/11614/18, від 22.08.2019 у справі №910/15453/17, від 03.09.2019 у справі №920/903/17 та від 19.11.2019 у справі №910/16827/17.

80. Отже, звертаючись з касаційною скаргою, Скаржник не спростував висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

81. Враховуючи все вищевикладене, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про часткове задоволення позовних вимог Позивача, тому вказані судові рішення слід залишити без змін, з мотивів викладених в цій постанові.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

82. Звертаючись з касаційною скаргою, Відповідач не спростував висновки судів першої й апеляційної інстанцій та не довів неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права до встановлених ними обставин як необхідної передумови для скасування прийнятих ними судових рішень.

83. Зважаючи на викладене, Суд дійшов висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги.

Судові витрати

84. Понесені Скаржником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати покладаються на Скаржника, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд

ПОСТАНОВИВ :

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Боедем» залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду 15.04.2021 у справі №910/16496/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуюча Г. Вронська

Судді С. Бакуліна

О. Баранець

О. Кібенко

І. Кондратова

О. Мамалуй

В. Студенець

Читать далее

20210928 № 810/2406/18 ВС: податкові зобов’язання, податкова відповідальність учасників спільної діяльності

розблокування податкових накладних, податковий адвокат, оскарження податкових повідомлень-рішень, АБ "Власова "Вектор", оскарження наказу про перевірку,

ПОСТАНОВА

Іменем України

28 вересня 2021 року

Київ

справа № 810/2406/18

адміністративне провадження №К/9901/8579/20

Відповідно до підпункту 14.1.139 пункту 14.1 статті 14, пункту 64.6 статті 64 ПК України, податковий облік спільної діяльності декількох учасників як окремої особи платника податків ведеться за результатами додаткового взяття на облік учасника договору про спільну діяльність — відповідального за утримання та внесення податків до бюджету під час виконання договору або угоди.

Ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ними одному з учасників (частина друга статті 1134 ЦК України). У відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства (частина друга статті 1135 ЦК України).

Враховуючи, що пункт 87.12 статті 87 ПК України джерелом погашення податкового боргу визначає майно платників податків, що є учасниками такого договору, Суд дійшов висновку, що законодавцем встановлена спільна відповідальність учасників договору про спільну діяльність за виконання податкового обов’язку, який виник у її результаті.

На окремого учасника, як на уповноважену особу лише покладається додатковий рівень податкових обов’язків та відповідальності за утримання та сплату податків до бюджету під час виконання договору (в тому числі отримання вимоги про сплату боргу), та, водночас, встановлює відповідальність і решти учасників за результати такої діяльності перед державою.

Однак, на відміну від цивільно-правового регулювання, в податкових правовідносинах така відповідальність не є солідарною.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді — Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів : Бившевої Л.І., Білоуса О.В., Блажівської Н.Є., Васильєвої І.А., Дашутіна І.В., Желтобрюх І.Л., Олендера І.Я., Пасічник С.С., Ханової Р.Ф., Хохуляка В.В., Шишова О.О., Юрченко В.П., Яковенка М.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції справу №810/2406/18 за позовом Головного управління ДФС у Полтавській області до Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «ХАС», як уповноваженої особи за договором про спільну діяльність від 04.02.2004 № 60, Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «ХАС», Акціонерного товариства «Укргазвидобування» про стягнення боргу, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Головного управління ДФС у Полтавській області, правонаступником якого є Головне управління ДПС у Полтавській області, на рішення Київського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2019 року (головуючий суддя — Василенко Г. Ю.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 березня 2020 року (головуючий суддя — Губська Л. В., судді: Епель О. В., Карпушова О. В.),

ВСТАНОВИВ:

У травні 2018 року Головне управління ДФС у Полтавській області (далі — позивач, ГУ ДФС) звернулося до суду з позовом, в якому, з урахуванням уточнень, просило стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «ХАС» як уповноваженої особи за договором № 60 про спільну інвестиційну та виробничу діяльність від 4 лютого 2004 року, Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «ХАС», Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» солідарно кошти у розмірі податкового боргу з рентної плати за користування надрами для видобування природного газу у сумі 7918200,56 грн.

На обґрунтування своїх вимог посилалося на те, що відповідачі мають податковий борг, який виник у зв`язку із здійсненням підприємницької діяльності на умовах договору про спільну інвестиційну та виробничу діяльність № 60 від 4 лютого 2004 року, який укладений між ТОВ Фірма «ХАС» та ДК «Укргазвидобування» НАК «Нафтогаз України», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укргазвидобування». Сплату податкового боргу відповідачі в добровільному порядку не здійснюють, що є підставою для її стягнення солідарно з відповідачів в судовому порядку.

