2014.02.04 № 6-21цс14 ВСУ: Прецедентне рішення

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 4 лютого 2014 року
ВАСГрошове зобов’язання — це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.До грошових зобов’язань не застосовуються положення абзацу третього частини другої статті 231 Господарського кодексу України


Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Барбари В. П., суддів — Балюка М. І., Ємця А. А., Потильчака О. І., Берднік І. С., Жайворонок Т. Є., Фесенка Л. І., Гуля В. С., Колесника П. І., Шицького І. Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву приватного підприємства «Укр-Петроль» про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 листопада 2013 року в справі N 903/610/13 за позовом Рівненського прокурора з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері (далі — прокурор) в інтересах держави в особі дочірнього підприємства «Рівненський облавтодор» (далі — ДП «Рівненський облавтодор») відкритого акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» (далі — ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України») до приватного підприємства «Укр-Петроль» (далі — ПП «Укр-Петроль») про стягнення заборгованості, встановила:

У червні 2013 року прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі ДП «Рівненський облавтодор» ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» до ПП «Укр-Петроль» із позовом до ПП «Укр-Петроль» про стягнення заборгованості, посилаючись на те, що між ними було укладено договори підряду від 18 квітня 2012 року N 4/12 та від 26 квітня 2012 року N 5/12, згідно з якими ДП «Рівненський облавтодор» ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» зобов’язалося виконати певні роботи за завданням ПП «Укр-Петроль», а останнє — прийняти завершені роботи та оплатити їх. Підрядник свої зобов’язання за договорами виконав, що підтверджується підписаними сторонами актами приймання робіт за квітень 2012 року, у той час як замовник провів лише часткову оплату. Прокурор просив стягнути з ПП «Укр-Петроль» на користь ДП «Рівненський облавтодор» ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» 18627 грн. 94 коп., з яких: 15835 грн. — основна заборгованість, 1176 грн. 89 коп. — пеня, 1108 грн. 45 коп. — штраф у розмірі 7 % від суми несплаченої вартості виконаних позивачем робіт, 507 грн. 60 коп. — 3 % річних.

Рішенням господарського суду Волинської області від 10 липня 2013 року позов задоволено частково: стягнуто з ПП «Укр-Петроль» на користь ДП «Рівненський облавтодор» ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України» 15835 грн. основної заборгованості, 1176 грн. 89 коп. пені, 1108 грн. 45 коп. штрафу та 383 грн. 94 коп. — 3 % річних; вирішено питання про судові витрати. У задоволенні решти вимог відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 1 жовтня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення вимоги про стягнення штрафу в розмірі 7 % від суми несплаченої вартості виконаних робіт, що становить 1108 грн. 45 коп., та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. У решті рішення господарського суду Волинської області від 10 липня 2013 року залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 20 листопада 2013 року касаційну скаргу ПП «Укр-Петроль» залишено без задоволення. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 1 жовтня 2013 року в частині відмови в задоволенні вимоги про стягнення 1108 грн. 45 коп. штрафу скасовано та залишено в силі рішення господарського суду Волинської області від 10 липня 2013 року. У решті постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 1 жовтня 2013 року залишено без змін.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 листопада 2013 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України), ПП «Укр-Петроль» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 20 листопада 2013 року в частині вирішення позову про стягнення штрафу в розмірі 7 % від простроченої суми та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове, на думку заявника, застосування касаційним судом положень абз. 3 ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України (далі — ГК України).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 19 грудня 2013 року справу допущено до провадження Верховного Суду України.

В обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права, що мало наслідком ухвалення різних за змістом судових рішень, заявник надав копію постанови Вищого господарського суду України від 18 серпня 2010 року в справі N 42/562 за позовом акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» в особі структурного відокремленого підрозділу «Енергозбут Київенерго» до товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Атол» про стягнення заборгованості та копію постанови Вищого господарського суду України від 13 листопада 2013 року в справі N 910/2318/13 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Таланлегпром» до публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» про стягнення заборгованості, правовідносини в яких, на думку заявника, подібні до правовідносин у справі, яка переглядається.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що невиконання відповідачем умов договорів підряду щодо повної та своєчасної оплати виконаних позивачем робіт є підставою для стягнення з боржника: суми основного боргу з урахуванням 3 % річних від простроченої суми відповідно до вимог ст. 625 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України); пені, розмір якої визначено умовами договору; штрафу в розмірі 7 % від суми несплаченої вартості виконаних робіт відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України.

Частково скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові про стягнення штрафу, апеляційний суд виходив із того, що положення абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки ця норма застосовується до негрошових зобов’язань.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення штрафу та залишаючи в силі у цій частині рішення суду першої інстанції, Вищий господарський суд України виходив із наявності підстав для застосування до спірних правовідносин абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України, оскільки позивач належить до державного сектору економіки, а передбачені цією нормою штрафні санкції застосовуються у випадку порушення як грошового, так і негрошового зобов’язання.

В основу доданих для порівняння постанов Вищого господарського суду України від 18 серпня 2010 року в справі N 42/562 та від 13 листопада 2013 року в справі N 910/2318/13 покладено висновок про те, що застосування до боржника, який порушив господарське зобов’язання, санкцій, передбачених абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України, можливе, якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов’язання, пов’язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Таким чином, у справах із подібними предметом позову, підставою вимог і встановленими фактичними обставинами касаційний суд неоднаково застосував положення абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України.

Усуваючи розбіжність у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого.

За змістом положень ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Відповідно до ч. 2 ст. 231 ГК України, у разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

— за порушення умов зобов’язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

— за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Аналіз наведеної норми матеріального права дає підстави для висновку, що застосування до боржника, який порушив господарське зобов’язання, санкції у вигляді штрафу, передбаченого абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України, можливо за сукупності таких умов:

— якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом;

— якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки;

— якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов’язання, пов’язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Ураховуючи викладене, висновок суду касаційної інстанції про те, що положення абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України застосовуються до грошових зобов’язань, є помилковим.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 6 грудня 2010 року в справі N 3-4гс10, від 20 грудня 2010 року у справі N 3-41гс10, від 28 лютого 2011 року у справі N 3-11гс11.

Вирішуючи питання про те, чи призвела така помилка в застосуванні норми матеріального права до ухвалення незаконного рішення в частині стягнення штрафу, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла наступних висновків.

Між сторонами у справі, що розглядається, виник спір щодо неоплати виконаних робіт за договором підряду, а тому необхідно з’ясувати, яке саме це зобов’язання — грошове чи негрошове.

За змістом положень ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку (ч. 1 ст. 173 ГК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 510 ЦК України, якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Згідно з ч. 1 ст. 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Отже, договір підряду складається із двох взаємопов’язаних між собою зобов’язань: 1) правовідношення, в якому виконавець має надати послугу, а замовник наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; 2) правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати.

Аналізуючи положення глави 47 ЦК України, можна зробити висновок, що грошовим зобов’язанням є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів.

Відтак, грошове зобов’язання — це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Виходячи з викладеного, грошовим слід вважати будь-яке зобов’язання, що складається, у тому числі, із правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов’язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу грошима, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, є грошовим зобов’язанням.

Ураховуючи, що між сторонами у справі, що розглядається, виникло грошове зобов’язання, постанова Вищого господарського суду України від 20 листопада 2013 року в частині стягнення штрафу підлягає скасуванню, а справа в цій частині — направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 11123, 11124, 11125 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила:

Заяву приватного підприємства «Укр-Петроль» задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 20 листопада 2013 року в частині стягнення штрафу скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК України.

Головуючий:
В. П. Барбара
Судді:
М. І. Балюк

І. С. Берднік
В. С. Гуль
А. А. Ємець
Т. Є. Жайворонок
П. І. Колесник
О. І. Потильчак
Л. І. Фесенко
І. Б. Шицький