Київський окружний адміністративний суд рішенням від 5 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 березня 2020 року, адміністративний позов задовольнив частково, стягнув з рахунків у банках, обслуговуючих Товариство з обмеженою відповідальністю Фірма «ХАС» як уповноваженої особи за договором № 60 про спільну інвестиційну та виробничу діяльність від 4 лютого 2004 року, податковий борг у сумі 7918200,56 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили такі обставини.

4 лютого 2004 року між ТОВ Фірма «ХАС» та Дочірньою компанією «Укргазвидобування» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» був укладений договір про спільну інвестиційну та виробничу діяльність № 60 (далі — Договір № 60).

Згідно з пунктом 1.1 Договору № 60 сторони зобов`язалися об`єднати свої вклади та вести спільну інвестиційну та виробничу діяльність, метою якої було: нарощування обсягів видобутку вуглеводнів; опрацювання техніко-геологічної інформації по свердловинах, вказаних у додатку №1 до даного договору; підготовка та впровадження програм, направлених на збільшення видобутку вуглеводнів із свердловини; відновлення, капітальний ремонт, освоєння та подальша експлуатація свердловин; реалізація видобутих вуглеводнів; досягнення високих економічних показників спільної діяльності; отримання прибутку в інтересах сторін.

Відповідно до пункту 5.3 Договору № 60 ведення загальних справ та поточне керівництво спільною діяльністю здійснює ТОВ Фірма «ХАС» (далі — Оператор). При цьому Оператор діє в межах, обумовлених цим договором, Програмами спільної діяльності та рішеннями Комітету управління. Оператор здійснює ведення спільних справ учасників договору на підставі довіреності, що видається Дочірньою компанією «Укргазвидобування» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України».

Пунктом 5.10 Договору № 60 визначено, що до компетенції оператора відноситься ведення окремого бухгалтерського та податкового обліку спільної діяльності; складання та подання уповноваженим державним органам обов`язкової звітності; сплата передбачених чинним законодавством податків, обов`язкових зборів (платежів).

ТОВ Фірма «ХАС» перебуває на податковому обліку як учасник Договору № 60, відповідальний за утримання та внесення податків до бюджету під час виконання договору № 60 (код ТРДПАУ 0455860305).

31 липня 2015 року контролюючий орган склав та направив ТОВ Фірмі «ХАС», як уповноваженій особі за Договором № 60, податкову вимогу № 35-23, у якій контролюючий орган вимагав погасити податковий борг.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що право на звернення до суду щодо стягнення коштів платника податків виникає у контролюючого органу лише щодо такого платника податків, який має податковий борг та якому вручено податкову вимогу, за умови непогашення таким платником податків податкової заборгованості протягом 60 календарних днів з дня вручення йому податкової вимоги. У цій справі Карлівською ОДПІ ГУ ДФС у Полтавській області було сформовано та направлено податкову вимогу ТОВ Фірмі «ХАС» як уповноваженій особі за Договором № 60, тобто, платнику податків, який у розумінні Податкового кодексу України має податковий борг. В той же час, доказів наявності податкового боргу у інших відповідачів як окремих платників податків, контролюючий орган не надав.

У зв`язку з наведеним, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для стягнення усієї суми податкового боргу, але виключно з рахунків у банках, обслуговуючих ТОВ Фірму «ХАС» як уповноважену особу за Договором № 60.

Надаючи оцінку доводам контролюючого органу, що податковий борг підлягає стягненню солідарно, суди попередніх інстанцій, з посиланням на постанову Верховного Суду від 15 лютого 2018 року у справі № 826/10257/16, зазначили, що солідарну відповідальність учасники спільної діяльності несуть виключно за зобов`язаннями, які виникли із господарських та цивільних правовідносин. Положення відповідних статей Цивільного кодексу України не можуть бути застосовані до правовідносин, пов`язаних зі стягненням податкового боргу.

Не погодившись з рішенням Київського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2019 року та постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 березня 2020 року, Головне управління ДПС у Полтавській області, яке є правонаступником Головного управління ДФС у Полтавській області, подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення в частині відмовлених позовних вимог і ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідно до вимог пункту 88.3 статті 88, пункту 87.12 статті 87 ПК України джерелом погашення податкового боргу, що виник за операціями в межах спільної діяльності, є майно платників податків, що є учасниками такого договору, тобто ТОВ Фірма «ХАС» та АТ «Укргазвидобування». При цьому, відповідно до Наказу Міністерства фінансів України від 3 листопада 2014 року №1100 майно (майнові права) — це в тому числі кошти на рахунках у банках та інших фінансових установах, цінні папери, внески до статутного (складеного) капіталу товариства, підприємства, організації. Отже, податковий борг підлягає стягненню з рахунків ТОВ Фірми «ХАС», відкритих на уповноважену особу за Договором №60, а також з рахунків ТОВ Фірми «ХАС» і АТ «Укргазвидобування» як самостійних юридичних осіб.

Крім того, згідно з пунктом 7.5. Договору №60 збитки спільної діяльності покриваються за рахунок спільного майна (у тому числі грошових коштів) Сторін, яке обліковується на окремому балансі спільної діяльності. У випадку, якщо спільного майна сторін недостатньо для покриття збитків, обов`язок щодо їх відшкодування покладається на сторону, яка винна у їх виникненні.

Пунктом 8.1 Договору №60 передбачено, що за невиконання або неналежне виконання умов цього Договору, Сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України та умов даного Договору.

Статтею 1138 Цивільного кодексу України передбачена відповідальність учасників за спільними зобов`язаннями. Приписами частини другої зазначеної статті передбачено, якщо договір простого товариства пов`язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов`язаннями незалежно від підстав їх виникнення.

ГУ ДПС вважає, що системний аналіз наведених норм свідчить про те, що діючи спільно задля досягнення мети договору про спільну діяльність сторони також спільно беруть участь у зобов`язаннях. Спільні зобов`язання можуть виникати як з укладених від імені всіх учасників простого товариства договорів (договірні зобов`язання), так і з інших підстав. Відповідно, за такими зобов`язаннями усі учасники спільно несуть відповідальність перед третіми особами.

Водночас, на переконання скаржника, суди попередніх інстанцій помилково застосували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 15 лютого 2018 року у справі № 826/10257/16, оскільки правовідносини не є подібними до цієї справи.

Верховний Суд ухвалою від 11 вересня 2020 року відкрив касаційне провадження у цій справі на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) з метою перевірки доводів, викладених у касаційній скарзі, про відсутність висновку Верховного Суду з питання застосування положень пункту 87.12 статті 87, пункту 88.3 статті 88, пункту 95.3 статті 95 Податкового кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України та приписів статей 1137, 1138, 1141 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах.

Спірним у цій справі є питання можливості застосування у податкових правовідносинах приписів цивільного законодавства щодо солідарної відповідальності учасників Договору про спільну діяльність, як наслідок, солідарне стягнення з них податкового боргу.

17 листопада 2020 року, тобто після відкриття касаційного провадження у справі № 810/2406/18, Верховний Суд розглянув справу № 820/6620/16, предметом спору у якій було стягнення коштів у сумі податкового боргу з рентної плати за користування надрами для видобування корисних копалин у розмірі 22302113, 99 грн з поточних рахунків учасників Договору про спільну діяльність від 15 вересня 2004 року № 927 шляхом перерахування коштів за відповідними реквізитами. За наслідками касаційного перегляду Верховний Суд ухвалив постанову, у якій, проаналізувавши умови Договору про спільну діяльність, а також приписи статей 1137, 1138, 1141 Цивільного кодексу України, дійшов висновку про можливість застосування положень Цивільного кодексу України у даних правовідносинах, оскільки солідарна відповідальність передбачена умовами укладеного Договору, а Договір укладено відповідно до вимог Цивільного кодексу України. Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для стягнення заборгованості з відповідачів у солідарному порядку.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 15 червня 2021 року справу передав на розгляд судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду на підставі статей 346, 347 КАС України у зв`язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у вищезазначеній постанові Верховного Суду.

Ухвалою від 13 липня 2021 року Верховний Суд призначив справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження.

Також доручено Науково-консультативній раді Верховного Суду України підготувати науковий висновок щодо правильного застосування норм матеріального права у даних правовідносинах.

На виконання вказаного доручення до Верховного Суду України надійшли та використані наукові висновки доктора юридичних наук, професора Н.Давидової, кандидата юридичних наук, доцента Ільницького О., доктора юридичних наук, професора В.Федоренко, доктора юридичних наук, професора Д.Лук`янець.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України в редакції, чинній з 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, судова палата вважає, що наявні підстави для часткового відступу від правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 17 листопада 2020 року у справі № 820/6620/16, а касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відносини у сфері оподаткування, права та обов`язки платників податків і зборів, компетенцію контролюючих органів, повноваження та обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України (далі — ПК України).

Податковий обов`язок виникає в силу норми закону, має персоніфікований характер, щодо нього заборонена будь-яка уступка третім особам, крім випадку, коли гарантами повного та своєчасного погашення суми податкового зобов`язання є інші особи відповідно до норм Податкового кодексу України (пункт 87.7 статті 87 зазначеного Кодексу).

Згідно з підпунктом 14.1.139 пункту 14.1 статті 14 ПК України у редакції, чинній з 1 січня 2011 року, для цілей оподаткування дві чи більше особи, які здійснюють спільну діяльність без утворення юридичної особи, вважаються окремою особою у межах такої діяльності. Облік результатів спільної діяльності ведеться платником податку, уповноваженим на це іншими сторонами згідно з умовами договору, окремо від обліку господарських результатів такого платника податку. Для цілей оподаткування господарські відносини між учасниками спільної діяльності прирівнюються до відносин на основі окремих цивільно-правових договорів. Порядок податкового обліку та звітності про результати спільної діяльності встановлюється центральним органом державної податкової служби

Підпунктом 153.14.2 пункту 153.14 статті 153 ПК України (у цій же редакції) передбачено, що облік результатів спільної діяльності ведеться платником податку, уповноваженим на це іншими сторонами згідно з умовами договору, окремо від обліку господарських результатів такого платника податку.

Підпунктом 252.1.3 пункту 252.1 статті 252 ПК України (у редакції, чинній з 1 січня 2015 року) встановлено, що платником рентної плати за користування надрами для видобування корисних копалин під час виконання договорів про спільну діяльність без утворення юридичної особи є уповноважена особа — один із учасників такого договору, на якого згідно з його умовами покладено обов`язок нарахування, утримання та внесення податків і зборів до бюджету з єдиного поточного рахунку спільної діяльності (далі — уповноважена особа), за умови, що один з учасників зазначеного договору має відповідний спеціальний дозвіл. Облік результатів спільної діяльності ведеться таким учасником окремо від обліку його господарської діяльності. Такий учасник додатково береться на облік як платник рентної плати за користування надрами для видобування корисних копалин у порядку, визначеному цим Кодексом.

Пунктом 64.6 статті 64 ПК України встановлено, що на обліку у контролюючих органах повинні перебувати, зокрема, договори про спільну діяльність на території України без створення юридичних осіб, на які поширюються особливості податкового обліку та оподаткування діяльності за такими договорами (угодами), визначені цим Кодексом. Взяття на облік договору або угоди здійснюється шляхом додаткового взяття на облік управителя майна, учасника договору про спільну діяльність або угоди про розподіл продукції як платника податків — відповідального за утримання та внесення податків до бюджету під час виконання договору або угоди.

Відповідно до підпункту 19-1.1.22 пункту 19-1.1 статті 19-1 ПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, до функцій контролюючих органів належить здійснення погашення податкового боргу, стягнення своєчасно ненарахованих та/або несплачених сум єдиного внеску та інших платежів.

Згідно з підпунктом 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини.

Відповідно до підпункту 20.1.19 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи також мають право, зокрема, стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми грошових зобов`язань та/або податкового боргу у випадках, порядку та розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до абзацу першого пункту 57.1 статті 57 ПК України платник податків зобов`язаний самостійно сплатити суму податкового зобов`язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пункту 95.1 статті 95 ПК України контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності — шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Відповідно до пункту 95.2 статті 95 ПК України стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги.

Пунктом 87.12 статті 87 ПК України визначено, що у разі якщо податковий борг виник за операціями, що виконувалися в межах договорів про спільну діяльність, джерелом погашення такого податкового боргу є майно платників податків, що є учасниками такого договору.

Відповідно до п.п.14.1.104 ст. 14 ПК України «майно» застосовується у значенні, наведеному в Цивільному кодексі України. Стаття 192 Цивільного кодексу України «Гроші (грошові кошти)» розміщена в главі 13 «Речі.Майно», що свідчить про законодавче врегулювання вважати гроші видом майна. Частиною першою статті 177 ЦК України визначено, що об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

З урахуванням назви статті 87 ПК України «Джерела сплати грошових зобов`язань або погашення податкового боргу платника податків, та відповідно до пункту 87.1 цієї статті, джерелами самостійної сплати грошових зобов`язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти. Ураховуючи той факт, що погашення податкового боргу може відбуватись шляхом самостійної сплати відповідних коштів або примусово, у тому числі через механізм реалізації податкової застави, термін «майно платників податків» у змісті даної норми охоплює і грошові кошти.

Законодавець, визначаючи будь-яке майно платника податків джерелом погашення податкового боргу у пункті 87.2 статті 87 ПК України, перелік об`єктів, які не можуть бути використані як джерела погашення у пункті 87.3 статті 87 ПК України, прямо зазначає про різні види грошових коштів у складі майна платника, які не можуть бути джерелами такого погашення (підпункти 87.3.4, 87.3.8 пункту 87.3 статті 87 ПК України).

Отже, для цілей оподаткування, поняття «майно» включає і грошові кошти.

Як вже зазначалось, відповідно до підпункту 14.1.139 пункту 14.1 статті 14, пункту 64.6 статті 64 ПК України, податковий облік спільної діяльності декількох учасників як окремої особи платника податків ведеться за результатами додаткового взяття на облік учасника договору про спільну діяльність — відповідального за утримання та внесення податків до бюджету під час виконання договору або угоди.

Ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ними одному з учасників (частина друга статті 1134 ЦК України). У відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства (частина друга статті 1135 ЦК України).

Враховуючи, що пункт 87.12 статті 87 ПК України джерелом погашення податкового боргу визначає майно платників податків, що є учасниками такого договору, Суд дійшов висновку, що законодавцем встановлена спільна відповідальність учасників договору про спільну діяльність за виконання податкового обов`язку, який виник у її результаті.

На окремого учасника, як на уповноважену особу лише покладається додатковий рівень податкових обов`язків та відповідальності за утримання та сплату податків до бюджету під час виконання договору (в тому числі отримання вимоги про сплату боргу), та, водночас, встановлює відповідальність і решти учасників за результати такої діяльності перед державою.

Однак, на відміну від цивільно-правового регулювання, в податкових правовідносинах така відповідальність не є солідарною.

Отже, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду відступає від висновку, зазначеного у постанові від 17 листопада 2020 року у справі № 820/6620/16 щодо можливості стягнення податкового боргу солідарно.

Натомість, Суд дійшов висновку, що за змістом чинного нормативно-правового регулювання, інші учасники несуть спільний обов`язок та спільну відповідальність за погашення податкового боргу.

В даних правовідносинах спосіб забезпечення погашення податкового боргу, тобто виконання податкових зобов`язань спільно всіма учасниками договору про спільну діяльність є подібним до принципу солідарної відповідальності, але відмінність полягає в тому, що метою такого забезпечення є виконання податкових зобов`язань, а не відповідальність за їх порушення.

Отже, наявність податкового боргу за результатами спільної діяльності має наслідком стягнення такого боргу не тільки з Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «ХАС» як уповноваженої особи за договором № 60 про спільну інвестиційну та виробничу діяльність від 4 лютого 2004 року (в цій частині позовні вимоги задоволено), а і з учасників цього договору: Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «ХАС», Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування».

За таких обставин, судова палата вважає, що рішення суду першої інстанції і постанова суду апеляційної інстанції в частині, в якій відмовлено в задоволені позовних вимог ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, та відповідно до статті 351 КАС України є підставою для їх скасування та прийняття нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 341, 345, 351, 355, 356 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління ДФС у Полтавській області, правонаступником якого є Головне управління ДПС у Полтавській області задовольнити частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 березня 2020 у справі № 840/2406/18 скасувати в частині, в якій відмовлено в задоволені позовних вимог та в цій частині задовольнити позов частково.

Стягнути з банківських рахунків Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «ХАС», Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» кошти у розмірі податкового боргу з рентної плати за користування надрами для видобування природного газу у сумі 7918200,56 грн.

В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 5 листопада 2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 березня 2020 у справі № 840/2406/18 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді

М.М. Гімон Л.І. Бившева О.В. Білоус Н.Є. Блажівська І.А. Васильєва І.В. Дашутін І.Л. Желтобрюх І.Я.Олендер С.С. Пасічник Р.Ф. Ханова В.В. Хохуляк О.О. Шишов В.П. Юрченко М.М. Яковенко

Судове рішення оформлено суддею Юрченко В. П. відповідно до частини третьої статті 355 КАС України.

Читать далее